Бенкет у Лисянці

Тарас Шевченко

Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітило:

Люльки закурили.

І в пеклі не вміють

Кров’ю червоніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним палають

І хатина, і будинок;

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Гонта з Залізняком,

І діти карають.

Стогнуть, плачуть; один просить,

Другий проклинає;

Той молиться, сповідає

Гріхи перед братом,

Уже вбитим. Не милують,

Карають, завзяті.

Шляхтяночки й жидівочки.

Тече кров у воду.

Ні каліка, ані старий,

Ні мала дитина

Не остались – не вблагали

Лихої години.

Всі полягли, всі покотом;

А пожар удвоє

Розгорівся, розпалався

До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:

«Кари ляхам, кари!»

Мов скажений, мертвих ріже,

Мертвих віша, палить.

«Дайте ляха, дайте жида!

Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові

Наточить з поганих!

Крові море… мало моря…

Оксано! Оксано!

А тим часом гайдамаки

Столи вздовж базару

Поставили, несуть страву,

Де що запопали,

Щоб засвітла повечерять.

«Гуляй!» – загукали.

Вечеряють, а кругом їх

Пекло червоніє.

У полум’ї, повішані

На кроквах, чорніють

Панські трупи. Горять крокви

І падають з ними.

З панами такими,

Може, ще раз зострінемось,

Ще раз погуляєм».

І поставець одним духом

Залізняк черкає.

«За прокляті ваші трупи,

За душі прокляті

Ще раз вип’ю! Пийте, діти!

Вип’єм, Гонто, брате!

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів караєм;

Не про лихо, бо ми його

Не знали й не знаєм.

Веселої утни, старче,

Щоб земля ломилась, –

Про вдовицю-молодицю,

Як вона журилась».

Танці та музики:

Курку, яйця продала –

Буду танцювати:

Ні корови, ні вола –

Осталася хата.

Я оддам, я продам

Кумові хатину,

Я куплю, я зроблю

Яточку під тином;

Торгувать, шинкувать

Буду чарочками,

Танцювать та гулять

Таки з паробками.

Ох ви, дітки мої,

Мої голуб’ята,

Не журіться, подивіться,

Як танцює мати.

Сама в найми піду,

Діток в школу оддам,

А червоним черевичкам

Таки дам, таки дам!

«Добре! добре! Ну, до танців,

До танців, кобзарю!»

Сліпий вшкварив – навприсядки

Пішли по базару.

Земля гнеться. «Нумо, Гонто!»

«Нум, брате Максиме!

Ушкваримо, мій голубе,

Поки не загинем!»

«Не дивуйтеся, дівчата,

Що я обідрався;

Бо мій батько робив гладко,

То й я в його вдався».

«Добре, брате, єй же богу!»

«Ану ти, Максиме!»

«Постривай лиш!»

«Отак чини, як я чиню:

Люби дочку абичию –

Хоч попову, хоч дякову,

Хоч хорошу мужикову».

«Я посланець пана Гонти.

Нехай погуляє,

Я підожду».

«Ні, не діждеш,

Жидівська собако!»

«Ховай Боже, який я жид!

Бачиш? Гайдамака!

Виручай, проклятий!»

«Добре, добре… Які ж бо ви,

Яремо, завзяті!

Іду зараз і виручу:

Гроші мур ламають.

Скажу ляхам – замість Паца…»

«Добре, добре! Знаю.

Іди швидче!»

«Зараз, зараз!

Гонту забавляйте

З півупруга, а там нехай.

Ідіть же гуляйте…

Куди везти?»

«У Лебедин!

У Лебедин – чуєш?»

«Чую, чую».

І Галайда

З Гонтою танцює.

А Залізняк бере кобзу:

«Потанцюй, кобзарю,

Я заграю».

Навприсядки

Сліпий по базару

Оддирає постолами,

Додає словами:

«На городі постернак, постернак;

Чи я ж тобі не козак, не козак?

Чи я ж тебе не люблю, не люблю?

Чи я ж тобі черевичків не куплю?

Куплю, куплю, чорнобрива,

Куплю, куплю того дива.

Буду, серце, ходить,

Буду, серце, любить.

Ой гоп, гопака!

Полюбила козака,

Та рудого, та старого –

Лиха доля така,

Іди ж, доле, за журбою,

А ти, старий, за водою,

А я – так до шинку.

Вип’ю чарку, вип’ю другу,

Вип’ю третю на потугу,

П’яту, шосту, та й кінець.

Пішла баба у танець,

А за нею горобець,

Викрутасом-вихилясом…

Молодець горобець!

Старий рудий бабу кличе,

А та йому дулі тиче:

«Оженився, сатано, –

Заробляй же на пшоно;

Треба діток годувать,

Треба діток одягать.

А я буду добувать,

А ти, старий, не гріши,

Та в запічку колиши,

Та мовчи, не диши».

Як була я молодою преподобницею,

Повісила хвартушину над віконницею;

Хто йде – не мине,

То кивне, то моргне.

А я шовком вишиваю,

В кватирочку виглядаю:

«Семени, Івани,

Надівайте жупани,

Та ходімо погуляймо,

Та сядемо заспіваймо».

Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

І… гу!

Загнув батько дугу,

Тягне мати супоню;

«А ти зав’яжи, доню».

«Чи ще? чи годі?»

«Ще, Ще!

Хоч погану! Самі ноги носять».

«Ой сип сирівець

Та криши опеньки:

Дід та баба,

То й до ладу, –

Обоє раденькі.

Ой сип сирівець

Та криши петрушку:

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

Ой сип сирівець

Та накриши хріну:

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

Ой сип воду, воду

Та пошукай броду, броду…»

«Годі! годі! – кричить Гонта,-

Годі, погасає.

