18. Боротьба за визволення
Богдан Лепкий
Нужда народу. – Селянські бунти. – Інвентарі. – Холера й тиф на Україні. – Потреба реформи. – Кріпацтво підпорою церкви й престола. – Підпора хитається. – Рік 1855. – Цар Александер II. – «Воля іде!» – Перша амністія минає Шевченка. – Чому? – Варвара Репніна й Анастасія Толста. – 7 квітня 1857. – Амністія. – Враження. – «Москалева криниця.» – «Журнал.»
Нужда народу дійшла була під кінець царювання Миколи І до того, що селяни не бачили хліба, а живилися грибами, всякими корінцями й зелениною. Марніли й гинули, як мухи. Після польського повстання уряд говорив народові, що вся біда від поляків-дідичів. Селяни повірили й помагали цей бунт давити, думаючи, що й справді, коли не буде панів, то й панщини не буде. Але згодом життя стало вертати до давнього. Як не самі дідичі – поляки, то їх сини вертали до своїх маєтків на Україні і ще гірше давили селян. Тоді селяни стали бунтуватися.
Уряд побачив, що дальше так не може лишитися, що конечно треба реформи. Зладжено інвентарі, себто списи, який де маєток і які повинности селян у йому. Та великої пільги не було з того селянству, як із заборони жидам мешкати на Волині та на Поділлю у пограничній полосі. Пішла вість, що це фальшиві інвентарі, а правдиві дідичі поховали перед народом.
І народ знову став бунтуватися. До того 1853 року прийшла на край страшна холера, а тиф у Києві «клав горами покоси». На додаток, в осени 1853 року почалася війна з Туреччиною, ніби за зневаження церкви, а в-дійсності, щоб добути Царгород. У тій війні виявилася вся гниль царського уряду, хабарництва, здирства, злодійства. Погодін писав:
«Наш ум отупів, воля ослабла, дух упав, темнота поширилася, підлість усюди взяла верх, слово закостеніло, думка припинилася, люди змаліли, добулися найнижчі інстинкти, «и жалкая посредственность, пошлость, взяли в свои руки по всем ведомствам бразды правления».
Що найлучші люди в Росії стали чимраз голосніше домагатися «великої реформи». В Лондоні заснував російську друкарню Герцен і почав вільнодумну пропаганду слова. Вільнодумців переслідували, карали, але питання з дневного порядку годі було зняти. Кріпацтво держалося тільки дуже острими й нелюдськими законами [В.И. Семевский. Крестьянский вопрос].
Семевський каже, що трудно перечислити всі кари з «пытками и истязательными орудиями», якими зневолювано селян до зненавидженого кріпацтва.
По «уложенію 1845» за подання жалоби на дідича кріпака дожидала кара різками до 50 ударів.
Навіть ті, що з милосердя писали такі жалоби, були карані тюрмою і втратою свого чину.
Кріпаки відбирали собі життя, або бунтувалися, іншої ради не мали. Одно і друге було для уряду сильно небажане. Року 1843 збунтувалося 40 000 кріпаків Оренбурзької губернії. Туди послано 10 000 війська, для усмирення й покарання бунту. На другий рік бунти вибухли в 15 губерніях, 1846 р. в знову в 15, 1847 р. в 16, 1849 р. в 9, в 1850 р. в одній Курській губернії забунтувало 10 000 селян.
Всіх бунтів по звітам міністерства справ внутрішніх було від року 1826 по 1854 – 554!
Коли подумати скільки втрат в людях і в грошах коштувало отсе удержання кріпацтва, то аж страшно робиться!
Та на тім не конець. «Бродяжництво й розбишацтво», це були рідні діти кріпацтва.
Року 1851 спіймано й засаджено в остроги 31 556 бродяг, людей, які зрікалися хати, родини, всього і з душею тільки йшли в світ за очі, щоб спастися від зненавидженого ярма. Творилися цілі ватаги, вибирали собі отаманів і з ними мусів уряд вести безнастанну домашню війну.
