11. Режим Миколи I

Богдан Лепкий

Микола І. – Боротьба з поступом. – Цензура. – Курйози. – Небезпечні слова. – Цар і Пушкін. – Краєвський, Одоєвський, Грановський, Бодянський, Соловйов і цензори. «Мертві душі», а жива власть. – «Умей стоять перед начальством, а остальное все вздор.»

Братчики сходилися на тайні засідання в мешканні колезького секретаря Гулака Артемовського за Софійською оградою в домі протоєрея Завадського. Вели підземну роботу. Інакше тоді й не можна було. Це ж були часи найбільшого угніту нової думки, славні Миколаївські часи!… Олександра І виховувала його образована бабка, Катерина II. – Микола на лекціях своїх професорів дрімав, або рисував карикатури, а опісля (до чого сам у своїм письмі до дітей признається), на іспит виучував що будь «без плода и пользы для будущего» – і так кінчив свої науки.

За це ж добровільно годинами цілими стояв на варті і наслідуючи вояків вправлявся в лайці і прокльонах [Шильдер. Николай І и его царствование. т. І. стр. 20 – 22]. Будучи в Англії не познайомився, як колись Петро Великий, з парламентом, а проводив час в офіцерських кругах. Виріс грубим, безсердечним, ворогом до всего гарного, нового, гуманного. Привіт, який зготовили йому декабристи в хвилину вступления на престіл, наповнив його ще гіршою злобою й неохотою до всяких поступовців.

До самої смерти не хотів помилувати заговірників, що 20 літ каралися по каторгах далеких. Рад був викорінити у своїй державі вільну думку, знищити науку, спинити і так дуже слабу просвіту. По цензурному уставу з 1838 року, заборонені були «всякие рассуждения о правительственных мерах». Коли «Северная пчела» зробила докір поліції, що вона негаразд пильнує ізвощиків, які в дощ жадають Бог вість скільки за їзду, то навіть це вважалося недопускаємим критикуванням власті і сейчас появився царський приказ, «Дабы впредь не было допускаемо в печати никаких, хотя бы и косвенных порицаний правительства (?)…»

Навіть із святого письма не смів промінь просвіти свобідно падати на голову прибитого народу. В Петербурзі спалено на кострі десятки тисяч книг Нового завіта й Псалтирі, в переводі на російську мову, бо Святе Письмо, мовляв, дане Господом Богом для священиків, а не для мирян. Доходило до того, що хотіли вичеркувати з акафіста до Покрови Божої Матері деякі слова за їх революційність. Жалували, що Євангеліє така загально звісна книга, а то б і його не зашкодило пропустити крізь вогонь цензурного очищення.

Це церковні книги, – а що ж казати про світські? Міністр Уваров прямо казав: «Хочу, щоби спинилася література. Тоді й відпочину собі.» А цензора Красовського він хвалив словами: «Красовський в мене, що на ув’яззю собака. Сплю спокійно.» Цензур появилася безліч: общая, духовная, военная, иностранная, театральная, газетная, учительськая, жандармская а над ними, неначе якась надцензура, «Верховный негласный комитет». Слушно кажуть, що в Росії за жадним злочинцем і душегубом не стежило тоді стільки очей, що за новою книжкою. Коли Краєвський і кн. Одоєвський подали прошення о дозвіл на нову часопись, Микола І відповів: «і без того досить!» Року 1844 загально поважаному професорові Грановському на прошення дозволу для «Ежемесячного обозрения» прийшла найвища відповідь: «Не нужно».

Являлися окремі розпорядки, щоб не уживати таких небезпечних слів як, «конституція, депутат, вибори, народна воля, потреби робітницького класу», не вільно було і згадувати про недолю кріпаків, про знущання над ними поміщиків, про те, як живе народ в інших державах. Цензура вичеркувала імена героїв з історії Греції і Риму [Гляди: В. Семевский. Крестьянский вопрос в России в XVIII, в первой половине XIX в. т.II. Дневник Никитенко, т. I. ст. 508. Книга Скабичевського про цензуру і другі].

