Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

26. Нове видання «Кобзаря»

Богдан Лепкий

Шевченко знову в Петербурзі. – «Марія.» – Дальші плани життя на Україні. – Хата й жінка. – Сватання з Харитою. – «Харита хоче ще гуляти.» – Роман у Стрельні. – Остання любовна невдача. – Її відгук у віршах. – Нове видання Кобзаря. – «Як мені доступитися до цензури?» – «Букварь.» – Ще одно розчарування.

Вернувши, в осені того ж року, в Петербург, забрався Шевченко пильно до роботи, літературної й малярської.

Нераз зранку до вечора не відривався від діла.

Тоді й написана його поема з біблійного життя «Марія», тоді з’явилося з-під його руки також чимало офортів.

«Марія» була причиною переслідувань творів Шевченка, як богохульного поета. Та зовсім несправедливо, бо поема ця написана з глубоким пієтизмом для Ісусової матері, лиш минається вона з церковними догмами, бо Шевченко був віруючим недогматистом.

Як маляр, знав Шевченко образи Матери Божої Рафаеля, Мурільо, Гольбейна й розумів, що всі вони поставлені на реальному грунті і не згідні, ані по костюмам, ані по краєвидам, ні по концепції з приписами церкви, а прецінь це архітвори. Малярі малювали по своїй уяві, так, як веліло їм серце, а моделів підбирали серед свого окруження. І Шевченкова поема, на тему святої Родини, більш апокрифічна, чим церковна, але все ж таки виспівана чистими устами, а що не богохульна про це говорить заспів.

Пренепорочная, благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Оттих окрадених, сліпих

Невольників; подай їм силу

Твойого мученика Сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю!

Значиться поет пише «Марію» як молитву за братів-кріпаків, щоб вони щасливо діждали скорого визволення. Хто знає Шевченкову любов до поневоленого селянства, цей розуміє, що поет щире, а не богохульно молився.

До того з життя і творів Шевченка відомо нам, як він преклонявся перед образом матері взагалі, а матері Божої зокрема, тож і гоненія за «Марію» були тільки доказом незрозуміння намірів поета з одного боку, а заскорузлості з другого. «Марія» визначається прегарними образами, як отсей:

Понад водою

Ходою тихою пішла,

Лопух край берега найшла,

Лопух зірвала і накрила,

Неначе бриликом, свою

Головоньку тую смутную,

Свою головоньку святую,

І зникла в темному гаю.

Образи, які рівняти можна хіба з малюнками Ботічеллі і з композиціями примітивістів.

У Петербурзі почував себе поет заєдно дуже недобре і думками своїми линув над Дніпро. З листів видно, як він піклувався, щоб збудувати хату, оженитися й решту віку пережити життям сімейним.

Але ж нічого в житті не приходило Шевченкові легко. Доля була йому не матір’ю, а мачухою.

І тепер бажання його стрінулися з важкими перешкодами. Було гарне місце під хату, на продаж, так що ж – оподалік від Дніпра, а поет хотів мешкати над самою рікою, щоб «було видно, було чути, як реве ревучий». Вишукав Варфоломей місце над самим Дніпром, так знову боявся поет, щоб «сердитий дідусь» не ушкодив його добра, особливо весною, коли він «беріг ламає». По довгих заходах знайшов Варфоломей Шевченко дуже гарне місце між Каневом і Пекарями і поет зрадів як дитина. Послав гроші, просив, щоб купити матеріал на будівлю і сам собі рисував плани хати, щоб була по його вподобі.

Але ж у найгарнішій хаті самому все-таки скучно сидіти і поет не менше спішився з одруженням.

«Без жінки – писав до Варфоломея – й над самісіньким Дніпром і в новій, великій хаті, і з тобою, мій друже брате, я буду на самоті, я буду одинокий.»

Тож просив, щоб Варфоломей уговорив свою наймичку, Хариту, вийти за його. Харита подобалася Шевченкові ще тоді, як він гостював у Варфоломея в Корсуні, була дівчина здорова. Варфоломей не радив Тарасові женитися з малоосвіченою дівчиною, бо вона не розумітиме його письменницького діла і дітям не вмітиме «стежки показати».

На це відповів Тарас, що він «по плоти й духу син і рідний брат нашого безталанного народу» і що для його селянська дівчина як-раз добра буде дружина. Варфоломей сказав тоді Хариті, що Тарас Шевченко сватає її. Харита відказалася. «Ще хоче погуляти». Не хотіла віддаватися за пана і з одної неволі йти, як казала, в другу. Їй краще подобався молодий, сільський писар.

