Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

[Вступ]

Тарас Шевченко

Все йде, все минає – і краю немає,

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… Одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає і будеш сіять,

Як над Вавилоном, над його садами,

І над тим, що буде з нашими синами;

Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

Я не одинокий, я не сирота –

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою? Гріх, душа жива!

А може, їй легше буде на тім світі,

Як хто прочитає ті сльози-слова,

Що так вона щиро колись виливала,

Що так вона нишком над ними ридала.

Ні, не заховаю, бо душа жива.

Як небо блакитне – нема йому краю,

Так душі почину і краю немає.

А де вона буде? Химерні слова!

Згадай же хто-небудь її на сім світі –

Безславному тяжко сей світ покидать.

Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!

Вона вас любила, рожевії квіти,

І про вашу долю любила співать.

Поки сонце встане, спочивайте, діти,

А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля –

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну –

Хоч і лихо зострінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут… а тут… Тяжко, діти!

Коли пустять в хату,

То, зострівши, насміються –

Такі, бачте, люди:

Все письменні, дрюковані,

Сонце навіть гудять:

«Не відтіля, – каже, – сходить,

Та не так і світить,

Отак, – каже, – було б треба…»

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді

Не так сонце сходить,

Як письменні начитали…

Розумні та й годі!

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують

Та й кинуть під лаву.

«Нехай, – скажуть, – спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили –

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають;

А він хоче, щоб слухали,

Як старці співають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, –

От де слава! А то співа:

«Грає синє море»,

А сам плаче, за тобою

І твоя громада

У сіряках!..» Правда, мудрі!

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте… кричіть собі,

Я слухать не буду

Та й до себе не покличу:

Ви розумні люди –

А я дурень; один собі

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспіваю – море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю – розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий вкрили.

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають… А пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

«Чого, батьки, сумуєте?»

«Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна…»

І я плачу. А тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани – всі в золоті,

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будовали,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетовали.

«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»

Козаки гукали.

Шинкар знає, наливає

І не схаменеться;

Кобзар вшкварив, а козаки –

Аж Хортиця гнеться –

Метелиці та гопака

Гуртом оддирають;

Кухоль ходить, переходить,

Так і висихає.

«Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вітре, полем,

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля».

Взявшись в боки, навприсідки

Парубки з дідами. «Отак, діти! добре, діти!

Будете панами»,

Отамани на бенкеті,

Неначе на раді,

Похожають, розмовляють;

Вельможна громада

Не втерпіла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,

Сміюся сльозами.

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю –

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить,

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає –

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава,

А за раду спасибі вам,

За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова,

Щоб виливать журбу, сльози.

Бувайте здорові,

Піду синів випровожать

В далеку дорогу.

Нехай ідуть – може, найдуть

Козака старого,

Що привіта моїх діток

Старими сльозами.

Буде з мене. Скажу ще раз:

Пан я над панами.

Отак, сидя в кінці стола,

Міркую, гадаю:

Кого просить? хто поведе?

Надворі світає;

Погас місяць, горить сонце.

Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали.

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

«Благослови, – кажуть, – батьку,

Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкім світі».

Постривайте… світ – не хата,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ватажком

Піде перед вами?

Хто проведе? Лихо, діти,

Лихо мені з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималі,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало.

Вибачайте, що не вивчив,

Бо й мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!

Тма, мна знаю, а оксію

Не втну таки й досі.

Що ж вам скажуть? Ходім, сини,

Ходімо, попросим.

Єсть у мене щирий батько

(Рідного немає) –

Дасть він мені раду з вами,

Бо сам здоров знає,

Як то тяжко блукать в світі

Сироті без роду;

А до того – душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином.

Любить її, думу правди,

Козацькую славу,

Любить її – ходім, сини,

На раду ласкаву.

Якби не він спіткав мене

При лихій годині,

Давно б досі заховали

В снігу на чужині;

Заховали б та й сказали:

«Так… якесь ледащо…»

Тяжко, важко нудить світом,

Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось!..

Ходімо, хлоп’ята,

Коли мені на чужині

Не дав погибати,

То й вас прийме, привітає,

Як свою дитину.

А од його, помолившись,

Гайда в Україну!»

Добридень же, тату, в хату,

На твоїм порогу,

Благослови моїх діток

В далеку дорогу.


Примітки

Жолобок – польова криничка. Видовбаний дубовий пень, знизу закритий дірчастим денцем, вставлявся в польове джерело, вода з якого збиралася у пні, а намул осідав під дном.

