[Вступ]
Тарас Шевченко
Все йде, все минає – і краю немає,
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає і будеш сіять,
Як над Вавилоном, над його садами,
І над тим, що буде з нашими синами;
Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота –
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? Гріх, душа жива!
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Ні, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне – нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
А де вона буде? Химерні слова!
Згадай же хто-небудь її на сім світі –
Безславному тяжко сей світ покидать.
Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевії квіти,
І про вашу долю любила співать.
Поки сонце встане, спочивайте, діти,
А я поміркую, ватажка де взять.
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля –
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти,
Хто вас щиро без матері
Привітає в світі?
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну –
Хоч і лихо зострінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… Тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То, зострівши, насміються –
Такі, бачте, люди:
Все письменні, дрюковані,
Сонце навіть гудять:
«Не відтіля, – каже, – сходить,
Та не так і світить,
Отак, – каже, – було б треба…»
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справді
Не так сонце сходить,
Як письменні начитали…
Розумні та й годі!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть під лаву.
«Нехай, – скажуть, – спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани.
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високі могили –
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають;
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, –
От де слава! А то співа:
«Грає синє море»,
А сам плаче, за тобою
І твоя громада
У сіряках!..» Правда, мудрі!
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте… кричіть собі,
Я слухать не буду
Та й до себе не покличу:
Ви розумні люди –
А я дурень; один собі
У моїй хатині
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспіваю – море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю – розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… А пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
«Чого, батьки, сумуєте?»
«Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…»
І я плачу. А тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани – всі в золоті,
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будовали,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грілися в Скутарі
Та як, люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися,
Як бенкетовали.
«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»
Козаки гукали.
Шинкар знає, наливає
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки –
Аж Хортиця гнеться –
Метелиці та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так і висихає.
«Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вітре, полем,
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля».
Взявшись в боки, навприсідки
Парубки з дідами. «Отак, діти! добре, діти!
Будете панами»,
Отамани на бенкеті,
Неначе на раді,
Похожають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпіла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Сміюся сльозами.
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю –
Я не одинокий, є з ким в світі жить;
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить,
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дівчина співає –
Я не одинокий, є з ким вік дожить.
От де моє добро, гроші,
От де моя слава,
А за раду спасибі вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здорові,
Піду синів випровожать
В далеку дорогу.
Нехай ідуть – може, найдуть
Козака старого,
Що привіта моїх діток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.
Отак, сидя в кінці стола,
Міркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворі світає;
Погас місяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали.
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
«Благослови, – кажуть, – батьку,
Поки маєм силу;
Благослови шукать долю
На широкім світі».
Постривайте… світ – не хата,
А ви малі діти,
Нерозумні. Хто ватажком
Піде перед вами?
Хто проведе? Лихо, діти,
Лихо мені з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималі,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а оксію
Не втну таки й досі.
Що ж вам скажуть? Ходім, сини,
Ходімо, попросим.
Єсть у мене щирий батько
(Рідного немає) –
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду;
А до того – душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.
Любить її, думу правди,
Козацькую славу,
Любить її – ходім, сини,
На раду ласкаву.
Якби не він спіткав мене
При лихій годині,
Давно б досі заховали
В снігу на чужині;
Заховали б та й сказали:
«Так… якесь ледащо…»
Тяжко, важко нудить світом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходімо, хлоп’ята,
Коли мені на чужині
Не дав погибати,
То й вас прийме, привітає,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Україну!»
Добридень же, тату, в хату,
На твоїм порогу,
Благослови моїх діток
В далеку дорогу.
Примітки
Жолобок – польова криничка. Видовбаний дубовий пень, знизу закритий дірчастим денцем, вставлявся в польове джерело, вода з якого збиралася у пні, а намул осідав під дном.
Вавилон – столиця Вавилонії, ранньорабовласницької держави в Месопотамії. Найдавніше і найбільше місто на Передньому Сході, з яким пов’язуються початки людської цивілізації. Було відоме своїми розкішними храмами й палацами. Створені у Вавилоні царем Навуходоносором II (605–562 рр. до н. е.) сади на штучних пагорбах та арках були одним із «семи чудес світу».
