Епілог

Тарас Шевченко

Давно те минуло, як, мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав,

Без свити, без хліба, по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.

Давно те минуло, як тими шляхами,

Де йшли гайдамаки, малими ногами

Ходив я, та плакав, та людей шукав,

Щоб добру навчили. Я тепер згадав,

Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.

Молодеє лихо! Якби ти вернулось,

Проміняв би долю, що маю тепер.

Згадаю те лихо, степи ті безкраї,

І батька, і діда старого згадаю…

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.

Бувало, в неділю, закривши Мінею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало.

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла.

Сусіди од страху, од жалю німіли.

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче.

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дід колись розказував,

Нехай здоров буде!

А я за ним. Не знав старий,

Що письменні люде

Тії речі прочитають.

Вибачай, дідусю –

Нехай лають: а я поки

До своїх вернуся

Та доведу вже до краю,

Доведу – спочину,

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами,

На ті шляхи, що я міряв

Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,

Добре погуляли:

Трохи не рік шляхетською

Кров’ю наповали

Україну та й замовкли –

Ножі пощербили.

Нема Гонти; нема йому

Хреста, ні могили.

Буйні вітри розмахали

Попіл гайдамаки,

І нікому помолитись,

Нікому заплакать.

Один тілько брат названий

Оставсь на всім світі,

Та й той – почув, що так страшно

Пекельнії діти

Його брата замучили,

Залізняк заплакав

Вперше зроду; сльози не втер,

Умер неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полі,

В чужу землю положила:

Така його доля!

Сумно-сумно гайдамаки

Залізную силу

Поховали; насипали

Високу могилу;

Заплакали, розійшлися,

Відкіля взялися.

Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго. «Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

Спи, козаче, душа щира!

Хто-небудь згадає».

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу

Могила осталась.

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває…

Розійшлися гайдамаки,

Куди який знає:

Хто додому, хто в діброву,

З ножем у халяві,

Жидів кінчать. Така й досі

Осталася слава.

А тим часом стародавню

Січ розруйновали:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть-завивають:

«Поховали дітей наших,

І нас розривають».

Ревуть собі й ревітимуть.

Їх люде минули;

А Україна навіки,

Навіки заснула.

З того часу в Україні

Жито зеленіє:

Не чуть плачу, ні гармати,

Тілько вітер віє,

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полі.

Все замовкло. Нехай мовчить;

Така Божа воля.

Тілько часом увечері,

Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гайдамаки,

Ідучи, співають:

«А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!»

Примітки

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. – Дід поета по батькові Іван Андрійович Шевченко, розповіді якого про Коліївщину використано в поемі, помер 28 січня 1849 р. на 103-му році життя; батько – Григорій Іванович Шевченко – помер 21 березня 1825 р. на 44-му році життя.

Мінея (місячна) – богослужебна книга, що містить життєписи святих. Використовувалася не лише для церковних відправ, а й для вільного читання.

Нема Гонти; нема йому Хреста, ні могили. – І. Гонта й М. Залізняк були по-зрадницькому захоплені в полон за наказом генерал-майора М. Кречетникова полковником Каргопольського полку Гур’євим та поручиком Кологривовим з командою донських козаків (у ніч на 27 червня 1768 р. царські офіцери заманили ватажків повстання у свій табір під Уманню нібито для важливих переговорів, закували їх у кайдани й обеззброїли гайдамацький загін). Потім І. Гонту разом з іншими повстанцями – підданими Речі Посполитої – було видано польським королівським військам і перевезено до штаб-квартири коронного ловчого графа Ксаверія Браницького у село Серби. Інквізиційний трибунал з трьох католицьких ченців і одного ксьондза після тривалих тортур засудив І. Гонту до страхітливо жорстокої страти.

«Казнь должна продолжаться 14 дней; в течение первых десяти палач должен ежедневно снимать с его спины полосу кожи, в 11-й день отрубить обе ноги, в 12-й обе руки, в 13-й вырвать сердце и наконец в 14-й отрубить голову. Затем части его тела должны быть прибиты к виселицам, воздвигнутым в 14 городах Украины». Однак мужня поведінка І. Гонти, який навіть під час страти показував приклад незламної стійкості, змусила поляків прискорити розправу. «К. Браницкий приказал обезглавить Гонту на третий день и продолжать исполнение дальнейшей казни на трупе» (див.: Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта // Киевская старина. – 1882. – № 11. – С. 274–275).

Примітка Шевченка до «Епілогу»: «Зрадою взяли ляхи Гонту і страшно замучили. Привели його в кайданах в польський лагер недалеко Балти з одрізаним язиком і правою рукою. Б., польський генерал, так велів зробить, щоб він чого-небудь не сказав на його; потім кати роздягли його, як мати родила, і посадили на гарячі штаби заліза, потім зняли дванадцять пас з спини шкури. Гонта повів очима і страшно глянув на Б., той махнув рукою, і розняли Гонту начетверо, розвезли тіло і поприбивали на середохресних шляхах» ґрунтується на версії, викладеній у романі М. Чайковського «Вернигора». Дізнавшись, що Гонту взято в полон, коли під ним спіткнувся кінь, польський генерал К. Браницький наказує негайно вирізати йому язика й відрубати праву руку, щоб він не міг дати усних чи письмових свідчень про те, що приєднатися до Коліївщини його підмовляли прихильники польського короля, зацікавлені у швидкому розгромі барських конфедератів. Шевченкова примітка майже дослівно повторює вирок, що його виносить І. Гонті в романі М. Чайковського генерал К. Браницький:

«За зраду Польської Речі Посполитої, за найогидніші злочини проти людяності щоб згаданий Гонта був посаджений на розпечене залізо й після здирання з нього дванадцяти пасів шкіри живцем четвертований, а частини його тіла розкидані по всіх роздоріжжях, голова ж вивішена на шибениці, поставленій у селі Грушці. При цьому прокляття, безчестя і вигнання мають упасти на всю його родину й нащадків» (Czajkowski М. Wernyhora. – S. 150).

