13. Арешт і слідство
Богдан Лепкий
Шевченко в Київській кутузці. – У Петербург! – Орлов і Дубельт.– «Справки, доносы, жандармов любезности.» – Шевченко на слідстві. – Око-в-око з Петровим. – Погроза смерті і 13 віршів.– Чудова збірка! – «З Шевченком важко розлучатись.» – Велетень серця, ума й ідеї. – «Милосердний присуд.» – «Понад полем іде.» – Розгром «Кирило-Мефодіївського» товариства. – 31 мая 1847 року.
Замісць на кафедру дістався у «смердячу нору», замісць за кордон, щоб повчитися й поглянути, як там люди живуть їхав у жандармські лабети, замісць на весілля друга Миколи, якому мав бути, як недавно Кулішеві, за боярина – спішив на пир Миколаївської деспотії.
Страшний удар.
І не одного Шевченка так діймаво вхопила царська рука, і других братчиків ударила вона, мов важким молотом по голові.
Костомарова вхоплено в хвилину, як він мав ставати під вінець, Куліша дігнали у Варшаві, як з молодою дружиною, поклонницею Тарасової музи, їхав за кордон, щоб готовитися на професора філології.
Шевченка повезли в київську «кутузку», в тую огидну нору, куди замикали найгірших горлорізів, схоплених на гарячому вчинку.
Там, без страви, яка могла б чоловікові перейти крізь горло і без постелі, а тільки на гнилій соломі, перебув поет три доби. Четвертої днини повезли його аж в Петербург, бо в Києві не хотіли судити таких великих злочинців, що хотіли просвітити народ, знести кріпацтво, помирити слов’янські народи.
Треба їх було слухати й судити під боком самого царя, бо наміри молодих ентузіастів підтягнено під параграф державної зради.
Слідство вели що найсправніші у тому ділі чиновники – генерали Орлов і Дубельт.
І почалося це, що Некрасов списав у короткому вірші.
«Тюрьму Петербургскую,
Справки, доносы, жандармов любезности,
Все – и раздольную степь Оренбургскую
И ее крепость. В нужде, неизвестности
Жил он солдатом с солдатами жалкими;
Жил, оскорбляемый всяким невеждою.
Мог умереть он, конечно, под палками,
Может, и жил только этой надеждою…»
І справді почалися «справки, доносы, жандармов любезности».
Переслуховання, запити, ловлення на словах, намовлювання товаришів до зради (та ще не задурно!) словом, усі ці нікчемні практики, якими царська Росія вспіла вже була добути собі широку славу в світі. Як тебе в такий спосіб стануть тижнями цілими неволити, як ти не матимеш ні дня свобідного, ні спокійної ночі, коли тебе із сну стануть зривати на ноги, та ще лякати, гримати, лихословити, так, коли ти людина не кріпка тілом і не сильна духом, то світ тобі закрутиться перед очима, туман якийсь тебе обвіє і станеш ти говорити те, чого не хотів і здавало б ся не міг би сказати, або захитаєшся і перед катами своїми впадеш на коліна, благаючи ласки-пощади…
На це й числили царські чиновники; та перечислилися, бо не з таких був Тарас. Уже в дорозі з Києва у Петербург був він такий, кажуть веселий, поводився так безжурно й жартівливо, що на одній станції смотритель питав, хто саме арештований, чи Шевченко, чи поліціянт, який його провадив і хто кого везе на слідство [С. Ефремов. «Шевченко за гратами» у збірці «Шевченко», сторона 112. «Былое» 1906, кн. VIII, стр. 12]. Так само спокійно й певно поводився він у петербурзькій тюрмі. Держався як пристало передовому чоловікові, що розумів вагу свого вчинку і значення своїх слів перед історією.
На слідстві казав Тарас Шевченко що скрізь, куди не ступив, чув тяжкі нарікання на царя й його уряд, казав, що на Україні бачив страшенний гнет цілого народу і особливо селян, що там усі від старців до дітей кленуть свою долю, проклинають хвилину, коли прийшли на світ і тому писав свої твори – такі, а не інші.
