Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

12. В Україні (1847)

Богдан Лепкий

Кирило-Мефодіївське братство і Петров. – Арешти й слідства. – Шевченко в Яготині. – Кулішеве весілля. – Ганна Барвінок і Тарас Шевченко. – Геній і клейноди. – Кафедра живопису. – Рожева будучність і чорна дійсність. – На порозі щастя. – Катастрофа.

За стіною квартири Гулака жив студент Петров. Цей запримітив, що у Гулака збирається чималий гурт молодіжи, у який встрявають також поважні люди, як приміром професор Костомаров. Це йому мусило видатися підозрілим ділом. Став прислухуватися крізь стіну і підслухав дещо, а дальше підійшов до Гулака, здобув його довір’я і довідався про існування тайного товариства.

Тоді доніс властям.

Власти, що правда, не дуже спішилися й не дуже раді були відкривати заговір, а саме через таких братчиків, як Костомаров й Шевченко, які жили з деякими високопоставленими людьми у Києві і через це ті достойники мусіли б бути до якоїсь міри скомпрометованими. Та студент університету Олекса Петров надто настоював на свойому і годі було ціле діло попелом забуття присипати. Надто у Києві як раз тоді з’явилися якісь туманні прокламації – так діло ставало небезпечним.

Почалися арешти й слідства. Богато братчиків перебувало тоді поза мурами Києва, їх виловлювали і по одному привозили туди.

Таке було і з Шевченком. Він, не прочуваючи біди, їздив по Україні, перебуваючи бажаним гостем у домах своїх добрих знайомих. Рисував, писав свої найгарніші твори і ждав, поки покличуть його у столицю, на кафедру живопису при університеті. Піклувалася о це приятелька Тараса, княжна Варвара Репніна, дочка бувшого київського генерал губернатора кн. М. В. Репніна, чоловіка дуже поважаного й впливового, у якого маєтку, в селі Яготині, Полтавської губернії, Тарас радо перебував і якого портрет, один з кращих, змалював олійними красками.

Справа була на добрій дорозі і Тарас нетерпляче ждав рішення. Перед ним відчинялася гарна будучність, на життя і працю серед своїх і для добра свого народу у прастарому Києві.

Після Різдва 1846 року вибрався до свого доброго знайомого поета Виктора Забіли а від його поїхав на вінчанню свого друга П. Куліша з сестрою Василя Білозерського, пізнішою звісною письменницею Ганною Барвінок. Весілля відбулося в родовім маєтку Білозерських, в Оленівці Борзенського повіту. Гостей наїхало повні світлиці, бо Білозерські були засібні й гостинні люди. Шевченко був за старшого боярина і коли молоді з-під вінця входили у двір, він дивлячись на гарну молоду, кликнув: «Чи ти царівна, чи королівна?» А на це відповів Куліш словами народної пословиці: «На чужий коровай очей не поривай, да собі дбай!»

Тарас тішився щиро щастям своїх друзів і ходячи по світлиці з заложеними на спину руками, співав свою улюблену пісню:

«Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірная,

Ой вийди, вийди, дівчинонько, моя вірная.»

Гості втихли, бо як каже Куліш, такого гарного співу вони й з роду не чули. У Тараса був голос невеликий, але гарний; та мабуть не так голосом чарував він співаків, як глибоким розумінням української народної пісні. Кому ж її було й розуміти, як не йому?

Співу того Ганна Барвінок до самої смерти не забула і ще 26 лютого 1911 от якими горячими словами спом’янула його:

«Коли ти бувало, заложивши руки за спину, мигтиш по хатах, співаючи свою «Зіроньку», ми забували тоді про те, що ми на землі, – тепер по всяк час те я пам’ятаю… Те віднеслось в далечінь, а і досі твоя пісня почувається чулою [На спомин 50 роковин смерти Тараса Шевченка. Видання комітету по упорядкуванню Шевченківських свят у Москві. Ст. 130]

Ганна Барвінок (Кулішева)

Ганна Барвінок (Кулішева)

В один момент дійшло до того, що Ганна Кулішева, із панського роду Білозерських, поцілувала руку бувшого кріпака, молодого чоловіка Тараса Шевченка, та ще перед смертю казала: «Мене Господь уповажив, що я могла хоч цим тобі виректи мою прихильність до тебе – мученика [Там же]

Пригода отся показує нам, який то ентузіазм будив Шевченко серед молодшого українського панства. А що запал цей мав глибше коріння, видно з постанови Ганни Кулішевої, продати свої клейноди на виїзд Шевченка до Італії, де б він міг як слід розвинути свій великий малярський талан. І придумано справу дуже обережно, щоб не задернути ніжних почувань Шевченка. У розмові з Тарасом Куліш почав жалкувати, що Тарас, як маляр не матиме у Києві того товариства, тих творів штуки, які б сприяли повному розвиткові його малярських сил. «Не по чім б’є, як не по голові» – відповів Тарас. І тоді знову став Куліш радити Шевченкові, щоби він на три роки поїхав в Італію, а гроші будуть йти йому через руки Куліша, хай тільки не питає він від кого [«Хуторна поезія» ст. 17 – 18].

Шевченко згодився і отсе перед ним розгорілася новими зорями його надія. Молодий, здоровий, вольний, славний, поїде в Італію, щоб свій дар Божий розвинути до повної повні на ще більшу славу та на ще більше добро собі й людям. Якже було не радіти?

І отсе веселий, розрадуваний гарною гостиною, задивлений у ясну будучність, з головою повною усяких великих намірів, їде Тарас з весілля Кулішів до деяких своїх знайомих, задержується трохи довше у дідича – українця Андрія Лизогуба, свого старшого приятеля в Седневі [Андрій Лизогуб був талановитим маляром-дилетантом, мав гарну робітню малярську і це ще більше зближувало його до Шевченка], а звідси 5 квітня 1847 спішить у Київ.

Отсе блищить перед ним проти сонця хрест Лаврської дзвіниці, от і батько Дніпро, що широким голубим поясом підперезав матір городів наших, старинний Київ, от і пором, от і беріг Дніпровий – ще хвилина і поет найнятим візком перелетить до своїх товаришів братчиків, а перш усього до Миколи Костомарова, з яким так богато богато дечого має говорити і до його благої матусі – коли нараз: – біля візка, на який поет садовився, де не взялися жандарі й поліцейські.

Старший із них підступає до Тараса й питається якось дивно різко:

– Чи ви Тарас Шевченко?

– Я, – відповідає поет. А чого вам треба?

– Арештую вас – відповідає поліцейський, скаче на віз і каже візникові їхати прямо до губернатора.

Прощайте, товариші, і ви, рожеві надії, і ви, молоді невернуті літа!

Щастя з’явилося, мов порхлива пташка, знялося й полетіло далеко – дуже далеко.

Тарас Шевченко опинився у неволі [Не довго тривала Шевченкова воля від 22 квітня 1838 до 5 квітня 1847, а тепер він знову ставав невільником].

Сталося це 5 квітня 1847 року.


Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 61 – 65.