29. Перепоховання у Каневі

Богдан Лепкий

Тріумфальный поворот на Україну. Київські приготування до похоронів. – Митрополит і губернатор. – Молодіж. – «Мужик, та чин на йому генеральський.» – Замісць промов – терновий вінок. – Пароплавом до Канева. – Промови Чалого, Антоновича й Драгоманова. – Над берегом біля Канева. – В Канівськім соборі. – Промова О. Мацкевича. – Перша точка Шевченкового «Заповіту» сповнена. – Тарасова могила.

За той час робилися в Києві приготування, щоб прийняти дорогого гостя. Похоронами піклувався тут Варфоломей Шевченко, а наради відбувалися у Чалого. Дехто хотів, щоб Тарас спочивав у Видубицькому монастирі, між панами й генералами, він «хлопський поет», дехто рад був поховати його на Аскольдовій могилі.

Аж 18 мая наспіла домовина. Около 4 години з-полудня студенти й молодіж українська перевезли її з Чернігівського берега Дніпровим мостом. Хотіли внести в церкву Різдва Христового. Та мусіли спинитися, бо не було останнього рішення властей. Тоді Варфоломей поїхав чимскорше до протоєрея Лебединцева, а з ним до митрополита Арсенія. Показали відкритий лист міністерства справ внутрішніх на перевезення тіла й заявили, що петербурзька громада кріпко стоїть на тому, щоб сповнити волю покійника й поховати його на Чернечій горі.

Митрополит відіслав їх до губернатора Васильчикова.

Цей самий Васильчиков, що недавно випустив був Шевченка з тюрми й радив йому вертати в Петербург, тепер пустив його назад у Київ. «Стало! Пусть внесут в церковь!»

Тоді молодіж випрягла коней і сама повезла домовину. По дорозі часто затримувалися, говорили промови й читали вірші. Вечером принесено тіло покійника до церкви Різдва Христового на Подолі, що стоїть край берега Дніпра.

На другий день в неділю рано-вранці винесено домовину з церкви, на вулицю Александрівську, щоб зняти в неї фотографію. Домовину окружила – родина покійника, дальше стояли товариші й знайомі. Дехто з несвідомих питався, що отсе за покійник? Другі відповідали: «Мужик, та чин на йому генеральський.» Днина була похмура, падав дощ. Та мимо сього народу зібралося повна церква й увесь цвинтар. Говорити промови в церкві не дозволено. І тоді, підчас панахиди, одна паня в чорному вбранні підступила до труни й поклала терновий вінок.

Була це найкраща промова, більш проречиста від слів, – символ долі покійника й його народу.

З церкви похоронна процесія двигнулася в похід до пароплава, щоби ним відвезти тіло Шевченка на Чернечу гору – туди, де Шевченко спішився живим, а куди щойно у труні вспів прибути.

Що кілька кроків треба було задержуватися, бо виступало богато промовців. Над самим Дніпром говорив Чалий. Він казав: «Поезія Шевченка завоювала нам право літературного горожанства й голосно заговорила у сім’ї слов’янських народів. От в чому велике значення Тараса Шевченка і його слава, що до-віку не загине!» По його промові зложено домовину на пароплав. З домовиною їхала сім’я поетова, Сошенко з жоною, Віктор Забіла, Чалиха та університетські студенти.

І цей самий Дніпро, який носив колись щоглисті кораблі Святослава й козацькі бистрі чайки, поніс тепер на своїх розливистих, весняних хвилях тлінні останки свойого найбільшого співця.

Дорогою говорили промови: будучий славний історик Антонович, учений Михайло Драгоманов й інші.

Пароплав приплив до Канева на другий день. На зустріч Тарасові виїхав його приятель Михайло Максимович.

На Дніпрі стояла велика вода й пароплав не міг причалити до самого берега. На руках годі було перенести домовини, то ж заїхали у воду драбинястим возом і на йому привезено домовину на беріг. На березі стояв народ із священиками. Труну поклали на мари й понесли в собор.

Тут, 22 мая відправлено торжественне богослуження, після якого протопоп Мацкевич виголосив промову, яку закінчив словами:

«Ти, стародавний Дніпре, що пишаєшся своїми сивими хвилями, тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові останки. Повідай же ж ти нам про дорогого для кожного Українця чоловіка-кобзаря! Був час, що про нашу Україну думали, що це край нездатний до високих почувань і думок. Але Шевченко довів, що край цей, де забули про народну просвіту, має душу й серце приступне для всього високого та прекрасного. Так, померший брате! Світ твій просвітиться перед людьми! Вони побачили твої діла добрі й прославили Отця, що на небесах.

