1. Дитинство

Богдан Лепкий

Батько й мати. – Моринці й Кирилівка. – Звенигородський повіт. – Природа й суспільний побут. – Контраст. – Перший приблизний портрет Тараса Шевченка. – Батьківська хата й життя дитини. – Мандрівка до залізних стовпів. – Сестра Катерина. – Дід Іван.– Спомини про Гайдамаччину. – Смерть матері. – Початок життєвої трагедії Тараса. – Батько жениться вдруге. – Зведенята. – Пасинок і мачуха. – Смерть батька. – Доля круглого сироти. – Дядько Павло. – Солдатські гроші.

Найбільший український поет, Тарас Шевченко, родився дня 25 лютого ст. ст. 1814 року в селі Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губернії [Хрестив його дня 28 лютого, того ж року, Моринецький піп Олексій Базаринський. Хрещеним батьком був Григорій Іванович Дяденко, житель села Моринець. (Гляди – фотографія із метрики Т. Шевченка, достарчена С. Єфремовим у ілюстрованім ювілейнім додатку до № 46 «Ради». 25.02.1914.) У метриках села Моринець Шевченки пишуться також Шевченко-Грушівський, або Грушівський – Шевченко].

Батько Тараса, Григорій Іванович, був посполитим із села Кирилівки [Пишуть також: Кирилівка], маєтку дідича Василя Васильовича Енгельгардта. Оженився він із Катериною, дочкою Якима Бойка, посполитого села Моринець, яке належало до того ж самого пана Енгельгардта.

Яким Бойко купив був у Моринцях грунт і хату для свого зятя, по сусіді Копію, якого за ледачі вчинки віддали були в солдати, чи заслали в Сибір.

У тій то хаті прийшов на світ Тарас.

Був він третьою з черги дитиною Григорія і Катерини Шевченків. (Усіх дітей було у їх шестеро: Микита, Катерина, Тарас, Ірина, Маруся й Осип.)

Та незабаром вернувся ледачий Копій, зібрав собі ватагу таких, як він «молодців», і з лісів Моринецьких нападав на Шевченка та так йому дошкулив, що цей кинув Моринці й перенісся до рідного свого села, Кирилівки. Тут придбав для його батько його, Іван, нове газдівство року 1816.

Тарасові Шевченкові було тоді щойно півтора року. Тим-то Моринців він і не тямить, а усі його спомини з дитячих літ в’яжуться з Кирилівкою. Звідси й похибка у його автобіографії, немовто він родився у Кирилівці.

Звенигородський повіт, у якому лежить село Кирилівка, це можна сказати, одна з областей, що творять хребет України.

Українського населення тут нині набирається більше 90%. (Решта жиди, трохи москалів і ще менше, яких 2% поляків.) Мова чиста, яка дала основу теперішній українській літературній мові, свобідна від російських впливів, замітних на лівобережній Україні і від польських, що стрічаються на західній території.

У будові загород і церков, в одягах, звичаях народних, піснях, переказах, в способі життя збереглися питоменності української культури.

Недалеко Кирилівки лежить Корсунь, славний побідою Богдана Хмельницького над Поляками (1648 р.), а там Видубицький і Межигірський монастирі, так багаті в історично-патріотичні спомини, а там і Київ, мати наших городів, український Єрусалим.

Загалом уся височинна полоса, здовж правого берега Дніпра, повна історичних споминів з української бувальщини, від найдавніших до найновіших часів: валів, городищ, руїн, могил [С. Рудницький, Коротка географія України. Часть II. Львів 1914].

Від них віяло подувом давнини, духом колишніх княжих, і пізніших, козацьких часів. Віяло на теперішню неволю і недолю, на злиденне кріпацьке життя.

Кирилівка – одно з більших і кращих сіл Звенигородщини [Нині в Кирилівці коло 5000, а в Моринцях коло 4000 мешканців]. Розлоге, з широкою вулицею, з зеленими вишневими садами, з білими хатками, що визирають з-поміж дерев, немовби в піжмурки грались.

