27. Останні місяці життя
Богдан Лепкий
Останні клопоти Шевченка. – Визвіл Тарасової родини з кріпацтва. – Воля народові не йде. – «Коли ж вона буде?» – Недуга. – Останні відвідини друзів. – «От як би до дому, там би я може подужав.» – Уродини. – Депеша з Полтави. «Утни, батьку!» – «Спасибі, що не забувають.» 26 лютого 1861 року.
Здавна клопотався Шевченко о визвіл своєї рідні з неволі. Та не була це легка справа. Сім’я Тарасова розрослася. Брат Микита мав трьох синів. Йосип теж, і сестра Ірина теж трьох. Дідич Фліорковський годився пустити їх на волю, але без землі, а що ж селянин значить без поля? Яка йому воля? А за визвіл з полем хотів богато грошей. У Шевченка ж їх не було. (Весь його спадок оцінено на 115 рублів 15 копійок!)
Зала у 1-у кадетському корпусі, де працювала комісія для визволу селян із кріпацтва
Вкінці при помочи «общества для пособия литераторам» повелося Тарасові на кілька місяців перед смертю довести це діло до пуття. Була се певно також одна із ясніших хвилин у його житті…
Але ж ширшою сім’єю був йому весь український народ, а цей стогнав дальше у поміщицькому ярмі. Поет ніяк не міг діждатися хвилини, коли його здіймуть. У віршах помітне хвилювання з тої причини. А що в дійсності дожидання народної волі доводило Шевченка до сліз, видно з отсеї записки.
Якраз 19 лютого до недужого поета навідався один із його знайомих, Черненко. Тарас стояв біля вікна, спершись обіруч на стіл; він був збентежений, очі й вид увесь виявляли нетерпляче дожидання. Скоро Черненко увійшов до його, замісць звичайного привітання Шевченко кинув: «Що – є? Є вже? Є маніфест?» – і глянувши в вічі Черненкові, зрозумів відповідь: «Так нема? Нема?… Коли ж воно буде?»
І загнувши прикрим словом, Тарас закрив лице руками і впавши на ліжко, заридав [О.Кониський – Т.Шевченко – Грушівський. Т. II. Львів. 1901. Стор. 373].»
І цієї потіхи не дожив Шевченко. Уряд, неначе нарочно гаявся з оповіщенням маніфесту, щоб не почув його той, що можна сказати, життя своє за його поклав. Судилося йому, як Мойсеєві здалека тільки бачити обітованну землю.
Тарас Шевченко під кінець життя
Від осени 1860 року став Тарас нездужати. 23 падолиста жалувався лікареві Барі на біль у грудях. Приятелі не сподівалися близької катастрофи, бо бачили,
що Тарас заєдно працює і знали яке у його було кріпке здоров’я. Ще 2 січня 1861 р. запрошували його, щоб був основником «Основи», а вже 22 писав поет до Варфоломея, що другий тиждень не виходить з хати і що сильно кашляє. В тиждень пізніше доносив, що так йому погано, що ледве перо в руках держить.
На кілька днів перед смертю відвідав поета Костомаров. Шевченкові ніби зробилося краще, він навіть любувався своїм першим золотим годинником, який собі недавно тому купив. А тимчасом невблаганний косар йшов, щоб скосити «сироту-кобзаря».
В суботу, 25 лютого, в день уродин Шевченка, прийшов до його Михайло Лазаревський та застав його в великих муках. Поет жалувався на сильну задишку, казав, що цілу ніч пересидів в постелі і просив написати до Варфоломея, що «йому дуже не добре».
Водна пухлина підступала під серце. Покликано лікарів. Ті заявили, що вода підійшла до легких. Надії на рятунок не було.
«От, як би до дому, там би я може подужав» – казав поет; та це було вже лиш передсмертне бажання.
Під вечір наспіла депеша з Полтави. Земляки вітали поета з уродинами і просили, щоб не перестав творити своїх віщих дум.
Та привіт цей звучав, мов мимохітний глум.
«Спасибі – сказав Тарас – що не забувають… Возьміть огонь, може я всну…»
Та до його підходив уже сон вічний, а земний не хотів доторкнутися втомлених повік.
По десятій годині відвідали недужого приятелі Лазаревський й Честахівський. Він сидів, тяжко віддихав, хотів говорити та не міг. Приятелі розпрощалися, при хворім остався слуга-солдат. Шевченко цілу ніч не міг вснути, то гасив свічку, то запалював, а досвіта 26 лютого, казав себе убрати й спровадити вниз, до робітні. Переступивши поріг, захитався, упав – і не піднісся більше [Кобзарь Тараса Шевченка. Частина перша. Львів 1893. Сторона LXXXVIII].
Яке життя таку мав і смерть. Конав у великих муках, затискав зуби, а не стогнав.
Жив літ 47. З того 24 був кріпаком, 9 вольним, 10 карався на засланні, а решту, себто три з половиною, провів під поліційним доглядом.
Працював тяжко, страждав важко, щастя зазнав мало. Хіба деколи якась ясніша хвилина.
|
|
|
Тарас Шевченко в домовині, 26 лютого 1861 р. |
Посмертна маска Тараса Шевченка |
Що любив, чого бажав, до чого рвався душею – заєдно втікало від його. Так було з волею, з власною хатою, з сімейним життям; не дожив навіть останньої потіхи, знесення кріпацтва. Його проголошено тиждень після смерти поета, бо власти ждали великого посту. Вмер Тарас Шевченко безсеребренником сущим, хоч те що написав й намалював, має нині неперечислиму ціну.
Навіть слава, велика, світова слава осінила ім’я Шевченка щойно по смерти. І немовби доля хотіла направити кривду заподіяну живому, чим-раз більше піклується покійним.
Слава Тараса Шевченка росте з дня на день, а дяка земляків стає прямо безпримірною. Жоден народ не споминає своїх великих синів так сердечно, як українці Шевченка. Він для них – не гордощі народні, а прямо великий і кожному дуже близький предок-рідня.
Примітки
Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 150 – 156.