14. В Орську (1847-48)

Богдан Лепкий

Подорож на розстайних конях. – 30 миль на добу. – Оренбург. – Орськ. – Степовий городок. – Офіціальний портрет Шевченка. – Костомаров і Момбеллі про вдачу поета. – Поет і власти. – Життя в казармі. – Дядько. – Вояцьке звання. – Карикатура на себе самого. – Вірші в Орську. – Киргизи. – Образи з пам’яті і з природи. – Думки. – Перепинене листування. – Княжна Варвара. – Шевченко й засланці польські. – «Подай же руку козакові.»

З того, як спішилися з транспортом поета і з того, який важкий присуд на його дали, видно, за якого небезпечного ворога царату вважали його. Костомаров, котрий заснував братство і провадив його, мав спокутувати куди меншу кару, чим Шевченко, котрий навіть діяльної участи у йому не міг брати, бо з Києва раз-у-раз виїздив. По класифікації кари бачимо нині, що судді у своїх рахунках не поблудили. Шевченко дійсно найбільше прогрішився проти царату і найжорстокіше був покараний. Отсе їхав він відбувати тую кару.

В товаристві фельд’єгера (Відлера) мчалися день і ніч розстайними кіньми гень, на схід. Робили 30 миль на добу. Пити, їсти, відпочивати можна було тільки тоді, як перепрягали коней. А як «злочинець» не видержить такої їзди – то що тоді? Нічого. Тим краще. Менше клопоту буде йому з урядом, а урядові з ним. Та Шевченко видержав і по тижневі такої поспішної їзди загнавши «всего одного тільки коня» фельд’єгер доставив поета в Оренбург.

Було це тоді місто засланців. Особливо богато поляків повстанців висилали туди. Лучалися й українці. Шевченко познакомився тут із Сергієм Левицьким, Федором Лазаревським, який служив тут в одному уряді і який старався облегшити його важку долю. Вечером пішов до Лазаревського на квартиру, де зібралися були й інші українці, щоб повітати поета.

Отже властям здавалося непорадно оставляти серед такого товариства небезпечного поета бунтаря і його погнали ще дальше в пусті степи, до Орська.

Орськ, майже 300 верст за Оренбургом, це степовий городок. В осени бувало тут таке болото, що верблюди топилися на дорозі. Ніде ні дерева, ні квітки.

В літі гаряче, а в зимі страшенний мороз, і такі сніги, що хати геть засипало. Нині єсть тут декілька трохи гарніших будинків і кілька тисяч людей, але в часах Шевченка була це нужденна оселя, обведена земляним валом з білою церквою та довжезною, понурою казармою. Довкола безлюдний степ, Богом забута пустиня. Страшно глянути, а не то жити! Пустиня отся здалася поетові «розкритою могилою, готовою поховати його живцем.»

Тут зміряли Шевченка (2 аршини і 5 вершків) записали рядовим у 5 лінійний батальйон, дали йому номер (191), дали військовий, за тісний на його одяг, і віддали під осібний догляд єфрейторові та ще приставили «дядька», який ніч і день мав за ним стежити. Яким же приїхав поет туди і яким верне з неволі?

Всі, хто стрічався з Тарасом до заслання (Репніни, Тарновський, Капніст, Лизогуб, Кулішева й інші) говорять про його прекрасну вдачу, миле обличчя, кріпке здоров’я.

Костомаров у своїй автобіографії вказує на такі риси поета.

«З першого погляду не було у Шевченка нічого привабливого, нічого теплого; навпаки – він був сухий, холодний, хоча простий і нецеремонний. З недовір’ям він міряв свої слова і рухи. Він поводився так, як дуже часто поводиться вельми чесна людина і добрий українець, зустрічаючись з чоловіком незнайомим: чим більше останній хоче виявити свою щирість, тим більш він обережний. Інакше воно й не може бути в народі, що часто бачить округ себе лукавство, оману й двоєдушність.»

Петрашевець Момбеллі малює 1847 року такий портрет поета.

«Середнього росту, широкоплечий, і взагалі кремезний, у стану широкий по особливому складу кісток, але у всякім разі не товстий; обличчя округле, борода й вуси завжди виголені, бакенбарди ж навкруг всего обличчя, чуприна підстрижена по козацькому, але зачісана назад; він не чорнявий і не білявий, але все ж швидше чорнявий, не тільки чуприною, але й кольором червонуватого тіла; риси обличчя звичайні; загальний вираз виявляє відвагу; невеликі очи блищать енергією.»

Таким явився Шевченко в Орську.

Прибувши, зараз представився начальству, починаючи від коменданта й кінчаючи фельдфебелем.

Підчас представлення в міру зменшення воєнної ієрархії, стріча ставала все брутальнішою, і коли дійшла черга до ротного коменданта, поручника – п’яниці, цей погрозив поетові різками, як що він буде погано поводитися.

