А. О. Козачковському

Тарас Шевченко

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака –

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні.

І тяжко плакать. І не знаю,

За що мене Господь карає?

У школі мучилось, росло,

У школі дурня й поховають.

А все за того п’ятака,

Що вкрав маленьким у дяка,

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

І полине голубкою

Понад чужим полем,

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії,

Руді-руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

А тут бур’ян, піски, тали…

І хоч би на сміх де могила

О давнім давні говорила.

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили,

Всього наробимо колись!

І почорніє червоне поле…

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той, поза валами.

Ще прийдуть думи. Розіб’ють

На стократ серце, і надію,

І тє, що вимовить не вмію…

1 все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі.

Неначе по лісу ходив!

А малась воля, малась сила,

Та силу позички зносили,

А воля в гостях упилась

Не поможе милий Боже,

Як то кажуть люде.

Буде каяння на світі,

Вороття не буде, їй

Благаю Бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду.

Цвіркун замовкне; зорю б’ють.

Благаю Бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Щоб знав, як волю шанувати,

Минула доля, а надія

В неволі знову за своє,

Зо мною знову лихо діє

І серцю жалю завдає.

Води Дніпрової нап’юсь,

На тебе, друже, подивлюсь.

І може, в тихій твоїй хаті

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті…

Так ти, і Украйна,

І надія, брате,

О смерті благати.

Примітки

Джерела тексту:

– чистовий автограф рядків 144–147 у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 151) [Лист до М. Лазаревського];

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 127 – 132) [«Мала книжка»];

– чистовий автограф у «Більшій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 67, с. 56 – 60) [«Більша книжка»].

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та за часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня – грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Можливо, редакцію його останніх рядків відбиває уривок, наведений поетом у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р.:

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати.

Наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 18 до дев’ятого зшитка за 1847 рік). Автограф у «Малій книжці» має кілька виправлень, зроблених під час переписування, а ще більше – пізнішого часу, найімовірніше, 1857 р., наприкінці перебування поета на засланні у Новопетровському укріпленні. Тоді, очевидно, дописано блідішим чорнилом назву «А. О. Козачковському» і перекреслено після рядка 106 вісім рядків поспіль. 16 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» із значними виправленнями. Порівняно з текстом у «Малій книжці» текст у «Більшій книжці» менший на 19 рядків.

Повертаючись із заслання, Шевченко на кілька днів затримався в Астрахані, де його зустріли колишні студенти Київського університету і серед них – С. А. Незабитовський, який переписав з «Малої книжки» на окремий аркуш поезії «Чернець» і «А. О. Козачковському». Його список поезії «А. О. Козачковському» має той самий номер, що і в «Малій книжці», закреслені рядки не переписано. Рядок 110 пропущено, очевидно, через недогляд.

Вірш «А. О. Козачковському» переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома. Подані О. Я. Кониським різночитання в цьому списку [Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1901. – Кн. 1. – С. 5–6] засвідчують суттєві розбіжності з текстом «Малої книжки». У списку були рядки, перекреслені в «Малій книжці», нема рядка 36; кілька рядків мають іншу редакцію; замість крапок у рядку 39 – «Тихесенько…». Відмінна і назва: «До Козачковського». Такі розбіжності навряд чи йдуть від неуважності або від свавільного поводження з текстом. Можливо, в автора списку було якесь інше джерело або сам Шевченко вносив у список виправлення (хоча сумнівно, щоб він відновлював викреслені раніше рядки).

Деякі різночитання у списку Г. Н. Мордовцевої, що їх навів В. Доманицький у «Кобзарі» 1908 (с. 629), не збігаються ні з автографом у «Малій книжці», ні з автографом у «Більшій книжці».

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. – № 10. – С. 1–5) за автографом у «Більшій книжці», але з відмінами в чотирьох рядках: рядки 11 і 12 подано за текстом «Малої книжки», а 14 і 22 за невстановленим джерелом (14: «Виспівую, було, та плачу»; 22: «У школі й сивіть почало»).

Відомі списки у рукописних збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 4, с. 686–691), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 81, с. 148–152), «Кобзар» 1863–1867 рр. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 811, арк. 54–57), «Кобзар» 1866 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 842, арк. 277–279), невідомою рукою (Російська державна бібліотека (Москва), ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 73 звор. – 77 звор.; Державний архів Російської Федерації (Москва), ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 42 звор. – 46). Деякі з них мають різночитання, що йдуть від неуважного прочитання джерела, з якого походять.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 376–380 і у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 1. – С. 192–196 (у першому з них подано за «Більшою книжкою», у другому подано контамінований текст з «Малої книжки» і «Більшої книжки»).

Козачковський Андрій Осипович (1812–1889) – лікар, приятель Шевчика.

…в учителя-дяка… – Автобіографічна деталь: Шевченко вчився у кирилівського дяка Павла Рубана (прізвисько – Совгир), а після смерті батьків, за його словами, «приютился… у дьячка [Петра Богорського. – Ред.] в школе в виде школяра-попыхача». У повісті «Княгиня» є згадка про зошит із сковородинськими псальмами, що належав дяку Рубану. Оскільки далі мова йде про списування Сковороди, то, очевидно, саме у дяка Рубана і взяв майбутній поет п’ятака, щоб купити паперу для письма.

Сковорода Григорій Савич (1722–1794) – український філософ, поет, просвітитель.

«Три царіє со дари». – Йдеться про колядку (чи псальму), в якій оспівуються три царі, що, за легендою, приходили вітати народження Христа. Колядок з цим мотивом є кілька. І. Франко вважав, що Шевченко мав на увазі колядку «Радость нам ся являє…», друга строфа якої починається рядками:

Триє царі со дари

Христу поклон отдали

[Франко І. . – Львів, 1890. – С. 6].

Аналогічний мотив зустрічається й у псальмах «Вси языцы купно лицы…», «Бог предвечный народился…», в яких відповідно є рядки:

Трие цари текут со дари

Рожденна витати

[Богогласник. – 1850. – С. 7];

Трие цари идут со дары

До Вифлеема міста

[Богогласник. – 1885. – С. 8].

Композитор Д. М. Ревуцький твердив, що у Шевченка йдеться про колядку «Шедше тріє царіє» [Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. – К., 1939; див. таблицю «Українські народні пісні, про які маємо відомості, що їх знав Шевченко» у кінці книжки]. Можливо, в Шевченка – узагальнений образ.

…На старість з віршами ховатись… – На засланні, порушуючи царську заборону писати й малювати, Шевченко крадькома, ховаючись від наглядачів, віршував.

Тал (тала) – верболіз. Тут ідеться про верболіз, що поріс на правому березі річки Урал, де була Орська фортеця.

І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу – перифраз псалма: «Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою обливаю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!..» (Пс. 6. В. 7).

Та до Миколи заблудила… – Йдеться про царя Миколу І.

В. Є. Шубравський та В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 58 – 61 (канонічний текст), с. 408 – 410 (варіанти), с. 590 – 593 (примітки).