6. «Кобзар» та «Гайдамаки»
Богдан Лепкий
Знакомство з Мартосом і перше видання «Кобзаря». – Найцінніша українська книжка. – Могутнє враження. – «Кобзарь» і Квітка. – «Кобзарь» і російська критика. – «Неистовый Виссарион.» – Гоголь про Шевченка. – Українське письменство перше й тепер. – Не повинно бути двох гадок. – Вага рідного слова. – Котляревський і Шевченко. – Безпримірна поява! – Другий портрет Шевченка. – Овідієві метаморфози! – Штернберг і німці. – Знайомство з творами Гете, Шіллера, Вальтера Скота й Кернера. – Леонард Демський. – «Гайдамаки.» – Критика. – Пророкування і дійсність. – «Гайдамаки» й польська критика.
Під кінець 1839 р. пізнався із Тарасом у Гребінки дідич із Полтавщини, Петро Мартос і бував у його квартирі на Василівськім острові. Шевченко згодився намалювати з його портрет акварельними красками. Прийшовши раз на сеанс Мартос припадково підняв із землі кусок записаного паперу і прочитав на йому слова:
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля,
Ляшків-панків їсти.
Слово по слові – показалося, що Шевченко не тільки малює, але й вірші пише. Має їх повну скриньку під постелею. Мартос зацікавився поетичними творами бувшого кріпака. Попрохав їх у Шевченка, прочитав, захопився і поніс – до кого ж би – як не до відомого українського поета Гребінки? [Гребінка знав мабуть уже перед тим Шевченкові твори, бо 18. XI.1838 писав він до Квітки: « є тут один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші! Як що напише, так тільки цмокни і вдар руками об поли…» Та, на жаль на видання отсих віршів мабуть не було грошей.] Оцьому-то припадкові завдячуємо найціннішу українську книжку – «Кобзаря».
Появилася вона коштом Мартоса у Петербурзі 1840 р. Невеличка, чепурна книжечка з рисунком Штернберга – кобзар і хлопчик. Надруковано в ній:
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами. – Перебендя. – Катерина. – Тополя. – Нащо мені чорні брови, нащо карі очі. – До українського писаки. (До Основ’яненка.) – Іван Підкова. – Тарасова ніч.
Небагато, а прецінь як багато! Тяжко знайти другу книжку у світі, щоб для долі народу мала таке превелике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось так несподіваного, нового, щось так глибоко з душі народу добутого, що годі було опертися його силі. Цей «Кобзарь» прямо чуда творив. Сонних будив, збитих із народного шляху на праву дорогу навертав, старим грішникам приспану совість розбурхував, єрихонською трубою гримів. Кожний з нас чує це по собі, що то за книжка! Навіть пани, які «терпеть не могли украинского языка», не тільки радо слухали Тарасового слова, але й сльозами заливалися. Байдужність до рідного слова зникала, розвіювалася, як імла, коли сонце зійде.
Дійсно, неначе сонцем, був «Кобзарь». Найкраще це могутнє враження від Тарасового дебюту висловив один із українських вельмож, старий письменник Квітка. Йому, як казав – аж волосся на голові піднімалося, коли читав «Кобзаря», «я його притулив до серця, бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу».
Дійсно кріпко лягають на душу народу твори Тараса Шевченка, а волосся на голові ще й нині піднімається нам і ворогам нашим. Ворогам – на думку, що вони з Україною робили, нам із-за того, що ми так богато ще не зробили, з того, що нам робити велів «Кобзарь».
Зовсім інакше стріла Шевченкового «Кобзаря» тодішня російська критика. «Появу Кобзаря в друку, – каже М. Чалий, – повітали російські критики однодушним глумом над українською мовою й народністю.» Не відстав від того гурту навіть найсвітліший між ними «неистовый Виссарион» (Белінський), який не зжахнувся сказати: «хорошая литература, которая только и дышит, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума!» I не диво.