По такому то привіті почалося нове життя Шевченка – солдата. О 6 годині будив казарму барабан і жовніри спішили на муштру, вчитися маршу та оруди оружжям. По трьох годинах науки – трохи нікчемної страви і знову дві годині муштри, після того школа, вечера і о 9 товариство лежало на вояцьких причах у смердячій хаті, розбираючи між собою події минулої днини, кому нині спороли плечі, а кому вибили зуба.

Бійка, галас, крик, сороміцькі, непристойні співи, бруд, нехарство й п’янство, от що було тепер кругом Тараса, який так любив чисту – білу хату, привітні розмови між добрими людьми, гарні образи й мудрі книги. А тут – ані чим ока звеселити, ані чим душу потішити, ані з ким тугу за рідним краєм розігнати. Куди не ступить, мов тінь стежить за ним дядько.

Страшна річ бути позбавленим людського товариства, не бачити людини і не чути голосу людського. Ще гірше, коли це сталося насильно і коли ви не знаєте, як довго у такій самоті пробуватимете. Та не менше невиносимо, коли чоловік знає, що за кожним його рухом і за кожним кроком, стежить око недоброго сторожа. Свідомість цього може довести не то до розпуки, а й до божевілля. Незвичайно болюче відчував поет своє вояцьке звання, воно було йому противне, а до муштри не підходив він, ані віком, ані будовою тіла.

Полковник Косарев, комендант тої роти, до якої належав Шевченко, розказує.

«Досить тільки під час науки глянути на постать Шевченка «под ружьем», щоб у вас з’явились сміх і горе. Більш усього трудно приходив йому «тихий учебный шаг», коли постать Шевченка «с перевальцом» ніяк не могла зберегти рівноваги, стоячи на одній нозі…»

«Не збагнути мені цієї премудрости; хоч лягай тай помирай» – з одчаєм говорив поет Косареву. Таким його бачимо на карикатурі, яку сам на себе нарисував та ще й підписав: «Отъ так jaк бачите!»

Добрий солдат не вийшов з його ніколи. «В незабутній день проголошення присуду сказав я собі, що з мене жовніра не зроблять. І не зробили» – пише поет пізніше у свойому дневнику.

Та і тут в Орську, серед такого поганого окруження не кинула поета його найвірніша подруга – поезія.

Крадьки, як ніхто не бачив, на маленькому папері писав й ховав у чобіт.

Перший віршик, який написав Шевченко в Орську це:

Думи мої, думи мої!

Ви мої єдині!

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте сизокрилі

Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З Киргизами убогими!

Вони вже убогі,

Уже голі та на волі

Ще моляться Богу.

Прилітайте ж, мої любі!

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

I заплачу з вами.

Цікаве порівняння з віршом «Думи мої», написаним колись у Петербурзі 1839 року. Тоді Шевченко посилав свої думи на Україну і просив, щоб вона їх привітала, мов свою дитину, а нині закликав він їх із України «в степи погуляти». Там було більше молодечого запалу, більше охоти до розмови, тут більша простота, безпосередність та певність вислову. Цікаве, що поет, попавши серед обдертих киргизів, сейчас у першому віршу заявляє своє спочування до них. Хоч сам у тяжкім горю, відчиняє серце для горя чужого народу. Зламання бадьорої вдачі, вичерпання сил, притуплення гарячого й ніжного чуття ані в отсім, ані в пізніших поезіях, написаних в Орську, не видно. Навпаки туга за рідним краєм робить його неначе ще більше вразливим на красу України. Образи, мальовані з пам’яті, виходять немовто ще більше одуховненими, від малюнків з природи.

Зоре моя вечірняя!

Зійди над горою, –

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає;

Як широка сокорина

Віти розпустила,

А над самою водою

Верба похилилась, –

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Контури і краски краєвиду зливаються тут з віруваннями народними у якусь прегарну поетичну мрію. Так само другий образ:

Село! І серце одпочине…

Село на нашій Україні,

Неначе писанка.

Або:

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє:

Або:

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Або:

Вечірнє сонце гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило.

Або той трагічний виклик:

Простіть високії мені.

Високії і голубії,

Найкращі в світі, найсвятії!

Приглядаючись до отсих, єдиних в своїм роді малюнків не можемо нині надивуватися, як міг поет серед таких умов такі дива творити, а з другого боку, щойно тоді й розуміємо, чому він не зів’яв душею, чому не споганів серед тої погані, яка його докола окружала. Мав душу переповнену красою, мав очи вдивлені в свою прегарну Україну, мав у серці тугу, мов натягнену струну і на баюрах, на гарячих пісках зацвітали перед ним отсі нев’янучі квіти й веселили його і казали йому: не трать надії, жий, твори! Для того гарного й доброго, що у серці твоїм, варт перетерпіти і найгірше горе.