То, зострівши, насміються… – Йдеться про глумливий тон відгуків реакційної частини російської критики на Шевченків «Кобзар» 1840. Зокрема, О. Сенковський у своїй рецензії припустився грубих випадів проти самого наміру писати вірші українською мовою:
«Малороссийские поэты, как нам кажется, не довольно обращают внимания на то, что они часто пишут таким наречием, которого даже не существует в России: они без церемонии переделывают великороссийские слова и фразы на малороссийский манер, создают себе язык небывалый, которого ни одна из всех возможных Россий – ни великая, ни средняя, ни малая; ни белая, ни черная, ни красная; ни новая, ни старая – не могут признать за свой, и на этой помеси слов хохлатых и бородатых, бритых и небритых, южных и северных, на этом гибридском диалекте хотят достигнуть поэтической славы» (Библиотека для чтения. – 1840. – Кн. 4. – С. 14).
Аналогічні закиди були в рецензіях М. Полевого (Сын отечества. – 1840. – Кн. 4. – С. 836–837) та В. Межевича (Северная пчела. – 1840. – 7 мая).
А то дурень розказує Мертвими словами… – Реакційна російська критика закидала Шевченкові, що він пише неіснуючою, «мертвою» мовою. Натомість у рецензії на «Кобзар» 1840 журналу «Отечественные записки» було дано відсіч нігілістичним поглядам на українську мову:
«Но зачем же г. Шевченко пишет на малороссийском, а не на русском языке? Если он имеет поэтическую душу, почему не передает ее ощущений на русском? – скажут многие. На это можно отвечать вопросом же: а если г-н Шевченко вырос в Малороссии; а если его поставила судьба в такое отношение к языку, на котором мы пишем и изъясняемся, что он не может выразить на нем своих чувств? Если с младенчества его представления одевались в формы южного наречия, то неужели для этого должно зарывать талант в землю? Неужели должно заглушить в душе святые звуки потому только, что несколько человек в модных фраках не поймет или не захочет понять родного отголоска славянского языка, отголоска, летящего с юга, из колыбели славы и религии России?..» (Отечественные записки. – 1840. – № 5. – С. 23).
Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори… – іронічно-пародійне окреслення модної тоді тематики міщанських романсів та салонної поезії. Близькі до цих Шевченкових рядків вислови трапляються в піснях, що побутували в той час у міщанському середовищі: «Как сказала Маша: Где ты, радость наша…» (Полный народный песенник / Составил Н. Лопатин. – М., 1855. – С. 119); «Чем живет Параша, Маша, Даша, Саша? – вот вопрос…» (Стрельня: Русский певец / Собрал Н. Мушинский. – М., 1878. – С. 120). Див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. – С. 86–87.
Як Січ будовали… – Окремі укріплення, закладені на початку XVI ст. за дніпровськими порогами українськими козаками, що рятувалися від гніту польсько-литовських феодалів, у 30-х роках XVI ст. об’єдналися в єдину Запорозьку Січ – воєнно-політичну організацію республіканського типу.
Скутар (Скутарі, Ускюдар) – передмістя Стамбула на азіатському боці протоки Босфор, в якому був розташований султанський палац і кілька великих мечетей. Протягом XVII ст. неодноразово зазнавало нападу запорозьких козаків.
Хортиця – острів на Дніпрі, на якому було збудовано укріплення запорозьких козаків, важливий стратегічно-опорний пункт Запорозької Січі.
Тихесенько Гриця дівчина співає… – Див. коментар до поеми «Катерина».
«Тма», «мна» – склади в церковнослов’янських букварях, за якими навчали грамоти.
Оксія – знак наголосу, що ставився над рядком.
Єсть у мене щирий батько… – Йдеться про Григоровича Василя Івановича (1786–1865) – історика мистецтва та естетика, професора (з 1828 р.) і конференц-секретаря (1829–1859) Академії мистецтв. Походив з України, виявляв інтерес до української культури, дбав про поширення в Україні художньої освіти. Допомагав молодим українським художникам, які вчилися в Петербурзі. Як секретар (1829–1854) петербурзького Товариства заохочення художників, з 1835 р. сприяв навчанню Шевченка в рисувальних класах товариства. Відіграв важливу роль у звільненні Шевченка з кріпацтва, допомагав йому під час навчання в академії. Шевченко присвятив йому поему «Гайдамаки» у першому виданні на згадку про 22 квітня 1838 р. – день підписання своєї відпускної.