Професора Бодянського заслали в Казань за це, що як секретар Московского исторического общества допустив до видання книги Флетчера про порядки в Росії за панування Івана Грозного. Міністр Шахматов кричав на славного історика Соловьева, мов на ученика за це, що він у лекціях про літопись Нестора викладав, що літопись ця переховалася до нас в неповному виді і що тяжко відтворити її первісний текст. Цензор Елагин вичеркнув в книзі про Сибір місце, в якому говорилось що на Сибірі їздять собаками, другий цензор перечеркнув в научній книзі розділ о «вредных грибах», бо «гриби, це пісна страва російського народу».

Одну книжку знищили, бо як казав воєнний міністр: «Вона тим гірш шкідлива, що в ній, що слово, то правда». Вичеркувалися такі слова, як «движение умов» як «силы природы», не пропускалися в куховарській книзі навіть такі небезпечні поради, як отця, щоб пироги покласти у «вольный дух». З «Мертвих душ» Гоголя вичеркнено образ собаки, яка закинувши голову на хребет вила протяжливо, а друга відхватувала наскоро, мов паламар» – бо паламар, звісно, «церковное лицо». Подібної долі зазнавав Грибоєдов і Пушкін. «Медного всадника» видрукувано щойно по смерти поета, а «Борис Годунов» вийшов із цензури самого царя Миколая І таким поцарапаним, що здавалося, немов це не драма, а збірка драматичних відривків.

Коли Краєвський став друкувати по смерті Пушкіна його твори, генерал Дубельт закликав його до себе і кричав на його: «Нащо? Пощо! Досить тої драні надруковано за його життя.»

Найбільшого російського поета, забитого в двобою чужинцем-ловеласом, хоронено вночі при участі жандармів і не дозволювано писати некрологів, бо забагато честі. «Хіба ж Пушкін був генерал, або міністр?»

Так ставився Микола І до найбільших людей свого часу, що ж говорити про звичайних робітників ума? Їх – чим менше, тим лучше!

«Дійшло до мого відома, – писав Микола І, – що часто кріпосні люди вчаться у гімназіях і інших наукових заведеннях. Від цього двояка йде шкода. З одного боку, ці молоді люди приходять до школи із шкідливими звичками й заражують ними своїх товаришів… з другого, талановитіші з них привикають до способу життя, до «образу мыслей» і понять, невідповідних їхньому «состоянию».

Отже – зачинити двері гімназій та університетів перед синами кріпаків на сім спустів.

«Умей стоять перед начальством, а остальное все вздор [Князь С. П. Трубецкой. Время царствования Николая І].»

І щойно тоді, коли ми пригадаємо собі отсі невиносимо тяжкі часи Миколаївської темряви, отсі Іродові гонення всякої нової думки, всякого, хочби як обережного поступу, щойно тоді зрозуміємо, яке небезпечне для себе діло затіяли Кирило-Мефодіївські братчики, щойно тоді зможемо як слід зрозуміти дійсно подиву гідну відвагу, з якою Шевченко писав свої твори і виголошував свої бунтарські погляди. Коли «Борис Годунов» виходив пошматованим з-під царського цензорського олівця, то що казати про «Сон» і «Кавказ»? Коли міністр тупотів на Соловйова, за його думку про Несторову літопись, то що ж мав він робити з Шевченком за його історичні погляди?

Зближався 1848 рік, який над Європою весняним громом прогримів, рік не даром названий весною народів.

Темне царство тим пильнішу увагу звернуло на всяку потайну роботу. Пішли доноси, шпигуни виростали, мов гриби після дощу. І нашим братчикам тяжко було скритися перед Арговим оком поліцейських. І тут явився свій Юда.

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 56 – 61.