Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

23. У Петербурзі

Богдан Лепкий

Приїзд до Петербурга. – Лазаревський. – Шевченко й родина Толстих. – Прошений обід в честь поета. – Промова Старова. – Вірш Желіговського. – Великі сподівання і як до них ставився Шевченко. «Юродивий» і «Я не нездужаю нівроку». – Різка програма непереєднаного революціонера. – Славні знайомі. – Син колишнього «душевладільця». – Айра Олдрідж. – Пісня товмачкою. – Тургенєв. – Нова зірка на українському небосклоні. – «Він один володіє нашою мовою.» – Микешин і монумент тисячоліття. – Шевченко й чисте обличчя Росії.

О годині 8 вечером 26 марта приїхав поет у Петербург і зайшов прямо з залізниці до свого друга Лазаревського, який так пильно піклувався ним за час прогнання і мав це особливе щастя першим сповіщувати Шевченка про визвіл з неволі й про дозвіл на перебування в Петербурзі.

Дуже сердечно стрінули Шевченка в родині Толстих. В дневнику, 28 марця, пише поет. «Ця зустріч була сердечніша від усякої зустрічі свояків. Багато хотів я висказати їй (графині Толстій), і не сказав нічого. Нехай вже на другий! Пляшкою шампана освятили ми святе радісне побачення і в 8 годині розійшлися.» Вечером 30 марця графиня Настасія Іванівна представила Шевченка своїм знайомим, що у великому гурті зібралися у неї. Витали його як давно дожиданого, дорогого гостя. 12 квітня у Толстих був прошений обід в честь Шевченка для численних приятелів того знаменитого й усіми шанованого дому.

При обіді граф Толстой сказав коротке слово в честь царя (Толстой був віце-президентом Академії штук) а промову в честь поета виголосив Микола Дмитрович Старов, звісний російський письменник. Він казав:

«Нещастя Шевченка скінчилося і цим усунено одну з величезних кривд. Ми не нарушимо скромності цих, що заходилися біля цього доброго діла й придбали собі дяку кожного, кому воно лежало на серці. Скажемо, що нам радісно бачити цього Шевченка, котрий серед страшних, вбийчих обставин в суворих мурах «казарми смердячої» не ослаб духом, не впав у розпуку, але зберіг любов до своєї долі, бо вона благородна. Це високий примір для всіх наших артистів і поетів. Вже це одно достойне зробити Шевченка безсмертним. Позвольте ж піднести тост подяки за цього Шевченка, що своїми стражданнями піддержав святу віру, що дійсно моральну природу чоловіка жадними обставинами не можливо побороти.»

У Толстих бував Шевченко частим гостем і графиня не раз просила його до себе, хоч не мала ніякого діла, прямо, щоб побачитися й поговорити з чоловіком, якого поважала й цінила. Які щирі й близькі відносини в’язали Шевченка з родиною Толстих, видно зі споминів їх доньки, П. Юнге. Каже вона між іншим, що коли граф Толстой прийшов з городу домів із щасливою вісткою про амністію нашого поета, тоді розбуджено дітей і зібрано їх у їдальні, де ціла родина відсвяткувала радісний момент.

Круг знакомих Тараса Шевченка в Петербурзі поширювався з кожною дниною. Тут стрів він своїх польських товаришів недолі з Оренбурга: Сераковского, Станевича й Желіговського-Сову. Цей присвятив йому вірш, який кінчиться строфою:

Jak przed grotem słońca pryska

Ciemnej nocy mrok i chłód,

Tak zbawienia chwila bliska,

Kiedy wieszczów rodzi lud.

Коли цим спасенням мало бути знесення кріпацтва, так Сова не помилився, коли ж він на думці мав волю народів, так сподівання його були дещо передчасні. Та на всякий спосіб вірш цей характеризує ті великі сподівання, якими захоплювалися інтелігентні люди в Росії з хвилею, як на престол ступив Александер II. Що й українські круги не інакше думали, це видно з листів Куліша до Шевченка. «Цар, дай Бог йому здоров’я й довгого царствування, не забороняє нашої мови. Тепер процвіте рідне слово [Чалый. «Жизнь и произведения Т. Шевченка», стор. 105-106].» «Не годиться напоминать доброму синові про діла його батька… Він же тепер у нас первий чоловік; як би не він, то й дихнуть нам не дали б [Там же, стор. 117]

Що Шевченко був іншої гадки, показують його «Неофіти», «Юродивий» і думка «Я не нездужаю, – нівроку», – де читаємо ось яку програму:

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола

Її приспав, а щоб збудить

Хиренну волю, треба миром

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого пяного

Та византийство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

Шевченко й після заслання, по амністії, остався непереєднаним революціонером, який вірив у діло і всупереч рожевим сподіванням Куліша голосив червону програму діла.

Хто з них був прав – бачимо нині.

Між росіянами, знайомими Шевченка, бачимо: гр. А. Толстого, поета й драматурга, генерала Хрулева, оборонника Севастополя, славного математика М. В. Остроградского, поета Мея, що перекладав деякі вірші Шевченка, професора Кавеліна, братів Жемчужникових, адмірала Голеніщева, знаменитого ритовника Йордана, малярів Михайлова й Лукашевича, обер-секретаря синода Юзефовича, й богато других. Товариство, не яке будь! Під кінець життя познайомився в Академії штук із Тургеневим, якому й завдячуємо останній портрет Шевченка, списаний мистецьким словом великого повістяра.

