2. Початкове навчання

Богдан Лепкий

Тарас кидає батьківську хату. – Шукання «добрих людей». – Нестихарний дячок. – Школа. – Тодішня педагогія. – Богорський. – Школяр-невільник. – Читання псалтирі. – Перші спроби рисунків і письма. – Утеча в Лисянку. – Дяк хіромантик. – Шевченко пастирем «стад непорочних». – Брат Микита й намова до хліборобства. – Служба в Кошиця. – Друга мандрівка в світ. – Хлипнівка й Вільшана. – Тарас кухтою; рисує і співає.

Ясна річ, що в такому пеклі годі було довше Тарасові оставатися. Він пішов шукати людей. Нелегка річ знайти їх, та ще такому сироті-кріпакові, яким був Тарас! Він шукав людей, щоб добру навчили, а таких безкорисних учителів небагато в світі.

Вчитися почав був Тарас ще як жили мати й батько, бо письменність водилася з-давна в роді Шевченків-Грушівських.

«Нестихарний дячок» (мабуть Василь Губський), був його першим учителем.

На майдані, біля Кирилівської церкви, стояла хата. Більша від других, але й непривітливіша. Давним-давно небілена, облуплені стіни, вікна брудні, побиті, без подвір’я, без городця – це школа.

В середині не краще. Кімната брудна, без лавок, без таблиці, лиш як-будь з дощок збитий стіл. Котре з дітей скорше прибіжить, сідає за столом, котре пізніше, міститься на долівці. Це ученики. Вони приносять із собою зимою дрова на топливо, дещо їжі собі й учителеві, самі замітають хату, самі й різок на себе ладять. Бо яка ж там наука без різок? За що будь і били школяра, а в суботу то всіх по черзі перебивали. Така була педагогія. «Буки-аз ба, віди-аз-ва …блажен муж, іже…» жужжать, немов у пасіці пчоли. Такий був спосіб науки. А хосен? Як талановитий хлопець – то по кількох літах вивчився тайни складання букв, як ні – змарнував час і даром набрався різок.

Тарас належав до перших. Коли по смерти батька прийшов на науку до дяка Богорського, числився першим учеником.

Був він у його, ніби хлопець на науці у ремісника. Мусів робити всіляку роботу і слухати його, як деспота.

«Лишаю вашій уяві – каже Шевченко [Письмо до редактора часописи «Народное чтение». Твори Тараса Шевченка. Накладом товариства «Просвіта». У Львові 1912, том І, стр. 12.], – виставити собі, чого міг вимагати від мене дяк – уважте, тяжкий п’яниця, – і що я мусів виповняти з невільничою покірністю, не маючи на світі ані одної істоти, котра би журилася моїм положенням. Все ж таки я за два роки тяжкого життя, в так званій школі, перейшов граматку (буквар), часословець, і накінець псалтир. Під конець моєї шкільної науки дяк посилав мене читати псалтиру по душах покійних кріпаків і був ласкав платити мені за це для заохоти десяту копійку.»

Читав Тарас дуже виразно, не то що п’яний дяк, і його з охотою кликали до небіжчиків, а він ішов радо, бо за тую десяту копійку купував собі папір на рисунки.

…куплю

Паперу аркуш, і зроблю

Маленьку книжечку; хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую «Сковороду»

Або «Три царіє со дари»,

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую було і плачу…

Змалку будився у його хист до малярства, рвалася душа до мистецтва, до всего, що гарне, і тим поривам дати як найгарніший вислів – це було завдання його життя.

Але такі люди, як Богорський не годні були добачити тої божої іскри в Тарасовій душі. Вони гасили небесне світило замісць розпалювати його.

Богорський був страшенний п’яниця і деспот. Безглузда його напасливість робила учеників супроти його лукавими й мстивими. Вони творили йому всілякі пакости. Цей перший деспот, якого стрів Шевченко, впоїв у його серце глибоку відразу до всякої деспотії, до всякого насильства людини над людиною і велів йому боротися з отсим злом на землі. (Згодом Богорського заступив Микола І – Шевченко боровся дальше – до смерти.) Перекалатавши два роки у школі, кинув Тарас Кирилівку і ніччю втік у Лисянку, бо чув, що там живе диякон, який малює гарні ікони, – а йому так хотілося уміти малювати! Він досі рисував на грубому, сірому папері олівцем, або вуглем самих коней та солдатів, а диякон малює красками на полотні святих та ангелів божих. Якже не втікати?

Так, на жаль, диякон не показався богато гарнішим учителем від Богорського. Три дні двигав Тарас воду з Тикіча і розтирав на блясі фарбу – мідянку, а четвертого пішов у дальшу мандрівку, шукати добрих людей.

Пішов у Тарасівку, до другого дяка – маляра, що вславився був на всю околицю, образами Микити Мученика та Івана Воїна. Та цей, глянувши на ліву руку хлопця, сказав рішучо, що в його нема хисту не то до малярства, але ні до шевства, ні до бондарства. Стративши надію стати артистом, вернув тринадцятилітний Тарас у рідне село і найнявся у громаді «за пастиря стад непорочних», себто овець.

В прегарній думці «Мені тринадцятий минало» змалював опісля Тарас жанрову картинку з того часу.

Але який там пастух із такого хлопця, якого душа перейнята вищими поривами, якого тягне до книжки й до малярства? Задивиться було Тарас на небо, а вівці ускочать в збіжжя та нароблять шкоди.

Кинув Тарас непорочне стадо, звернувся до ріллі. Найстарший брат, Микита, намовляв його до хліборобства, а коли ні, то до стельмаства. Так Тарас ні до того, ні до другого не виявляв потрібної охоти. В сім’ї на нього сварили й нарікали. Так кинув сім’ю й пішов за наймита до попа Кошиці.

Тут зразу порядкував у хаті, а дальше возив сливки та яблука до Бурт і Шполи на продаж, та відвозив поповича в Богуслав до школи. Вечерами читав дещо, або рисував. Та хоч і не зле діялося тут Тарасові, все ж таки незабаром подякував він Кошицям за хліб-сіль. Тягло його непереможною силою на службу «муз і грацій». Пішов у село Хлипнівку, що славилося своїми малярами. В одного із них остався неділь дві на пробі. Маляр признав його спосібним до науки й казав принести від дідича чорне на білім, що цей дозволяє Тарасові Шевченкові жити у його і вчитись малювання. За таким дозволом пішов Тарас у Вільшану, де була головна контора дібр Василя Васильовича Енгельгардта і де мешкав його управитель Дмитренко.

Як раз тоді Дмитренко набирав челядь для молодого Павла Васильовича Енгельгардта, гвардійського офіцера. Дмитренко, бачучи, що Тарас хлопець дуже моторний, задержав його для служби молодому панові.

Приділено Тараса зразу під руку кухаря, щоб учився куховарства. (Подібно як це було із славним різьбарем Кановою.)

Але ж і тут він не міг був позбутися свого нахилу до книжок і до малювання. Як тільки придбав який гріш, купував паперу, крився в саду, рисував і виспівував пісень. За це нераз його й карали.

А все ж таки, коли кінчився час проби, управитель, оцінюючи хист кожного хлопця, у відповідньому списку зазначив, що з Шевченка може вийти колись спосібний кімнатний маляр. Тая оцінка мала мабуть чималу вагу для грядучої долі поета.

Поки що перевели його з кухні у панські передпокої. Майбутній поет став козачком у панських горницях, де йому в повинність ставилося «только молчание и неподвижность в углу передней».

Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 10 – 14.