5. Звільнення з кріпацтва

Богдан Лепкий

Найясніший день у житті Шевченка. – Робота й «отпускний акт». – Академія. – Від’їзд Сошенка. – Шевченко й Брюлов, учитель й ученик. – Маляр і співак. – Краска і слово. – Чому і як став Шевченко поетом? – Шевченко про себе й про свої перші літературні твори. – Лектура, спомини, туга за рідним краєм. – Твори! – Свідомість великого завдання.

22 квітня 1838 року, це найясніший день в житті Тараса Шевченка, а днів тих так небагато!

Вчора кріпак, а нині вольний, вчера челядник малярського цеху, а завтра артист, вчора на бруднім горищу в Ширяєва – завтра в розкішних залах Академії, вчора «ти» і груба лайка – завтра свобідні й розумні розмови з передовими інтелігентами Петербурга.

Тарас не годен був освоїтися з думкою про своє щастя. «Він, хоч і брався до роботи, але робота йому чапіла. Покладе було в портфель свою роботу, візьме отпускний акт, перечитає його, перехреститься, поцілує і заплаче.» Так каже про себе Тарас у своїй повісті «Художник».

«В божественній, безсмертній природі багато-пребагато прекрасного, але ж торжество й вінець безсмертної краси єсть лице чоловіка, напоєне щастям.» Таким щасливим був тоді Тарас.

Коли пошили йому нову одежу пішов із Сошенком до «Губернского правления» і там зареєстрували акт визволення.

Другого дня в ранці о 10 годині явилися у Брюлова.

З того дня почав Шевченко ходити до академії, на кошти товариства «Поощренія художників». Незабаром після цього Сошенко покинув Петербург і скінчилася його опіка над Шевченком. Тарас тепер прилип цілою душею до Карла Павловича і незабаром зробився його найбільш улюбленим учнем.

Був прямо захоплений своїм великим і благим учителем і отсе щире захоплення переховав у душі до смерти. Любив його прегарну кучеряву голову, його слова, «яких не годен перенести на папір, бо вони б скам'яніли», любив його образи, на які глядів з одушевленням. Кращих відносин між учеником а вчителем годі собі й уявити.

«Я майже й не виходжу від Брюлова, тільки ночувати ходжу до дому – пише Шевченко в «Художнику», – а часом у Брюлова й ночую… Брюлов кличе мене перебратися зовсім до його, але мені ніяково.»

Відносини отсі тим паче можуть дивувати, що Брюлов і Шевченко були величі із двох планет.

Брюлов пластик і тільки пластик. Він чув перше усього форму, дальше краску, особливо червону. Малював оком. Як артист, стояв на пограниччі класичної і модерної штуки, як чоловік був ростиною перенесеною з «дального юга в сторону сіверную». Людина з природи добра й гуманна, але без інтересу до суспільних і політичних питань, без отсих ніжних, мов волоски, корінців, якими дерево тягне поживу з воздуху.

Шевченко ж, від дитини, рисуючи співав. Се дуже для його характеристичне.

Виспівував і плакав, мережаючи листочки у бур’янах малим хлопчиком бувши, вигукував на весь сад, рисуючи у Вільшані, як кухта, – навіть в прихожій Енгельгардта копіював Платова з гайдамацькими піснями на устах.

Се був маляр-співак, для якого найгарніший краєвид без чоловіка не мав принади, для якого щастя на людському обличчю було найвищим твором штуки, у якого звук мав краску, а краска хотіла мати звук. Артист не вбивав у йому чоловіка, суспільника, патріота, борця. Думаю, що коли б йому хто завдав був питання: життя для штуки, чи штука для життя? – він відповів би був: життя для правди і добра людського.

Тим-то, мимо превеликого захоплення малярством, Брюловом, академією, він став писати вірші. Лінія і краска не вистачали йому, щоб виповісти все, що накипіло в його серці і що бурею шуміло в голові.

Не можна казати, щоб не мав успіхів у малярстві. Навпаки. По іспиту 1839 р. дано йому срібну медаль 2 ранги (27 вересня 1840 р.) таку ж медаль за першу його працю олійними красками: «Сирітка-хлопчик під парканом ділиться милостинею із собакою», крім того оповіщено йому подяку Ради Академії.

Хіба ж це мало для недавнього челядника, красильника парканів, кухти і лакея Енгельгардтового?

І матеріальну заохоту могло йому дати малярство, бо деякі тодішні видання, як ось «Наши, списанные с натуры русскими», «Сто русских литераторов», «История князя Италийского», містили рисунки Шевченка і платили за це. Він міг купити собі непромокаючий плащ за сто рублів!