Нарешті 15 мая заговірників поставили око-в-око з їх зрадником Петровим. Цей казав, що обжалувані мали тайне товариство, що вони страшенно лаяли й лихословили царя, що хотіли розвалити Росію а збудувати Україну без холопа й без пана, одним словом – бунтарі, заговірники!
Деякі з братчиків пробували боронитися. Шевченкові годі було це робити. Докази лежали на столі – поеми «Сон», «Кавказ» і другі. У «Сні» карикатурні портрети царя й цариці (остання ніколи Шевченкові не простила цього «опенька засушеного»), в «Кавказі» – преславне «Слава, слава хортам, і гончим, і псарям, і…!» Хіба ж треба було більше?
Підчас конфронтації заговірників із Петровим шеф жандармів, граф Орлов, став тупати ногами, страшенно кричати й грозити, що всіх покарає смертю.
Костомаров зблід і опустив руки. Але Шевченко, переходячи поруч його, сказав бадьоро: «Не журись, Миколо! Ще ми будемо разом жити!»
Слідство тяглося цілий місяць. Що днини про його складали рапорт (звіт) цареві. Такої превеликої ваги надавали отсій справі. Не диво, що деякі з обжалуваних прив’яли духом.
Та що Шевченка ніякі «жандармів любезности» не підкосили, видно із творів, які за той місяць народилися в тюрмі. Єсть їх 13. (Ой одна я, одна – За байраком байрак – Мені однаково – Не кидай матері – Чого ти ходиш на могилу? – Три шляхи – Н. І. Костомарову – Вечір – Не спалося – Рано вранці новобранці – В неволі тяжко – Чи ми ще зійдемося знову – Понад полем іде, не покоси кладе.) Яка чудова збірка!
Немов наперекір темному царству кидає поет на папір найясніші, найчудовіші слова – твори, гідні стати поруч архітворів всесвітньої лірики.
Що з того, що тут цитадель? Поет має у своїй душі Україну і малює її у віршу «Садок вишневий коло хати» так привабливо, що простішого, а кращого малюнка ми й досі не маємо. На тупіт генеральських закаблуків відповідає думкою «Мені однаково», якій рівної немає світова патріотична література.
Коли його страшили карою смерти, відповідав у віршу що смерть страшна хіба для тих «що по своїй по земли свою кров розлили і зарізали брата».
У другім віршу пригадував, що «смерть не мина й царя». Грізне memento, до якого хіба б Беклін міг був гідну ілюстрацію доробити. Одно його жахає – а саме:
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Бо людей любити і тепер цей чоловіколюб і поет всепрощення не зрікався.
До тої любови він і товаришів своїх закликав:
Годіть,
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого;
Свою Україну любіть,
Любіть її… во время люте,
В останню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!
Сергій Єфремов каже, що «з Шевченком, важко розлучатись, раз почавши про його говорити. Трудно вичерпати скарби його високих дум, трудно змалювати красу його натхненного слова, однаково дужого й вимовного і в тихих ідилічних картинках ясного людського щастя і в грізних драматичних переживаннях… однаково глибокого і в розумінні людської психології, і в описах природи».
Суща правда. Особливо ж тяжко покинути нам його там, в Петербурзі у цитаделі, з якої він промовляє до нас устами 13 поезій, і в якій виростає для нас до розмірів справжнього героя.
Бо звичайний чоловік не спосібний був би перенести на собі всі отсі страждання, прийняти всю отсю велику кривду і разом із цим із своєї душі добути таких високих, таких безцінних тонів. Люди, ніхто ж інший як люди, робили йому таку превелику кривду – забирали волю, добуту дорогою ціною, нівечили найкращі надії, забирали молодість, любов, хто зна чи не руйнували родинного щастя, розтвираючи перед ним перспективу на Богом забуту пустиню, на вонючу казарму, на зненавиджену муштру, одним словом на горе й нужду, а він їм за камінь платив хлібом, та ще яким хлібом, прямо якоюсь небесною манною, – він їх казав любити!