Так і цим разом не довелося поетові біля нової власної хатини на спомин вінчання посадити яблінку зелену.

Благо тобі, друже брате,

Як є в тебе хата,

Благо тобі, як у хаті

Є з ким розмовляти,

писав він – та цього добра не міг діждаться.

Останню спробу зробив Тарас в Петербурзі 1860 року.

В Стрельні, недалеко столиці, пізнав був у сестри Кулішевої, двадцятилітню Ликеру Полусмак і влюбився в її.

Була це золотоволоса, повновида дівчина «горда та пишна», але легкодушна й необразована.

«Будущоє подружжя моє – писав поет до Варфоломея – зоветься Ликеря – кріпачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тілько розумніша від неї, – письменна й по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина.»

Шевченкові знайомі не дивилися прихильно на отсе нове поетове сватання. Особливо жінки казали, що «не до пари». Але недаром поет говорив про себе:

«…коли мені чого заманулося, хоча б і самого незвичайного, то вже, хоч вроди, а подавай. На цьому пункті я дуже схожий з моїми впертими земляками. Письменники наші і взагалі люди статечні називають це силою волі, а його просто можна назвати впертістю, – це й краще й виразніше.»

Як недавно тому Варфоломей не міг вибити поетові із голови Харитини, так тепер знайомі не могли його відвести від Ликери.

Він був великим преклонником сімейного життя, любив дуже дітей і серце його, толочене долею, тужило, мов ненагодована дитина до свого раю на землі.

Оженитися, замешкати у своїй хаті над Дніпром, працювати для народу – це була його мрія і він за жадну ціну не хотів цієї мрії кидати. Ликера здавалася йому вечірньою зорею на його бурливому небі. Хоч день був хмарний, так може вечір тихий вона йому принесе.

Почався роман, старшого, злиднями знівеченого геніального чоловіка з молодою, здоровою та мало освіченою дівчиною роман, який і покінчився трагічно.

Прорвалась нитка. У серці поета остався біль, який, хто зна, чи не приблизив його кінця. Знайомство з Харитою було мимолетне, воно мабуть і ніякого сліду в Шевченкових творах не лишило, по зірванню любовних зносин з Ликерою на його «повіяло холодним вітром од надії. Зима! Анікогісінько нема.» Як пам’ятник на гробі тої останньої надії кобзаря стоїть простий та глибоко сердешний віршик.

Поставлю хату і кімнату,

Садок, райочок насаджу;

Посижу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині – самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давне-колишній та ясний

Присниться сон мені…

І ти!…

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся!

У малий

Райочок мій з-під-тиха-тиха

Підкрадется, наробить лихо,

Запалить рай мій самотний.

Значиться – тепер вже і своя хата над самісіньким Дніпром не марилася поетові, як якесь тихе пристановище, до якого б він міг причалити своїм життєвим човном після такої бурливої мандрівки. Останнє кохання запалить отсей його самотний рай.

Та всі отсі заходи поета, щоб збудувати свою хату й одружитися, мали в собі щось нервового, він неначе спішився до рідного кубла, видячи, що життя утікає. Нічого подібного не слідно в літературних творах. Вони видержані й писані певною рукою. А писав Шевченко, мимо надірваного здоров’я доволі богато.

Т. Шевченко після повороту із заслання…

Т. Шевченко після повороту із заслання (фото)

Ще під-час повороту з неволі, в Нижньому, прочитував, виправляв та викінчував свої твори. Приїхавши в Петербург, зараз-таки носився з думкою видати їх. 4 квітня 1858 р. записує в «Дневнику»: «Каменецький доручив мені всі мої вірші, переписані Кулішем, окрім «Єретика». Треба буде зробити вибір та взятися до видання. Але як мені доступитися до цензури?»

Небавом і «Єретика» привіз Шевченкові український дідич Галаган, котрий збудував був собі в Прилуцькому повіті мешкання на давний український лад. («Панська вигадка – писав Шевченко, але гарна й гідна наслідування.») 11 квітня доручив Тарас Каменецькому старатися в цензурнім Комітеті о дозволення надрукувати «Кобзаря» й Гайдамаків під заголовком: «Поезії Т. Ш.» і цікавий був, що з того вийде?