А прецінь став писати вірші. Бо був це маляр, що малював душею. (Подібне явище мають поляки у Станіславі Виспянськім, який чого не висловив пензлем, доповів своїм оригінальним, сильним віршом.)

Про свої перші літературні праці каже Шевченко в автобіографії коротко, що вони почалися в Літньому саді в ясні безмісячні ночі. «Українська сувора муза довго цуралася мого смаку, схибленого життям у школі, в панській прихожій, в заїзних домах і в міських квартирах; та коли подих свободи вернув моїм почуванням чистоту дитинних літ, проведених під убогою батьківською стріхою, вона, спасибі їй, обняла й приголубила мене на чужині. З перших моїх проб, написаних в Літньому саді, надрукована тільки одна балада «Причинна». Коли і як писав я дальші вірші, об цім я не рад розводитися [Твори Тараса Шевченка. Третє видання. Том І. Накладом товариства «Просвіта». У Львові 1912. Стр. 17].»

Та коли ми нині прочитуємо отсі вірші то бачимо, що крім тої непереможної сили, яка Шевченкові поруч пензля перо пхала в руки, крім імперативу «твори!», була ще й друга, велика понука, а саме туга за рідним краєм, тая туга, якою навіяні мало-що не всі твори нашого генія.

«Син мужицький – він в серці носив, він із села виніс глибоке прив’язання до села, до землі, до тихого, сільського, хліборобського життя. Шевченко вилеліяв в серці своїм, пораненім ударами життя, непереможну тугу за тихим, сільським життям, і перед його очима стає безнастанно картина тихого українського села, перед ним вічно стоїть привид ідилічного сільського щастя [Микола Ганкевич. Туга за рідним краєм. «Вісник Союза визволення України», II рік. Ч. 11 – 12.]».

Доки був кріпаком, доти занятий службою, битий і зневажуваний, не мав навіть часу на тую аналізу субтельних почувань, без яких справжня поезія не може обійтися. Тепер, почувши себе вольним, попавши в товариство гарних, образованих людей, москалів, німців, поляків і своїх, начитавшися чимало книжок, літературних і наукових, він розвинув у собі енергію думки, силу чуття, міць уяви. Перед ним раз-у-раз з’являвся образ вольного й закріпощеного чоловіка, вольної і поневоленої країни, правди і кривди на землі….

Ти тут тепер одягаєшся гарно, буваєш у театрі, слухаєш концертів, живеш серед гарних, розумних людей, одним словом раюєш, а що діється там, у тебе, дома, на Україні?…

І все частіше перед очима його душі з’являлася отся його далека, люба Україна, із своїми лугами, степами, із своїми вишневими садочками, повними пахощів і соловейкового співу, із своїми могилами, начиненими благородним трупом і овіяними споминами славної минувшими, із своїми селами, що потопали в морі сучасного пекла. Прочитані книжки, Енеїда, Псевдо-Кониський, Бантиш Каменський і інші скріпляли сей психічний процес, викликали «тіні мучеників, бідолашних гетьманів наших». «Прекрасна, безталанна Україна, в усій своїй меланхолійній і непорочній красі» ставала перед ним і кликала: люби мене, не забувай мене, говори за мене!

І несвідомо, покоряючись отсій великій силі, молодий артист, забував про золоту медаль, про свого «божественного» учителя, кидав пензель і брав перо у руки, щоб погордженим, осміяним і зневаженим «словом свинопасів» творити нові, небувалі досі малюнки. «Хто його знає, відкіль несеться, – несеться пісня, складаються стихи, дивлюсь, – уже й забув, про що думав, а мерщій напишеш те, що навіялось» [Кобзарь Тараса Шевченка. Частина перша. Видання тов. ім. Шевч. У Львові 1893, сторона XXV.] – так характеризує генезу своїх перших творів сам автор.

Та придивляючись до них, ми бачимо, що не так то легко родилися отсі граціозні, легкі, мов шум степового вітру розвійні ритми й рими. Це видно з першої думки у Кобзарі, котра починається словами:

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало

Як свою дитину?

Таке питання міг поставити поет, який не тільки співав, але й думав, на що і чому він співає, який аналізував свою роботу. Із докінчення тої думки:

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину! –

з тої щирої короткої просьби слідно, що поет уважав свої вірші як дарунок для рідного краю що, значиться, на свої твори глядів, як на працю поважну – інакше для них й не занедбував би був малярства.

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 22 – 28.