І отсе цар Миколай І на засіданні «Государственного совета» (1842 р.) мусів признати, що кріпосне право єсть зло очевидне і для всіх «ощутительное», але доторкатися його було би злом ще гірш пагубним.
Тоді деякі з благородніших дідичів самі додумалися до того, щоб увільняти своїх кріпаків. Один з подільських магнатів хотів було 1845 р. дати волю і землю всім своїм кріпосним. Дійшло це до відома царя, зложено окрему комісію і рішено, що дідич не має права давати волі і землі своїм кріпакам. На цім і скінчилося. Гірше вийшов один пензенський поміщик Селіванов, який увільнив 250 кріпаків та ще в тій справі листувався з професором Кавеліним. Його покликано в III отделение (там де й Шевченко був суджений) і звісний Дубельт кричав на його: «Ті глупости навіяли вам такі мерзенники, як Бакунін, Герцен та їм подібні.» Почалось слідство, яке завершилося «височайшою резолюцією»: «заслати Селіванова у Вятську губернію «за превратный образ мыслей.»
Правительство стояло на тому, що власть дідича, єсть оруддя й підпора самодержавної власти і що кріпацтво, це таке, глубоко вкорінене дерево, яке отінює і церкву і престол.
Ось чому так остро поставилося правительство до творів Шевченка проти кріпацтва і до програми Кирило-Мефодіївського братства, яке стреміло до знесення цього устрою.
Та всі отсі кари, всі що-раз то сильніші способи, щоб вдержати його, вказували на одно, а саме, що кріпацтво переживає свої останні літа.
Знесення його було питанням часу.
Шевченко, як усі інтелігентні й поступові люди в Росії, пильно цікавився справою кріпацтва. Це була, так сказати б, неначе його власна справа, одна з головних ідей, одно із завдань життя.
Року 1855 по смерти Миколая І (умер 18 лютого, похований 5 марця) ступив на престіл Александер II, а з ним ожили нові надії.
І Шевченка вони на минули. Безталанний поет мав повне право вірити що і його і його народу неволя незабаром скінчаться.
Передчасні сподівання! Воля не йшла так скоро. Треба було терпіння.
Перше мусіли селяни з дібр Браницького, Понятовського й Лопухіна забунтувати, мусіли цілі повіти: канівський, таращанський й васильківський запалати вогнем і забагритися кров’ю, перше мусів упасти Севастополь (27 серпня 1855 р.) з усією артилерією й множеством амуніції – щойно тоді мав уряд зрозуміти, що в Росії потрібна реформа. Правительство приступило до праці над знесенням кріпацтва. Праця йшла звільна. Не спішилася.
І Шевченкова воля не дуже то рвалася до далекого Новопетровська. Перша амністія була проголошена, але між помилуваними не було імені Шевченка. Кажуть, що цариця-мати перечеркнула його. Не могла забути обиди, якої допустився поет у «Сні».
Який це був удар для поета, можна побачити з листів. Він був прибитий.
Та незабаром довідався, що його добрі приятелі не забувають його. На прохання княжни Варвари Репніної стала графиня Анастасія Ів. Толстая таки ж того самого 1855 року пильно заходитися коли визволення Шевченка.
Чимало клопотався у тому ділі також Михайло Лазаревський, що був урядником у Петербурзі. Він то й повідомив Тараса Шевченка з початком 1857 року, що небавом випустять його на волю. Поет довідався про це 7 квітня, а 22 відписував Лазаревському словами:
«Христос воскресе, брате, мій любий! – Удався ж мені сьогорічний великдень! Такого святого, радісного великодня у мене ще й з-роду не було! Якраз 7 апріля прийшла до нас почта й принесла твою дорогую посилку і твоє радіснеє письмо від 17 генваря. Я трохи не одурів, прочитавши його; та ще як закурив твою сигару (я десять літ не курив сигари), то як закурив твою гавану, то так мені, друже мій єдиний, запахло волею, що я заплакав, як мала дитина…»
Примітки
Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 98 – 102.