10. Кирило-Мефодіївське братство

Богдан Лепкий

Кирило-Мефодіївське братство. – Організація і програма. – Внутрішня й зовнішня праця. – План перестрою слов’янського світа. – Просвіта народу. – Посланія братчиків до поляків і москалів. – «Полум’яний язик.» – Два слов’янські кличі.

На основі слов’янофільських стремлінь, які мали вже в Росії своє право горожанства зав’язується в Києві (на Різдво 1846 р.) тайне товариство з програмою суспільно-політично-просвітною під назвою Кирило-Мефодіївського братства. Що братство це не порвало було ниток з традиціями попередніх тайних організацій, видно з того, що між паперами Костомарова найдено підчас трусу між іншими також «Доклад следственной комиссии» в справі декабристів, де була мова й про «Общество соединенных славян», а також і статут того ж «общества».

Ідеологом Кирило-Мефодіївського братства й його організатором був молодий ад’юнкт-професор Київського університету Микола Костомаров. Під впливом Максимовича й українських повістей Гоголя ним, по його власним словам (автобіографія) оволоділа страсть до всього українського. Він виходив із себе, чуючи як невіжі, яких тоді було багато, з презирством відзивалися про «хахлів» і як кожне українське слово будило один тільки сміх. Він загадав писати по українськи. Але як? Треба вчитися від народу, треба приблизитися до його. І отсе він став говорити з хахлами, став ходити на вечорниці й збирати пісні [С. Єфремов. Історія літератури. Сторона 148].

Організація братства була дальшим вислідом оцього захоплення. Ідея згуртувала кругом ідеолога цілий гурт молодих українських ентузіастів. Пристали до його: Гулак, Білозерський, Маркович, Пильчиков, Навроцький, Андрузький, Посяда й другі. Товариство зав’язалося 1846 року, а в момент арештів числило близько сотні членів.

Коли рівняти його з масонською ложею «Соединенных славян», то являється воно більш реальним. Замісць фантастичного церемоніалу й містичних форм – конкретна програма, якби зарадити громадському горю, якби пізнати правду й визволитися нею. Широка програма братства розпадається на дві части, на працю внутрішню й зовнішню роботу. Зовнішня – це перестрій слов’янського світа, на основі єднання, зближення й вирівняння усяких порахунків між поодинокими слов’янськими народами, а внутрішня – заходи коло піддвигнення, просвічення й визволення українського народу.

Братство поклало собі метою ширити поміж слов’янами ідею єднання й федерації на основі непорушної волі й автономності кожного народу, що пристане до загально-федеративної спілки. Кожний нарід матиме свою власну управу (правленіє народное) і творити буде свою окрему республіку (Речь посполитую). Він орудуватиме сам своїми справами, цілком незалежно від других, розвиваючи свою власну мову, літературу, свій власний суспільний уряд. Від кожного мають вибиратися посли на загальний сейм (славянское собрание), на якому рішатимуться загальні справи. На чолі кожної республики має стояти на означений час вибраний правитель. Такий же правитель мав стояти на чолі цілої спілки.

На прапорі братства була виписана загальна рівність і однакове для всіх громадян право, воля особи й віри, скасування всяких станових привілеїв, а надто викорінення рабства й всякого пониження нижчих класів, загальна народна просвіта, вселюдне виборче право, виборність урядників і т. и. До такого устрою думали братчики дійти дорогою виховання молодіжи, поширенням просвіти й літератури, словом мирною пропагандою по євангельським правилам «любви», кротості й терпіння, а з понеханням девіза; «ціль освячує средства» [Сергій Єфремов. Шевченко. Київ 1914. Сторона 13 і 14].

Внутрішня праця звернена була головно в напрямі просвітних заходів, бо справа народної освіти в’язалася у нас заєдно із справою національного відродження.