Минуть віки і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав ти, брате, жити в Каневі, от і – жий до кінця світа! А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо в нас спочивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній із найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його і як на Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той і по цей бік нашого славного Дніпра.»

Тим часом на Чернечій горі студенти й інші поклонники поета, викопали гріб. По відправі панахиди й по промові о. Мацкевича рушила туди процесія, окружена величезним здвигом народу.

Над широким Дніпром, на високій горі, звідки видно лани широкополі, могили, кручі, звідкіль луна так сильно й далеко розлягається кругом, там, де мав замешкати Шевченко у свойому малому раї, опинилася його домовина. Всі зняли шапки з голів й низько поклонилися перед порохом найбільшого Українця. По степах і полях поплила далеко «вічная пам’ять». Шуміли дерева, гуділи вітри, Дніпро нестримно розливав свої води, мовби його із гранітного ложа підняли й розбурхали віщі слова великого поета.

Незабаром над домовиною Шевченка виросла велика могила. Висипали її преклонники Тарасової музи. Зразу була вона чотиригранна, подовгаста. Обложено її камінням в два сходи. В головах поставлено високий хрест, простий, з дерева, мов на Голгофі. Се ж була ніби вкраїнська Голгофа. Коли по двадцяти роках тераси стали розсуватися, а хрест похилився, то могилу відновлено. Тепер вона на горі піднімається, мов високий на 3 сажні курган. Верх могили плоский в чотири аршини проміру, а посередині стоїть залізний, на три сажні високий хрест, з коротким надписом: Шевченко. Більше й не треба! Це слово чимраз дальше, гучніше й вимовніше лунає по світі, а хоч ще й не минули віки, так нащадки Тарасові знають і розуміють, хто він був для них, для України, для людства [О. Огоновський. Дещо про життя і літературну діяльність Тараса Шевченка. Кобзарь. У Львові 1893. Частина перша, сторона LXXXIX й дальші. Перевезення тлінних останків Шевченка на Україну. «Неділя» 1911 Ч. 21. Висока могила. На спомин 50 роковин смерті Тараса Шевченка. Видання Комітету по упорядкуванню Шевченківських свят у Москві. Сторона 132-133].

Хрест простягає рамена свої в безконечність…

Року 1892 купив землю, у якій спочив Тарас Шевченко його прибраний брат Варфоломей і передав її разом з 3000 рублів Канівській міській думі, на вічну власність із цим, щоб вона повік удержувала могилу в добрім порядку, щоб при могилі був сторож, і щоб до могили зроблена була гарна дорога. Бажання отсі сповнено при помочі й при заходах дідича Василя Тарновського, що оснував також музей і зібрав та зберіг у йому цінні пам’ятки по Тарасі Шевченку.

До могили стали ходити, мов на прощу, околичні селяни. Відвідували того, що писав їм волю. І отсе в місяці червні 1861 року зчинилася між польськими панами тривога. Вони боялися, що починається між селянством бунт і казали, що в могилі зариті свячені ножі.

А там не ножі, а заповіти Шевченкові лежали, сто раз гострійші від ножів. І не по ножі ходив на Тарасову могилу народ, а по його духа, по його віщі слова, котрими він кріпиться у своїй боротьбі о волю.

Біля могили замешкав у хаті сторож, а з другого боку сіла народна легенда з семибарвним фантастичним сяєвом над сріблистим чолом. Пильнує, щоб стежка до могили не заросла травою і щоб не покрилася вона пилом буденщини. Тою стежкою ідуть у гості до Тараса його духові діти. З подякою і пошаною великою кланяються його пам’яті і з могили вертають домів покріпленими на душі, з новими силами в тілі, з новою охотою працювати й боротися за здійснення великих ідей великого поета. Їх думки і зітхання зливаються з шумом старого Дніпра і з тим голосом України, яка будиться зі сну, встає, простує кайданами втомлені руки, – росте!

Шевченко бачить це і зо стіни своєї світлиці в сторожівні, біля могили, дивиться своїми темно-сірими очима й всміхається своїм дивним-дивним усміхом, якому рівного на жодному обличчі, на ніякому портреті ви не побачите, немовби горе минулого і розкіш будучого зливалися в щось одно – вічне.

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 160 – 169.