Доля хотіла, щоб на склоні літ пізнав поет також сина того чоловіка, який колись мав для його таке велике значення – В. П. Енгельгардта. Був це молодий, дуже порядний чоловік.

«Багато, пребагато – записує Шевченко в дневнику – зворушилося у мене в душі при зустрічі – з сином мого колишнього пана. Але забуття тому, що минуло, а мир і любов тому, що є тепер.»

Серед такого товариства й на таких то знакомствах минали поетові останні літа його жизні. З дневника довідуємося, що раз пересидів Шевченко з Кавеліним до 3 години в ночі на розмові про минувшу й будучу долю славян, про психологію й філософію. Коли додати, що мав біля себе своїх найближчих приятелів, Білозерського, Костомарова й Семена Гулака, то певно, що не нудьгував тепер так, як колись на засланню. Ходив до театру, на концерти й радо бував у домах, в яких плекали спів та музику. Між іншими залюбки слухав славного піаніста Контського, який акомпанував йому до українських пісень, а також любувався читаннями свого старого друга Щепкина, який з Москви приїздив у Петербург відвідувати Шевченка. Коли ж у перве побачив славного трагіка, негра Айру Олдриджа, врадувався немало. Після виступу в «Отелло» назвав його великим артистом. Познайомилися у Толстих. Двох людей з іншого підсоння, далеких собі виглядом, світоглядом, вдачею, а прецінь так близьких.

Оба були колись невольниками, оба великі артисти, душі задивлені в якусь не з цього світа красу. Олдрідж хотів дістатися до театру, а що псам і муринам був туди вхід заборонений, так мусів стати слугою-невольником у якогось актора, – Шевченко, бажаючи вчитися малярства, попав у неволю Ширяєва. Оба приборкали свою долю і стали видними людьми, оба ненавиділи неволі й цілого того устрою, що ділив людей на вольних й поневолених. На жаль не могли розмовляти з собою без перекладача. Але лучила їх пісня – найлучша товмачка. Шевченко співав українських, народніх пісень, Олдрідж негритянських, або стародавніх романсів англійських.

Іноді приходив Олдрідж до Шевченка, замикалися двері й вони оставалися у двох. Бог знає, як і що вони тоді говорили [Так їх і змалював знаменитий ілюстратор Пастернак в «Кличі»].

Шевченко змалював портрет знаменитого трагіка, а Олдрідж придбав собі портрет Шевченка, роботи Микешина.

Не так гарно складалося знакомство з Тургенєвим, чоловіком великої культури, але цілком іншого крою. Автор «Батьків і дітей» був сином дідича, звик був до тонких форм товариських і у своїх творах велику вагу прикладав до літературної форми. Він не міг прилипнути душею до чоловіка такої щирої, наглої вдачі, яким був Шевченко. По думці Тургенєва Шевченко був людиною замкненою в собі. Робив враження не поета, а чоловіка самотного, у якого в душі багато болю і терпіння і який туди нерадо кого будь пускає. Загалом – вдача пристрасна, неоховстана, долею гноблена, але не зламана; чоловік із народу, поет і патріот. По словам Тургенєва Шевченко писав якусь поему, мовою, котру могли б розуміти москалі й українці і прочитував йому навіть початок тої поеми [«Споминки про Шевченка И.С. Тургенєва». «Кобзарь» у Празі, 1876, стор. 17].

Марія Марковичка

Марія Марковичка

Зате від першої зустрічі полюбив Тарас молоду письменницю М. Марковичку, що своїми оповіданнями від одного разу здобула собі славу і полонила навіть такого вибагливого критика літературного діла, яким був Тургенєв.

Твори Марковички пізнав Тарас давніше, ще в Новопетровську, куди їх послав був йому Куліш, як найцікавішу новину з листом, який починався словами: «Бач, які дива творяться!»

Тепер пізнав поет саму авторку славних «Народних оповідань».

Тарас Шевченко після повороту із…

Тарас Шевченко після повороту із заслання

Молода письменниця являлася йому, як сповнення його колишньої молитви, щоб Бог послав Україні «кроткого пророка і обличителя жестоких, людей неситих». І отсе сходила нова, ясна зоря над українським літературним овидом. Являлася сила, від якої віяло молодістю. Поет дивився на неї, як батько на талановиту дитину, на свою наслідницю. Особливо високо цінив її мову. Коли Тургенєв питався, якого б автора читати, щоб навчиться «малороссийского языка», Шевченко відповів: «Марка Вовчка; він один володіє нашою мовою.» Їй присвятив прегарний вірш «Марку Вовчку» і «На панщині пшеницю жала», чудову ілюстрацію до книги про кріпацьке горе.

Тоді то познайомився також Шевченко з малярем Михайлом Микешиним, що зілюстрував його життя і твори. Микешин працював над моделлю для пам’ятника тисячоліття Росії. Між множеством постатей вибивався Петро І, «той, що роспинав матір Україну». Без жалю й злости не міг поет дивитися на монумент царату.

На отсім монументі мав Микешин гадку поміж російськими письменниками миколаївської доби примістити також Шевченка. Та на щастя в правительственних кругах знявся крик і образом Шевченка не забруднено «чистого обличчя Росії», ані на його місці не посаджено достойнішої особи, «яких Малоросії не бракує».

Кажу: на щастя, бо як же було б найбільшому поетові України стояти на монументі в честь гнобителів українського народу [С.Ефремов. Шевченко, стр. 178].


Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 125 – 132.