В тім моменті виростає в нашій уяві Тарас Шевченко у якогось велетня ума, ідеї і серця – у проповідника закону любови й всепрощення.
Якже марними стають всі отсі чужі та свої скептики й псевдо-реалісти, що пробували скинути його із того високого п’єдестала, на якому поставили його його ж таки життя і твори.
Даремний і зайвий труд.
Можуть змінятися напрями в літературі, погляди на ціль і завдання письменства та штуки, може, а то й мусить змінитися устрій суспільний і політичний, а разом з ними найвсілякіші життєві питання, може інтерес майбутнього читача шукати собі зовсім іншої лектури як ми нині, але «Шевченко за гратами» зістанеться заєдно для нас, українців, а згодом й для чужих, якоюсь то дуже близькою, і дуже дорогою постаттю, немов другий Прометей до скали прикутий за це, що хотів людству принести добро.
Борець за правду і волю, чоловіколюб…
30 травня Шевченка й товаришів приведено до «III отделения», щоб вислухали, як гр. Орлов казав, «милосердного присуду».
Про Шевченка присуд цей писав:
«Шевченко, замісць вдяки до царської родини, писав українською мовою найбаламутніші вірші. В них він, то плаче над кривдою України, то розповідає про колишню козацьку славу, то поганими словами осмішує царя і його сім’ю. А що Шевченко придбав собі такими творами славу знаменитого поета, тим-то вірші його двічи шкідливі й небезпечні. Тому, – писали судді – треба його, як людину кріпкого здоров’я, віддати до оренбурзького війська та казати начальству, щоб за ним пильно доглядало.»
Цар Миколай І, прочитавши це, дописав власною рукою: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати й малювати.»
Спокійно вислухав український поет московського присуду, так спокійно, що юристи з «III отделения», не вагаючись, могли написати на закінченню справи, ніби то він «выражал глубочайшую благодарность» за кару та «искреннейшее раскаяние».
Яка це була благодарність і яке розкаяння видно із вірша «Понад полем іде, не покоси кладе», написаного тої самої днини, останнього із тих 13-тьох, які родилися за гратами цитаделі.
Сироту кобзаря;
Приспівує старий, косить
Кладе горами покоси
Не мина й царя.
Так спала на нашого генія потрійна кара; прогнання із рідного краю, військова служба без речинця вислуги й заборона писати й малювати. Над сподівання важка кара.
Шевченко любив свою рідну країну, степи, могили, Дніпро, цвітучі вишневі сади й пахучі левади, і отсе мусів їх міняти на вид пустої, Богом забутої пустині; Шевченко любив творити, писати поезії і малювати портрети та краєвиди, і отсе йому беруть із рук перо й олівець; Шевченко ненавидів насильства й обмеження свободи, ненавидів солдацтво і отсе його вбирають в солдацьку шинель.
«Коли б я був душогубом і кровопийцем, каже він, то й тоді не можна б було для мене придумати гіршої кари.»
Кара тим страшніша, коли пригадати собі, як виглядала в-загалі військова служба за темних Миколаївських часів, а зокрема якою вона могла бути в азійській пустині під дозором грубих, непросвічених офіцерів, які побут свій у тім далекім, непривітнім краю вважали мукою для себе і злість свою виливали на нещасливих солдатів.
«До того ж, пише Шевченко у «Дневнику», мені заборонено малювати. Однято найблагороднішу частину мого вбогого життя. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б на такий холодний, нелюдський присуд.»
Не так тяжко покарано товаришів Шевченка.
Гулака засуджено на три роки в’язниці у Шліссельбурзі. Куліша заслано в Тулу, Марковича в Орел, Білозерського в Олонецький край, Костомарова після року кріпості у Саратов.
На другий день після прочитання присуду, себто 31 мая 1847 року, вивели Тараса Шевченка з казні на тюремне подвір’я й посадовили на бричку. Сідаючи, глянув поет на тюремні вікна і в одному з них побачив Костомарова. Зняв шапку й привітно всміхнувся. Затуркотіли колеса. Віз виїхав з подвір’я. Простягнулася перед ним далека дорога!…
Примітки
Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 66 – 73.