28. Похорон у Петербурзі
Богдан Лепкий
«Заповіт.» – Похорони над Невою. – Промова Куліша. – Панахида в 40 день смерти поета. – Промова Костомарова. – Дозвіл на переведення тіла поетового на Україну. – Куліш виряджає Тараса Над Дніпро. – Червона китайка. – Олександер Лазаревський і Григорій Честахівський відпроважають тлінні останки поета.
Ще колись давнйше писав Тарас Шевченко:
Що не в Украйні поховають,
і нарікав, що «чужі попи присиплять чужим піском його очі», а в «Заповіті» говорив прямо, щоб поховати його на Вкраїні милій, на могилі, серед широкого степу.
І Дніпро, і кручі
Було видно, – було чути,
Як реве ревучий!
Ото ж приятелі великого покійника на вість про його смерть зійшлися у Михайла Лазаревського й постановили перевести тіло його на Україну, поставити йому пам’ятник, і доглядати його могили, оснувати школу й стипендії його імені, видавати твори, життєпись, книжечки для народу й піклуватися родиною Шевченка.
Могила Т.Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі
В холодний ранок, коли весна боролася з зимою, коли птиці збиралися вертати з далеких теплих країв на Вкраїну, у второк, 28 лютого ховали земляки свого найбільшого поета в чужу землю, далеко над Невою.
В академічній церкві відправлено обідню, приятелі й поклонники Тарасового генія виголосили кілька промов прощальних і жалібних віршів. Перший говорив Куліш. Він почав: «Нема з нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка; уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася.» А дальше:
«Будь, Тарасе, певний, що ми твій заповіт соблюдемо й ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимем.»
По Кулішу говорив Костомаров, Білозерський й один Поляк, Хорошевський. Він закінчив свою промову словами:
«О, коли б твоя смерть, Тарасе, стала початком життя нового, то був би це твій найпрекраснішій вінок і найвеличніший пам’ятник.»
Від москалів прощав Шевченка Курочкін.
«Не дожив він – говорив сей промовець – до здійснення тих ідей, для яких працював своїми піснями; та не будемо об тім тужити. Він зробив в життю своє діло.»
Між присутніми був також Пипін, славний російський історик літератури.
На цвинтарі теж ішли промови. Останній почав говорити Костомаров. Але не годен був скінчити. Заридав, замовк і пішов….
Поет спочив на Смоленському кладовищі, на якому за життя залюбки пересиджував і з якого зробив був рисунок.
Петербурзькі українці часто відвідували його. Збиралися біля могили, над якою священик-українець о. Опатович правив панахиду. На могилі було заєдно повно вінків та квіток, так що з-під них не видно було ні землі, ні снігу.
Тимчасом старалися у властей о дозвіл, щоб перевести тлінні останки поетові на Вкраїну і таким чином, сповнити першу точку його великого «Заповіту». Першу бо цілий «Заповіт» мав бути сповнений геть-геть пізніше, сповняється він нині. Дозвіл добуто у квітні. Останні перепони усунув вірний друг поета М. Лазаревський, який за життя піклувався долею Шевченка й по смерти не забував про його.
Ранком, 18 н. ст. квітня, в 40 день смерти великого покійника зібралася петербурзька вкраїнська громада біля могили, щоб в останнє відправити панахиду та попрощатися з дорогими останками, заки виправлять їх на Україну:
Тяжко сумували Тарасові други, думаючи, що навіки порвалися золоті струни української бандури. Поки спочивав Тарас на Смоленськім кладовищі, здавалося їм, що він між ними, а тепер мав їх попрощати на віки. Вертав над Дніпро, вони ж оставалися над Невою.
Після панахиди промовив Микола Костомаров. Дякував він Тарасові за ці сльози, що їх проливав він увесь свій вік за Україну й просив його, щоб благословив це діло, яке так славно почав був колись.
Ранком, 8 мая н. ст. всі українці, що могли прибути, явилися знову на цвинтарі. Відкопали могилу й добули домовину. Відчинили її й побачили, що Тарас не змінився, тільки тіло його покрилося плісню – тіло, бо духова спадщина осталася свіжою й до нині.
Дерев’яну домовину вложено в другу, цинову, залютовано й покладено на ресорному возі, який нарочно до того й був придбаний.
Усіх, що були присутні, обгорнув великий смуток. Це ж було останнє прощання з найдорожчим своїм чоловіком.
«Доки Тарасова могила була в Петербурзі – писав редактор «Основи» Білозерський, – здавалося нам, що смерть не забрала ще всього з собою, а тепер – прощай!»
Серед того загального смутку, що вітав кругом, приняв слово Куліш:
«Що ж це, Батьку, Тарасе! Ти від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нищий від тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися? Ні один предок твій не сходив із цього світа без оцієї останньої честі. Чи вже ж ти чужим-чуженицею вмер на чужині? Що ж про нас скажуть на Вкраїні, як ми тебе вирядимо не покритого червоною китайкою?.. Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали козацькі луги й луки…
Ні, Батьку, ще не попереводилися діти козацькі! Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній, сумній домовині Тарасовій! Оттепер їдь, Батьку! Нехай земляки знають, що ми тут у столиці своєї святої старосвітчини не занедбали. З’явися, Батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь на-вкруг себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст почують твоє безсмертне слово та нехай, хоч помиляючися, почнуть говорити непозиченою мовою!… Наш єси, поете, а ми нарід твій і духом твоїм ми дихатимемо во віки й віки.»
І рушила велика домовина вулицями Петербурга на залізничий дворець, а червона китайка маяла, немов прощалася із столицею, збудованою на козацьких кістках, немов прощався Шевченко червоним прощанням із тими, що перед чотирнадцяти літами засудили його таким присудом жорстоким, бо він правди хотів. – Тепер він, немов говорив до них: відірвали ви мене від мого рідного краю, зруйнували моє здоров’я, передчасно вбили, а дивіть, я вертаю туди таким поворотом пишним! Так поверне колись усе, що ви з України забрали, її добро, слава й воля. Я вертаю вмерлим, щоб вони живими вернули!
Проводжати велику домовину вирядила петербурзька громада двох своїх членів: Олександра Лазаревського, пізнішого історика, та артиста Григорія Честахівського. Домовина мандрувала через Москву, Тулу й Орел. Скрізь по дорозі стрічали її святочно.
В Орлі зійшлася кругом неї велика сила народу, прийшли гімназисти з куратором, директором й учителями та, хоч домовина спочивала тільки дві годині, відслужили панахиду.
Примітки
Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 156 – 160.