І терпів. Як терпів! День за днем котився, мов каламутна хвиля, один до одного подібний, один від другого гірший. Муштра, лайка, бійка. Одна зневага, один глум над високо культурною людиною. Та ще той дядько!

І тільки іноді в неділю, неначе злодій поза валами викрадеться поет на степ широкий, мов на волю.

І згадаю Україну…

І згадать боюся…

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії:

Руді, руді, аж червоні;

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами…

Контраст, від якого мороз йде по тілі.

Ближче із щоденними настроями Шевченка в Орській кріпості знакомлять нас отсі вірші:

Приходить ніч в смердячу хату

Осядуть думи, розіб’ють

На стократ серце і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть,

І спинять ніч: часи літами,

Віками глухо потечуть,

І я крівавими слезами

Не раз постелю омочу…

Благаю Бога, щоб світало:

Мов волі-світу, сонця жду.

Цвіркун замовкне, «зорю» б’ють, –

Благаю Бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати…

Неволя тим тяжчою здавалася Тарасові, що на довгий час припинилося його листування з приятелями.

Ні листів, ні книжок, крім Біблії. Аж А. І. Лизогуб із Седнева прислав йому Шекспіра. Господи, яка ж це була радість для прогнанця-поета! Зараз відписав та ще долучив письмо до кн. Варвари Репніної. У тому письмі каже:

«Ви певно розсміяли б ся, коли б тепер побачили мене. Зобразіть собі неповоротного гарнізонного солдата, нечесаного, неголеного, з дивовижними вусами, – от-це буду я! Смішно, а сльози котяться.»

Довго не відписувала дорога приятелька поета, бо й не скоро йшла почта з Орська до Яготина і назад. Аж в лютім 1848 року дістав письмо від неї. Читав, поки не вивчив на – пам’ять. А в день своїх уродин посилав таку відповідь:

«Я неначе з твердого сну проснуся, коли дістану лист від кого-небудь; що не відцурався мене. Ваше ж письмо перенесло мене з мрачної казарми на мою родину і у Ваш чудовий Яготин. Яка це розкіш, уявляти собі цих, що споминають о мені, хоча таких дуже мало. Але щасливий, хто вдоволяється малим, – а я тепер належу до найщасливіших. Бесідуючи з Вами, святкую 25 лютого не гучно, як бувало колись, але так тихо й так весело, як ніколи не святкував.»…

«Пріидѣте вси труждающіися и обремененніи, и Азъ упокою вы» – кінчив третьої днини, бо гук, крик, балабайка не давали йому вести розмову з людиною, котру він дуже близько приймав до свого потолоченого серця. І княжна не забувала про його. Блага заступниця, у листі, повнім спочуття до людського горя, мов у гарнім літературнім творі, просила шефа жандармів, щоб дозволив Шевченкові рисувати, бо «справедливість стається жорстокою, коли переступає границі».

На це дістала відповідь, яка свідчить, що до нащадка коханців Катерини II треба було іншими словами добиратися. Адресат показався негідним листа.

Шеф жандармів відповів княжні погрозою…

Так жив Тарас Шевченко в неволі. Додати б хіба треба, що познакомився з деякими поляками – повстанцями, як з Сераковським, Броніславом Залєським й поетом Антонієм Совою. З Залєським остався у дружніх зносинах і присвятив йому замітний стих «Ляхам» [Кореспонденція їх зберігається в одній із польських інституцій у Львові – та покористуватися нею нема спромоги]. Знакомства отсі мали деяке значення у формації поглядів нашого поета на українсько – польські відносини, але розуміється почуття кривди, якої зазнав наш народ від польської агресивності захитати не могли. Не народи а ксьондзи й магнати, по думці поета, запалили наш тихий рай.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Іншими словами значить: народ польський мусить серце своє очистити із прежніх гріхів і руку до згоди з українським братом подати на основах того братерства, яке проповідував Христос.

Тимчасом неволя робила своє.

Шевченко занедужав на гостець, який його страшенно мучив, а дальше на цингу. В листі до Лизогуба пише Тарас:

«…спіткала мене тут цинга люта, і я тепер мов Іов на гноїщі, тільки мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що як би не надія, хоч коли небудь побачити свою безталанну Україну, то благав би Господа о смерти.»

Кріпке здоров’я марніло, волос став випадати, чоло підлазило вгору, голова хилилася вділ. В листі на свої уродини пише Тарас до кн. Варвари Репніній:

«Весною жде нас похід у степ на берег Аральського моря для ставлення нової кріпості. Бувалі в таких походах порівнюють тутешнє життя в Орській кріпості з раєм. Як же то там мусить бути, коли тут рай! Але ніхто, як Бог! Одно мене журить, що туди не ходить почта; і прийдеться рік, а може й три (коли переживу) не мати звістки ні від кого близького моєму серцю…»

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 74 – 84.