В. Г. Белінський
Російська література цих часів перенята була салоновою атмосферою, а від Шевченкових віршів віяло селом і селянином – «несло дьогтем», – як висловився Гоголь, Гоголь, котрого так високо ставив Тарас! Вона ішла в розріз із стремліннями западників, а російські слов’янофіли, поки що, також не мали приводу тішитися нею, бо була в їй для того слов’янофільства найбільша небезпека – видимий сепаратизм. Як слушно каже Єфремов, «наші письменники полтавсько-харківської школи з своєю невиразністю в національних поглядах та політичним консерватизмом могли вживатися під одним дахом навіть із такими непевними добродіями, як видавець обскурантного «Маяка» Бурачок».
Діяльність Шевченка вивела справу з такого невиразного становища. Питання стало руба: маючи такі таланти, як Шевченко, українське письменство повинно буде йти своїм окремим шляхом, розвиватися з себе і для себе і в процесі розвитку, видима річ, одтягати частину літературних сил од російського письменства, що звиклося вже було з думкою про свою універсальну вагу для цілої Росії [Сергій Ефремов. Історія українського письменства. Стр. 269].» Inde ira! На щастя, Шевченко не дуже то й турбувався неприхильним становищем російської критики. Він сказав собі «хоч і мужицький, аби поет» і незабаром на пораду, щоб понехав свою мертву мову, а писав, як Гоголь, по російськи, дасть у передмові до «Гайдамаків» знамениту відправу:
Теплий кожух, тільки, шкода,
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.»
Шевченко знав уже тоді вагу рідного слова і слово це хотів покласти на сторожі народу. – І поклав! До його «Кобзаря» справа літературної мови у нас, мимо Котляревського, була нерішена, можна було перечитися, як нам писати і такі суперечки йшли; після його не повинно було бути двох думок. Він словом, мов мечем, розтяв цей вузол. Вмер Котляревський, автор «», а на його місці ставав Шевченко, автор «Кобзаря».
Котляревський сміявся, Шевченко плакав, тужив, мертвих будив, живих поривав, хмари ламав. Мабуть нема поета, якого перший виступ мав би такий успіх, таке значення, таку вагу; нема поета який би так скоро, автодидактно, майже без підмоги вийшов на такі верхів’я, на яких з’явився Шевченко у «Кобзарі». Недавній кріпак і неук попадає в товариство вільних високообразованих людей, переважно чужинців, москалів і поляків і не затрачує народного почуття, кругом себе бачить чужу культуру, а не затрачує завдатків своєї рідної, пізнає чужі літератури й не піддається їх впливам та ще й свою пускає на новий широкий шлях, чує кругом чужу мову, а свою підносить на висоту досконалої літературної мови, живе кільканадцять літ серед переможців і не піддається їм, а починає боротьбу Давида з Голіафом.
Безпримірна поява!
Якже зміняється тепер портрет сего виїмкового чоловіка. Це вже не замурзане хлоп’я, не челядник, запачканий фарбами, не кріпачок, готовий кожної хвилини сповнити хоч би який приказ свого пана-дідича, а мужчина, свідомий своєї гідності, високого хисту, великого завдання.
Високе чоло, глубоко осаджені, темно-сиві очи, невеликі, повні, різко викроєні уста, буйна, на лівий бік зачесана чуприна, лице й вуса вибриті, лиш біля вух оставлені невеличкі, темнорусяві, як і волосся, бокобороди. Старанно вдягнений, з хусткою високо, (як тоді було в моді,) під ковніром пов’язаною. Дивлячись на поли свого лискучого плаща він думав:
чи давно то я в замараному халаті, не відважувався про таке вбрання й гадати, а тепер! Сотню карбованців викидаю на оттакий плащ! Просто Овідієві метаморфози! А то бувало розживешся як небудь на коповика й несеш його в райок, не розбираючи, який там спектакль; за коповика було до смаку нарегочуся і гірко наплачуся, да так, що іншому й за цілий вік його не доведеться так плакати і так реготати. Чи давно це було? Не далі як учора – і така переміна! Тепер вже я не інак іду в театр, як в кресла, і рідко коли беру місце за креслами. А дивитися іду не так, на що трапиться, а іду або на бенефіс, або вибираючи спектакль добрий [Художник. Ibidem стр. 593].