Вже 5 пункт статута говорив про обов’язкову науку для народа, тим більше, що тільки освічені люди, на думку братчиків, могли брати участь у порядкуванні громадськими справами, а 8 пункт містив постанову про «повсемістне» поширення грамотности. В тій цілі Маркович мав видавати українською мовою «Сельское чтение» для народу. За співробітників зголосилися були: Гулак, Куліш, Костомаров і другі. Гулак особливу увагу звертав на засіювання народніх шкіл та на видавання популярних книжок для народу. У Куліша знайдено навіть готову просьбу до царя о дозвіл на це. Цей же Куліш оповідає (у «Хуторній поезії»), що була гадка проповідувати серед українських панів визволення народу з кріпацтва дорогою просвіти [Ibidem 215].

Оскільки доля України лежала братчикам на серці видно з характеристичних прокламацій до «братьев великороссиян и поляков». (Виступають тут кирило-мефодіївці, як речники України, котру поляки й москалі «распяли и растерзали» і закликають одних й других ради «общего спасения», занехати дальшу кривду, і пристати до слов’янської спілки.) В другім посланію, зверненім до українців обох берегів Дніпра кажеться: «Если вы об этом станете прилежно думать, то когда придет пора заговорить об этом, Господь дарует вам смысл и уразумение.»

Програма, як бачимо, дуже велика і як на ці часи дуже радикальна, дарма, що під девізою святих Кирила й Методія складена. Маючи за собою традицію, маючи й незабутніх мучеників декабристів, про яких пам’ять живою була в Росії й на Україні, а на яких часто-густо можна було зсилатися, братчики могли були мати, як каже Єфремов, великий вплив на формування демократично-федералістичних думок для цілої Росії, коли б… та об тім буде річ пізніше.

В таку хвилину і в такий то гурт інтелігентної, ідейної молодіжи попав був, приїхавши у Київ, Тарас Шевченко.

Для його була це новина. Круг людей, серед яких обертався він у Петербурзі, хоч певно, що не байдужий до питань суспільно-політичних, все ж таки не був зв’язаний ніякою програмою, так що кожний робив своє діло а про загальне більш говорилося, чим робилося. Це ж, що тепер Шевченко застав у Києві, це була конспірація, звідкіля б не дивитися – акт революційний.

Шевченко, вроджений бунтар, не міг байдуже ставитися до такого гурту. Чи формально належав до братства, чи ні, але був йому близький. Діяльної участи не міг брати, бо часто-густо виїздив із Києва. З того однак, що у Києві написав дуже мало, а всі його так численні і великі твори родилися по провінціальним містам і селам, видно як отсе товариське життя забирало весь його час і сили у Києві. А що провідні думки братства промовляли йому до серця, найкраще видно з «Посланія» і «Гуса». Братчики привітали Тараса не-то як кобзаря, а як національного пророка і ставилися до його з високим поважанням.

Куліш [Куліш був учителем в «Дворянському» училищі на Подолі. З Шевченком вони знайомі були ще з 1843 р. 1845 року (в осені) він перейшов на службу в Петербург, звідки приїздив на Україну.] каже у «Хуторній поезії»: «коли говорено коли не будь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чоловіком засвітився полум’яний язик, то це було тоді в Києві.» Спів Шевченка був для братчиків гуком воскресної труби архангела. Сухій програмі він давав рум’янець життя, давав їй поетичну принаду, кристалізував її у такім короткім, ядернім і поетичнім вислові, як незабутнє: «щоб усі слов’яни стали рідними братами і синами сонця правди.» Словами цими, як не можна краще Шевченко відмежовував наше, українське слов’янофільство від російського і давав різку відповідь на клич Пушкіна, щоб усі слов’янські ріки зливалися в російському морі.

Правдиве демократичне слов’янофільство, без укритого російського імперіалізму, без тої неохоти до гнилого Западу, яка мов червона нитка тягнеться слідом «восточників» – ще з давних княжих часів, від полеміки о опрісноки починаючи.

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 50 – 55.