83. Та не дай, Господи, нікому
Василь Доманицький
В автографі М. – за номером 5. В Б. теж є.
Одміни:
30, 4: літа коротати, – в М. наголос: літа.
– 5 : ой пійду я степом-лугом, – В М. і у Жемчужникова: лугом, лугом.
– 6: свою тугу, – В М. і у Жемчужникова: тую муку.
– 7:
«Не йди кажуть з сії хати»!
Не пускають погуляти.
– Цих двох рядків ні в одному «Кобзарі» як слід не написано, через попсовану інтерпункцію… Скрізь (і в Кожанчикова, і Празькому Кобзарі після «і цієї хати» (поставлено знак або (,), або (!) – тим часом в автографі Б. яснісінько стоїть:
Не йди кажуть з ціи хаты
Не пускають погуляти, –
і це натуральніше, і більш зрозуміло. Отже мусить бути:
«Не йди, кажуть! З ції хати
Не пускають погуляти»!
В М. інакше:
Сиди в хаті:
Підеш завтра погуляти!
Цей вірш, можна здогадуватися, писано ще в Орську. А де написано далі цілу серію віршів, що відомі під одним заголовком «Царі»? Чи в Орському ще, чи вже в Кос-Аралі? Більш того, що в цьому останньому, бо «Бодай кати їх постинали» (№ 11) відділено од оповідання про Рогволода (№ 9) віршом «Добро, у кого є господа» (№ 10), а цей останній писаний десь уже аж літом р. 1848, як що не восени:
«Ми довго в морі пропадали,
Прийшли в Дарью… –
значить уже вспіли довгенько попоїздити по морю, а тим часом вирушили вони з Раїма в море лишень 25 липня…
Джерело: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». – К.: 1907 р., с. 231 – 232.