Крім Брюлова він дуже близько живе тепер із малярем Штернбергом, Німцем, з яким мешкає на одній квартирі, і який впроваджує його в поважні доми німецькі в Петербурзі. «В суботу до Йоахима, а в неділю до Шмідта та до Фіцтума. Ви бачите, що усі мої знайомі – німці, але які гарні німці. Я просто закоханий в отсих німців [Ibidem стр. 587].» У Шмідтів приходить йому на думку споруджувати літературні вечорі. Після чаю читають.
Першого вечора Шевченко, другого Штернберг, на переміну. Тарас знакомиться з творами Гете, Шіллера, Вальтер-Скота, Кернера, слухає Моцартової сонати, Бетховенового квінтету, вечеряє в ресторані з Карлом Павловичем, часто один – одного провідують, або йдуть гуляти на острови Петровський і Крестовський, щоб там малювати чорну ялину, або білу березу. Буває також у поляка, Леонарда Демского, у якого єсть гарна бібліотека грецьких, римських, німецьких, французьких й польських авторів – між іншими «червоного історика» Лелевеля.
«Бідолашний Демський – пише опісля Тарас – не діждався і доки крига на Неві рушила – помер – яко сущий праведник, тихо, спокійно, наче заснув.»
І тоді Тарас склав йому на грудях охолоднілі руки, поцілував у зимне чоло і закривши покривалом, пішов піклуватися похоронами, як самаритянин. Покликав попа з церкви св. Станіслава, з сторожем узяли убогу домовину й рушили в далеку дорогу.
Для Шевченка приязнь була заєдно, чимсь великим, щирим, поважним.
Отсих кілька цитатів знакомить нас дещо з тодішнім Тарасом, та щоб його портрет в повний ріст можна собі покласти перед очи, щоб бачити, як він ріс із козачка-кріпачка у поета-велетня на це треба б далеко більше матеріалу, ніж той, яким ми нині розпоряджаємо. Процес росту кожного великого чоловіка – річ незвичайно трудна для історика, у Шевченка тим трудніша, бо він виріс неймовірно скоро, нагло й серед виїмкових обставин.
Передплатний білет на «Гайдамаки»
Про почуття сил, про свідомість високого розвитку, свідчить факт, що він так скоро після своїх перших літературних спроб зважився на таке діло, як велика історична поема «Гайдамаки».
Ледве-не-ледве випустив їх цензурний комітет і появилися вони 1841 року в Петербурзі.
Критика приняла їх не краще «Кобзаря» [«Если господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом они очень ошибаются: их поэмы, не смотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам, – часто нисколько не народны, хотя подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, – и следовательно по всем этим причинам – они не понятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего» (Отечеств. Зап. 1842, кн. 5.)]. Що казали читачі на Україні, Шевченко гаразд не знав.
Не диво, що з годом писав до Григорія Тарновського [Основа. С. Петербург 1862. Май. Стр. 6]:
«Може й там над ними сміються так, як тут Москалі. Зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить! Нехай я буду й мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого й не треба.»
«Гайдамаки» (смерть титаря)
Коли рівняти отсю відповідь на критику Белінського, повну глуму із кобзарів, і плохих піітів, повну презирства й менторства та легковаження якогось там молодого хахлацького віршописа, то симпатія мусить остатися по стороні Шевченка. За Белінським останеться одно – примір, як часто помиляються навіть такі добрі критики, яким безперечно був «неистовый Виссарион» і як часто грішать такі добрі люди, яким безперечно він був.
Ворожба Белінського, немовто із «Гайдамаків» не буде народові користі, бо народ їх не розуміє, не справдилася. Видно, що Белінський не розумів народу, а розумів його Шевченко. «Гайдамаки», мимо своїх незаперечених похибок, повні життя, колоритності, енергії, великий образ бунту проти кривди.
Для самого ж Шевченка були «Гайдамаки» поглядом крізь сон
Де ходили гайдамаки
З святими ножами, –
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами.»
На закиди ж польської критики, немов би Тарас хотів у Гайдамаках розбудити кровожадні почуття народу, поет неначе заздалегідь дав дуже ясну відповідь у передмові: «серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися; нехай братаються знову з своїми ворогами; нехай житом-пшеницею, як золотом покрита нерозмежованою останеться на віки од моря і до моря слов’янськая земля!»
Примітки
Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 28 – 37.