Дозвіл на друкування творів поета, якого критика російська приняла була так неприхильно, а уряд покарав так тяжко, не був легкою справою. Куліш заскоро величав Олександра II, що немов-то він дає волю українському слову. Воля ця сиділа у глибокій тюрмі під замками десяти цензур і не так-то легко було їй добутись на світ. Треба було тяжких і довгих заходів, поки 1860 року явилося у Петербурзі нове видання. Видання це насилу перейшло крізь цензурні митарства і явилося сильно поцарапаним.

Та Шевченко не обмежувався на літературну працю. Він хотів приложити свою руку й до просвітньої роботи для широких кругів і зладив «Букварь» для народніх шкіл.

Яку вагу прикладав поет до свого «Букваря» видно з «Марії». Там поет каже, що Мати Божа заробила, чи то позичила півкопи і купила для сина свойого «букварь».

А до Чалого він писав коротко перед смертю (4. І. 1861) «як би Бог поміг отсе мале діло зробити, то велике й само зробилось би».

Буквар цей печатався при кінці 1860 року в Петербурзі, а появився з початком 1861. Як Шевченкові залежало на прискоренні друку видно з того, що хоч хворий, вбирав фрак та їздив до цензурних митарів. Немов хотів перед смертю побачити свій «Букварь южнорусский» та впевнитися, що початок великого діла не пропав. (Немов хотів нам дати примір, що робота для просвіти народу – перша робота.)

Шевченків «Букварь» це невеличка книжечка (24 сторінки, формату 32). З того: три сторінки відведено на азбуку, одну на лічбу, а 18 виповнено матеріалом для читання.

З педагогічного боку, як підручник для неграмотних, праця Шевченка не має великої вартості, бо Шевченко не був фаховим педагогом, але добір лектури вказує на велике зрозуміння нашої народної душі.

Братолюбіє, справедливість, віра у побіду добра, охота до праці для добра ближнього пробиваються з кожного твору, з псалми, з молитви.

«Ширилось і ширилось святе слово Христове на опоганеній землі. Огнем і кровію людською очистилося, яко злато в горнилі теє святеє Божеє слово, але своїм святим, тихим, ясним світом тоді ж осліпило очі людей поганих; найшлись лже-учителі і лже-пророки. Тоді, в 315 року, по воплощенні Сина Божія, в городі Нікеї зібрались пресвітери і єпископи, ревнителі святої Христової заповіді, і одностайне, однодушне написали християнам символ віри.»

Любов – це основа її. На любві опирається добро.

– «Де єсть добрі люде,

Там і правда буде.»

З релігійним змістом Букваря гармонізує світський. Єсть тут дві найкращі з ідейного погляду українські думи: «Про пирятинського поповича Олексія» (яку також Костомаров любив з пам’яті говорити) і «Про Марусю попівну Богуславку». У першій – фарисейське лицемірство причиною кари Божої, а щире розкаяння причиною ласки. У другій – лакомство нещасне, веде українську душу в неволю і віддалює її від ясних зір і тихих вод, від краю веселого й мира хрещеного.

Між пословицям цей сам принцип. «Брехнею увесь світ пройдеш та назад не вернешся. – Застав дурного Богу молиться – то він і лоб проб’є.»

Але ж і з «Букварем» не поталанило Шевченкові. Не виходячи через недугу з хати, він сам розсилав свою останню книжечку. Тисяч примірників послав у Полтаву, других тисяч у Київ. Хотів розкинути його по селах, де були школи, а гроші, які вплинули б із розпродажі, положити в касу недільних шкіл.

Та на тім і кінець. Замовлень не було. Митрополит й єпископи неприхильно віднеслися до цього діла.

«Замісць принести відраду, останнє діло для народа принесло поетові тільки розчарування. Ще в останніх днях життя приходилось йому з прикрістю дивитися на те, як його «Букварь» купами заповнював хату» [Др. В. Щурат. Шевченків «Буквар». Неділя. 1911. Ч. 11 й 12 – Не від речі пригадати, що всі найбільші українські поети: Шевченко, Куліш, Шашкевич, Федькович, Франко, коли не видавали букварі та граматки, так редагували просвітні книжечки для народу, значиться були тої самої гадки, що коли зробимо отсю малу роботу, то велика, себто визволення народу вже сама з себе зробиться].


Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 139 – 149.