Вавилон – столиця Вавилонії, ранньорабовласницької держави в Месопотамії. Найдавніше і найбільше місто на Передньому Сході, з яким пов’язуються початки людської цивілізації. Було відоме своїми розкішними храмами й палацами. Створені у Вавилоні царем Навуходоносором II (605–562 рр. до н. е.) сади на штучних пагорбах та арках були одним із «семи чудес світу».

То, зострівши, насміються… – Йдеться про глумливий тон відгуків реакційної частини російської критики на Шевченків «Кобзар» 1840. Зокрема, О. Сенковський у своїй рецензії припустився грубих випадів проти самого наміру писати вірші українською мовою:

«Малороссийские поэты, как нам кажется, не довольно обращают внимания на то, что они часто пишут таким наречием, которого даже не существует в России: они без церемонии переделывают великороссийские слова и фразы на малороссийский манер, создают себе язык небывалый, которого ни одна из всех возможных Россий – ни великая, ни средняя, ни малая; ни белая, ни черная, ни красная; ни новая, ни старая – не могут признать за свой, и на этой помеси слов хохлатых и бородатых, бритых и небритых, южных и северных, на этом гибридском диалекте хотят достигнуть поэтической славы» (Библиотека для чтения. – 1840. – Кн. 4. – С. 14).

Аналогічні закиди були в рецензіях М. Полевого (Сын отечества. – 1840. – Кн. 4. – С. 836–837) та В. Межевича (Северная пчела. – 1840. – 7 мая).

А то дурень розказує Мертвими словами… – Реакційна російська критика закидала Шевченкові, що він пише неіснуючою, «мертвою» мовою. Натомість у рецензії на «Кобзар» 1840 журналу «Отечественные записки» було дано відсіч нігілістичним поглядам на українську мову:

«Но зачем же г. Шевченко пишет на малороссийском, а не на русском языке? Если он имеет поэтическую душу, почему не передает ее ощущений на русском? – скажут многие. На это можно отвечать вопросом же: а если г-н Шевченко вырос в Малороссии; а если его поставила судьба в такое отношение к языку, на котором мы пишем и изъясняемся, что он не может выразить на нем своих чувств? Если с младенчества его представления одевались в формы южного наречия, то неужели для этого должно зарывать талант в землю? Неужели должно заглушить в душе святые звуки потому только, что несколько человек в модных фраках не поймет или не захочет понять родного отголоска славянского языка, отголоска, летящего с юга, из колыбели славы и религии России?..» (Отечественные записки. – 1840. – № 5. – С. 23).

Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори… – іронічно-пародійне окреслення модної тоді тематики міщанських романсів та салонної поезії. Близькі до цих Шевченкових рядків вислови трапляються в піснях, що побутували в той час у міщанському середовищі: «Как сказала Маша: Где ты, радость наша…» (Полный народный песенник / Составил Н. Лопатин. – М., 1855. – С. 119); «Чем живет Параша, Маша, Даша, Саша? – вот вопрос…» (Стрельня: Русский певец / Собрал Н. Мушинский. – М., 1878. – С. 120). Див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. – С. 86–87.

Як Січ будовали… – Окремі укріплення, закладені на початку XVI ст. за дніпровськими порогами українськими козаками, що рятувалися від гніту польсько-литовських феодалів, у 30-х роках XVI ст. об’єдналися в єдину Запорозьку Січ – воєнно-політичну організацію республіканського типу.

Скутар (Скутарі, Ускюдар) – передмістя Стамбула на азіатському боці протоки Босфор, в якому був розташований султанський палац і кілька великих мечетей. Протягом XVII ст. неодноразово зазнавало нападу запорозьких козаків.

Хортиця – острів на Дніпрі, на якому було збудовано укріплення запорозьких козаків, важливий стратегічно-опорний пункт Запорозької Січі.

Тихесенько Гриця дівчина співає… – Див. коментар до поеми «Катерина».

«Тма», «мна» – склади в церковнослов’янських букварях, за якими навчали грамоти.

Оксія – знак наголосу, що ставився над рядком.

Єсть у мене щирий батько… – Йдеться про Григоровича Василя Івановича (1786–1865) – історика мистецтва та естетика, професора (з 1828 р.) і конференц-секретаря (1829–1859) Академії мистецтв. Походив з України, виявляв інтерес до української культури, дбав про поширення в Україні художньої освіти. Допомагав молодим українським художникам, які вчилися в Петербурзі. Як секретар (1829–1854) петербурзького Товариства заохочення художників, з 1835 р. сприяв навчанню Шевченка в рисувальних класах товариства. Відіграв важливу роль у звільненні Шевченка з кріпацтва, допомагав йому під час навчання в академії. Шевченко присвятив йому поему «Гайдамаки» у першому виданні на згадку про 22 квітня 1838 р. – день підписання своєї відпускної.