Село! і серце одпочине.

Село на нашій Україні,

Неначе писанка. Село

Зеленим гаєм поросло,

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво, а кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс і поле

І сині гори за Дніпром!

Сам Бог вітає над селом.

Таким привабливим образом відбилося українське, рідне село в душі нашого поета.

Та разом із тим непорочні очи дитини бачили тую чорну хмару, тую зловіщу тінь, яка падала на українську землю, бачили кріпацьку неволю села.

В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло.

Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

З одного боку розкішна краса української природи, з другого погань тодішнього політично-суспільного устрою, немов ясні й чорні кольори врилися у вразливу душу дитини й осталися до смерті одною із характеристичних прикмет поетичного творення Шевченка, мов світла й тіні в образах Рембрандта.

Біленька, чиста хата, з солом’яною стріхою, що золотом вилискується до сонця, коло хати крислата яблуня і квітник любої старшої сестри Катерини, при брамі стара, головата верба, за вербою клуня, а там сад і левада, ще й річка із студеною водою – рай для дитячої душі і годі!

А за цим раєм – панський лан, тяжка повсякденна робота, втомлені й зажурені обличчя родичів, люди гірше чорної землі – одним словом пекло!

Серед таких контрастів формувався духовий образ Тараса. Фізичного не маємо; бо й кому ж приходило тоді на думку портретувати малого кріпацького сина? Хто сподівався, що портрет цей мав би нині таку велику ціну?

Пізніший, вельми заслужений біограф Шевченка, Олександер Кониський, уявляє собі його ось як: білявий, оклецькуватий, меткий, хлопець; цікавий і допитливий; босоногий, часто замурзаний, обірваний і пустотливий, але розважливий, розумний, перенятливий і добрий.

Такий хлопчина біжить бувало на леваду до річки і купається під навислими лопухами. Викупавшись, прибіжить в сад, впаде під першою грушею, або яблунею, і засне спокійним, незворушеним сном. Проспавшися гаразд, глядить на далеку могилу й питається сам себе: «А що там далі, за могилою? Кажуть – залізні стовпи, що підпирають небо. Якби піти й подивитися на їх? А чом же й ні!» І побіг. Видряпався на могилу і дивиться на право й ліво. І по цей бік село, і по той бік село, а там, з – за темних садів визирає церква з банями й бляшаним дахом. Задумався Тарас. «Ні», каже, «сьогодня вже пізно, не дійду до цих залізних стовпів, – нехай завтра з Катрею.»

І не розбираючи довго, пустився з могили, куди очи бачили, в степ; – Якраз не в Кирилівку, а в Моринці. На щастя стріли хлопчика чумаки, забрали на віз і привезли до батьківської хати.

Смеркало, коли Тарас підходив до перелазу. Сім’я вечеряла біля хати. «Прийшов, прийшов!» – радісно закричала старша Тарасова сестра, Катерина, взяла його на руки й посадила вечерять, називаючи приблудою. Повечерявши, поклала його в постіль, перехрестила й поцілувала.

Довго не міг заснути Тарас. «Події минулого дня не давали йому спокою.» Він заєдно думав про залізні стовпи [Княгиня, повний збірник творів Т.Г.Шевченка. Катеринослав 1914, стр. 474 і 475].

Такою мандрівкою було ціле життя поета, тільки не до залізних стовпів, що підпирають небо, а до воріт волі, які він рад був на розтвір відчинити перед своїм народом й перед цілим людством. Мандрував прямо перед себе, не шукаючи хитрих, крутих доріг, без облуди й лукавства, з серцем чистим, як серце дитини. А втомленого такою тяжкою мандрівкою на вічний сон приголубила слава…

Живим воплоченням кращої давнини був для Тараса його дід, (по батькові) Іван. Був це старий, бувалий і письменний чоловік, який брав участь в останньому повстанні на правобережній Україні – в Коліївщині. Бувало, в неділю, прочитавши Минею, стане він розказувати зібраній родині та сусідам про Залізняка й Гонту.

