7. Подорож на Україну (1843)

Богдан Лепкий

Знайомі й приятелі. – Перша подорож на Україну. – Вітання. – Гостина у панів і хлопське горе. – Білі круки. – Чому люди пили? – Романтика й реальні теми. – Новий напрямок у творах Шевченка.

«Кобзарем» і «Гайдамаками» добув собі Шевченко відоме ім’я по всій Україні, розуміється, зразу головно серед інтелігентів. Тоді то й почалися його знакомства, а то й приязнь з отаманом кубанських козаків Яковом Кухаренком, з проф. О. Бодянським, з відомим драматичним артистом Щепкіним, з дідичем Гр. Тарновським, княжною Варварою Репніною й другими [Року 1841 і з початком 42 познакомився Шевченко із земляками: Корбе, Миколою Марковичем (істориком), Семеном Артемовським, Щепкіним, Гр. Тарновським і Яковом Кухаренком, які приїздили з України в Петербург. З О. Бодянським познакомився Тарас щойно 1843, в переїзді через Москву]. Кожний рад був пізнати молодого українського співака, котрого кобза так голосно грала і котрого життя мало в собі стільки романтичної принади.

Не диво, що тим більше тягнуло тепер Тараса на Україну. Рад був не тільки побачити своїх безталанних свояків, але й відвідати отсих нових знайомих та приклонників.

«Ох! Якби мені можна було приїхать до солов’я! – весело б було, та не знаю [«Основа». 1862. Май.]» – писав у одному листі, а Тарновського прохав: «Коли приїду, то не виганяйте місяць, або другий, бо в мене й на Україні, окроме вас, нема пристанища; а я вам що-небудь намалюю [Ibidem].»

Літом 1843 намір Шевченка здійснився. Він у перве вільними очима побачив і лани широкополі і Дніпро і кручі.

Була це найгарніша доба в злиденному житті поета. Молодий, здоровий, славний їде туди, звідкіля виїхав бідним, приниженим, невольником – на Україну.

Всюди вітають його радо, гостять, величаються ним. По лискучих паркетах, по яких перше міг був ходити хіба тільки в лакейській лівреї, ступає тепер як гість, та ще який гість! – такий на якого з цікавістю та подивом звертаються очі українських вельмож. Слава, мов казочна чарівниця, відчиняє перед ним двері найаристократичніших салонів. На його честь справляють пири і кожний рад стиснути руку чоловіка, до котрого таким принадливим усміхом усміхнулася доля.

Та Шевченка не осліпив отсей блеск, ці пишні вітання – пирування. Він і тепер зберіг свій здоровий, хлопський розум, свій власний погляд на світ. Не був із тих, яких оп’янює щастя.

Він бачив, що на Вкраїні не поліпшало, а хіба до гіршого пішло. Панське ярмо чим-раз глибше в’їдалося в мужицьку шию. Народ потопав у темноті та в нужді, а пани, навіть свої власні, українські пани, бенкетували, мов не бачили селянського горя. Були такі палати, де бенкети тривали тижнями цілими, мов якийсь п’яний, божевільний карнавал у часах чуми.

Бенкетували, бо їм більш нічого й не вільно було робити в часах найгіршого деспота Миколи І.

«Хіба ж може не запивати чесний чоловік в Росії?» – таке питання кине колись Чехов. І таке питання можна вже було тоді поставити.

Коли людям, які мали час, бо за них працювали їх кріпаки, не вільно було займатися ні політичними, ні громадянськими справами, то що ж й оставалося їм як не лови, карти, бенкети, як не ті гріхи панські на фоні кріпацького устрою, якими по словам Шевченка, можна б було і старого Данта здивувати? Пани добрі й милосердні до своїх підданих були рідкими виїмками, білими круками серед чорного гайвороння, яке обсіло було широкі ниви України.

Навіть, ті, що так пишно стрічали мужицького поета, з мужиками поводилися не краще.

І в поетовій душі з’явилося якесь гірке, мов полин почуття. Його серце було роздерте на двоє. Одна половина ніби забавлялася на панських обідах, а друга плакала нишком, немов говорила: не тут тобі місце, не тут!

Народ, якого борців за волю й славу, оспівав ти в «Івані Підкові» й у «Гайдамаках», стогне заєдно в тяжких кайданах кріпацтва, пам’ятки лежать в руїнах, ніхто й не піклується ними, навіть здорова думка, навіть слово протесту, немов завмерло на устах тяжко скатованих людей – а ти будеш бенкетувати? Хто ж відізветься за отсих рабів безмовних безсловесних ?

І Тарас забув про русалок, дівчат, перемінених в тополю, про дівочі карі очі, і що раз частіше став на своїй бандурі торкати струну болю, протесту й нечуваного досі, не тільки на Україні, але й в Росії, обурення на кривди катів лукавих.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли:

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Кн. М. Репнін	Княжна Репніна в 1840-х рр.

Де ж тії вуха, де ж те кам’яне серце, щоб не відчинилося було на отсі прості, а так проречисті слова? Треба було бути хіба російським критиком, закам’янілим теоретиком-сектантом, щоб не чути цього крику, якому рівні лунали хіба колись, давно, із уст старозавітних пророків. Літом 1843 р. познайомився Шевченко з кн. Миколою Репніним, колишнім київським генерал-губернатором, який попавши у неласку царя, доживав віку в своїх маєтках в місточку Яготині, Пирятинського повіту. Репнін і Гр. Тарновський належали до тих виїмкових панів на Україні, що не позбулися гуманности й патріотизму. Його донька, кн. Варвара зробилася другом молодого поета, і приязнь свою зберегла вірно й щиро.

І коли Тарас вивіз з України які гарні враження, то певно й перше всього походили вони із Яготина.

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 37 – 41.