Однак мемуарні джерела не підтверджують версії М. Чайковського; зокрема, збереглися свідчення, що перед стратою І. Гонта висміяв шляхтича, який випрошував у нього золотий пояс, пообіцявши йому подарувати на пояс першу смугу шкіри зі своєї спини, та що, коли з нього дерли шкіру, І. Гонта сказав: «От говорили, що буде боліти, а ні кришки не болить» (Киевская старина. – 1882. – № 11. – С 275–276). На думку В. Антоновича, чутки про те, що І. Гонті нібито відрізали перед стратою язик і праву руку, були розпущені шляхтичами, які прагнули кинути тінь підозри на короля та К. Браницького в тому, буцімто вони навмисне викликали селянське повстання, щоб придушити Барську конфедерацію (див.: Отрывок из записок анонима 1768 г. (Казнь Гонты и усмирение «Колиивщины») // Киевская старина. – 1882. – № 11. – С. 350).

Залізняк заплакав… Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полі… – У цих рядках та в примітці: «Залізняк, почувши, що так страшно ляхи замучили Гонту, заплакав, занедужав та й умер; його гайдамаки поховали в степу над Дністром та і розійшлися» Шевченко викладає фольклорну версію загибелі М. Залізняка, в якій, однак, відбилися й деякі реальні подробиці.

Насправді після арешту в Умані разом з іншими гайдамаками, які прийшли з Лівобережної України, М. Залізняка було відправлено до Києва й 8 липня 1768 р. ув’язнено в Києво-Печерській фортеці. Вироком Київської губернської канцелярії від 25–27 серпня 1768 р. «яко бунтовщики, нарушители общего покоя, разбойники и убийцы» вони були засуджені до смертної кари, тут же заміненої «в телесное наказание кнутом, клеймом и вырванием ноздрей, ссылкою в Нерчинск, сковавши на месте в кандалы» (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – С. 380–381, 434).

М. Залізняка, «яко главного нарушителя пограничной тишины», присуджено було «колесовать и живова положить на колесо, но вместо того, отменя оное, в ныне употребляемое самонайважнейшим преступникам наказание бить кнутом – дать сто пятьдесят ударов и, вырезав ему ноздри и поставив на лбу и щеках указные знаки, сослать в Нерчинск на каторжную работу вечно» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – С. 444–445). 12 вересня 1768 р. сімдесят засуджених гайдамаків на чолі з М. Залізняком було відправлено з Києва для виконання цього присуду в Орловський форпост на російсько-турецькому кордоні «вблизость разоренной татарской слободы Балты» (гайдамацький напад на яку в середині червня 1768 р. особливо занепокоїв російський уряд, оскільки загрожував різким – аж до збройного конфлікту – ускладненням російсько-турецьких взаємин).

Очевидно, саме з цим перевезенням М. Залізняка на південь і були пов’язані народні перекази про те, нібито його поховано «в степу над Дністром», а також про страту І, Гонти «недалеко Балти», про що згадує Шевченко в примітці до епілогу поеми. З-під Балти М. Залізняка було відправлено на каторгу в Сибір. По дорозі йому разом з п’ятдесятьма гайдамаками вдалося втекти 1 листопада 1768 р. під час ночівлі у слободі Котельві поблизу Охтирки, «разбив караул и выломав двери, и отбив у солдат десять ружей и у козаков копья и ружья»; проте, як видно з наказу Київської губернської канцелярії від 19 грудня 1768 р., незабаром їх було спіймано (див.: А[нтонович] В. Несколько данных о судьбе Железняка после его ареста в Умани // Киевская старина. – 1882. – № 12. – С. 564–568). Дальша доля М. Залізняка не відома.

Хто на Кубань, хто за Дунай… – Після ліквідації царським урядом Запорозького козацького війська та зруйнування 1775 р. Запорозької Січі частина козаків, рятуючись від переслідувань, переселилася в пониззя Дунаю, де ними засновано Задунайську Січ. Османська імперія, якій належали тоді ці землі, намагалася використати українських козаків для придушення національно-визвольного руху поневолених нею балканських народів, насамперед болгар і греків. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. козацтво повернулося з-за Дунаю в Україну. Тут у 1788 р. утворено Чорноморське козацьке військо, яке спершу оселялося між Південним Бугом і Дністром, а 1792 р. переведене на Чорноморську кордонну лінію, що проходила правим берегом річки Кубані.

«А в нашого Галайди хата на помості. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!» – У цих рядках Шевченко скористався початком народної пісні (відомої в записі першої половини XIX ст.) про «халайду» – веселу й безтурботну дівчину:

А в нашої халайди хата на помості.

Грай, море, добре, море, добре буде, халайда.

До нашої халайди наїхали гості.

А в нашої халайди брови на шнурочку,

Брови на шнурочку, рушник на колочку.

А нашая халайда в червоній сорочці,

В червоній сорочці, люблять єї хлопці.

(Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, І, 3823, арк. 215; див.: Дей О. І. Ще одна народна пісня, використана Шевченком // Радянське літературознавство. – 1971. – № 3. – С. 70–71). Пор. також народну пісню:

А в нашого Галайди та сивії коні,

Та сивії коні, поводи шовкові

у збірнику А. Метлинського «Народные южнорусские песни» (с. 427).