Столітнії очи, як зорі сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як Ляхи конали, як Сміла горіла…

Сусіди од страху, од жалю німіли,

І мені, малому, нераз довелось

За титаря плакать, – і ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче [Ibidem стр. 65].

А таке могутнє враження було з отсих оповідань, що Шевченко в багато літ пізніше не забув подякувати дідові прегарними, простими словами:

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу:

Я її унукам тепер розказав.

Любов матері і старшої сестри Катерини, батькові науки, оповідання діда Івана – це була благодать дитячих літ Тараса, оце добро, яким налилося його серце, й у-вік не прохололо.

Та не довго сонце гріло… 20 серпня 1823 «нужда та праця» положили в домовину добрячу матір Тарасову, на 32 році її віку.

«Я пам’ятаю один жалісний святий вечір на своїм віку.

В осени ми поховали матір, а на святий вечір понесли вечерю до діда й проказавши: «святий вечір! Прислали до вас, діду, батько і…» всі троє заголосили: – нам не можна було сказати: «і мати» [Ibidem стр. 516].

Таким сумним спомином згадує Шевченко втрату матері у своїй повісті «Близнята».

Овдовілий батько не міг собі дати раду з дрібними дітьми, (старша донька, Катерина, віддалася й пішла з хати), – оженився. Вдовець з удовою, яка привела троє своїх дітей від першого мужа. Зведенята. – В хаті настало пекло. Мачуха особливо не любила Тараса, бо він був здоровіший і мудріший від її синка, Степанка. Що злого діти зробили, винен хто? – Тарас. Звичайно пасинок. Та ще який! З ним по добру можна би все зробити, серцем, а не злістю, – але де ж мачусі взяти серця для сироти?

І під впливом цих нещасливих обставин портрет малого Тараса починає змінятися. У його помічається, як каже Кониський, упертість, неслухняність, задирливість та упрямство. Перед побоями мачухи він криється у сусідських бур’янах і лопухах, від людей втікає на лоно природи, яку пізніше так ніжно умів відчути й у віршах своїх передати.

А вже цілком таки погано стало Тарасові тоді, коли на 12 році свого життя втратив він батька. Батько брав його іноді з собою, коли їхав чумакувати, батько – це була його одинока оборона перед мачухою і її дітьми. Тепер і батька не стало, тепер – він круглий сирота. Годі вдержатися хлопчині у рідній хаті. Та й хата тая не його, бо батько вмираючи сказав:

«Синові Тарасові з мого хозяйства нічого не треба, він не буде аби-яким чоловіком: з його буде, або щось дуже добре, або велике ледащо, і для його моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе.»

Пророцтво батька сповнилося. Для Тараса маєтки не мали ніякої вартості. Стояв він вище їх. Опікуном Тараса після батькової смерти явився дядько Павло. Це був по словам самого поета «великий катюга».

Одного разу стояв у Шевченків постоєм солдат, якому пропали гроші. Невеликі, усього 3 золоті, себто 15 копійок. Але в бідній хаті і це великі гроші. Хто взяв? Авжеж – Тарас! Цей клявся і божився, що ні; – не помагало. Мачуха твердо стояла на тому, що ніхто їх не вкрав, лиш Тарас. Покликали дядька, зв’язали Тарасові руки й ноги – б’ють. Маленька сестра Ярина плаче, просить Тараса, щоб признався, то перестануть знущатися; – признався. Де дів? Закопав у садку. Повели, кажуть відкопати – не відкопав, бо й не закопував. Так, дальше бити. Мало не мертвим покинули його. Продали юбку покійної матері й заспокоїли солдата. А згодом викрилося, що гроші вкрав злодійкуватий Степанко.

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 1 – 9.