Світла, діти!.. А де Лейба?

Ще його немає?

Найти його та повісить.

Петелька свиняча!

Гайда, діти! Погасає

Каганець козачий».

А Галайда: «Отамане!

Погуляймо, батьку!

Дивись – горить; на базарі

І видко, і гладко.

Потанцюєм. Грай, кобзарю!»

«Не хочу гуляти!

Огню, діти! дьогтю, клоччя!

Давайте гармати;

В потайники пустіть огонь!

Думають, жартую!»

Заревіли гайдамаки:

«Добре, батьку! Чуєм!»

Через греблю повалили,

Гукають, співають.

А Галайда кричить: «Батьку!

Стійте!.. пропадаю!

Постривайте, не вбивайте:

Там моя Оксана.

Годиночку, батьки мої!

Я її достану!»

«Добре, добре!.. Залізняче,

Гукни, щоб палили.

Преподобиться з ляхами…

А ти, сизокрилий,

Найдеш іншу».

Оглянувся –

Галайди немає.

Ревуть гори – і будинок

З ляхами гуляє

Коло хмари. Що осталось,

Пеклом запалало…

«Де Галайда?» – Максим кличе.

І сліду не стало

Примітки

Лисянка – містечко поблизу Звенигородки (нині райцентр Черкаської області). Розділ «Бенкет у Лисянці» та примітка Шевченка до цих рядків: «Лисянка, містечко Звенигородського повіту, над річкою Гнилим Тікичем. Тут зійшлися Гонта з Залізняком і розруйновали старосвітський будинок, Богданом нібито будований» містять кілька історичних неточностей. Насправді І. Гонта приєднався до гайдамацького повстання під Уманню, в Лисянці разом із М. Залізняком він не був. Б. Хмельницький до будівництва Лисянського замку, який штурмували гайдамаки, не причетний. Цей замок збудовано в другій половині XVIII ст. (замість давнішого, зруйнованого в 1674 р. турками) за наказом Звенигородського, корсунського і бузького старости Юзефа-Олександра Яблоновського (1712–1777). Опис його Шевченко міг знати від М. А. Маркевича:

«Лисянка принадлежала Яблоновскому, в ней и ныне находится каменный четвероугольный замок на крутом возвышении над Гнилым Тикичем; в то время по углам замка были башни, вооруженные гаковницами или висячими пушками; он был обведен высоким палисадом; в нем гарнизон был значителен и припасу много» (Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 2. – С. 663).

Коли в червні 1768 р. до Лисянки підійшов повстанський загін М. Залізняка, гарнізон замку був не дуже численним, бо більша його частина пішла на підсилення військ Барської конфедерації. Військова вилазка лисянського гарнізону зазнала поразки, повстанці обложили місто, і губернатор Добжинський змушений був здатися. Зруйнувавши й підпаливши замок, монастирі францисканців і базиліан, вирізавши багато шляхти, єврейських торговців та заможних міщан, загін М. Залізняка вирушив на Богуслав, а звідти на Умань.

Описуючи ці події в поемі «Гайдамаки», Шевченко спирався на власні враження від перебування в Лисянці, куди він у дитинстві прийшов до місцевого дяка-маляра (про що згодом згадав в автобіографії: «Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал») й де міг бачити і руїни замку XVIII ст., і підземні ходи замку XVII ст., які збереглися до нашого часу, – а також на народні перекази. Згадка про здобуття Лисянки М. Залізняком (яка до певної міри прояснює, чому Шевченко пов’язував Лисянку з Б. Хмельницьким) є також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»:

«Местечко Лысянка имеет важное значение в истории Малороссии. Это родина отца знаменитого Зиновия Богдана Хмельницкого, Михайла Хмиля. И еще замечательна (если верить туземным старикам) своей вечерней, не хуже сицилийской вечерни, которую служил здесь ляхам и жидам Максим Железняк в 1768 году».

Доопрацьовуючи поему після заслання, Шевченко зняв рядки, де йшлося про те, ніби стіни Лисянського замку «Богданові муровали руки», й змінив назву розділу «Старосвітський будинок» на «Бенкет у Лисянці», однак явного анахронізму в згадці про те, що зустріч Залізняка з Гонтою відбулася в Лисянці, не виправив.

«Не дивуйтеся, дівчата, Що я обідрався…» – Подібну народну пісню записав М. В. Гоголь:

На горі гарбузи, на долині дині;

Полюбив чорт бабу в куцій кожушині.

Не дивуйтеся, люди, що я обідрався:

Любив батько гладку, і я в його вдався.

Брав батько гладку, беру і я гладку.

(Памяти В. А. Жуковского и Н. В. Гоголя. – СПб., 1908. – Вып. 2. – С. 141). Зберігся також запис «української козацької пісні», зроблений П. Д. Мартиновичем у 1906–1907 рр. у Костянтинограді:

Не дивуйтесь, дівчаточка, що я обірвався,

А мій батько робив гладко – і я в його вдався.

Не дивуйтесь, добрі люди, що я обірвався,

Пив мій батько горілочку, й я в нього вдався.

(Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, фонди, ф. 11–4, папка 757, арк. 119 звор., № 115).

«Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию…» – Народну пісню, яку міг використати тут Шевченко, зафіксовано (в пізніших записах) у збірниках: Кондратьев И. Як за гаєм: Собрание малороссийских дум и песен. – М., 1896. – С. 38; Александров В. Народний пісенник. – Х., 1887; відомий також польський варіант цієї пісні (Щурат В. З життя і творчості Т. Шевченка. – Львів, 1914. – С. 37).

Скажу ляхам – замість Паца… – Відомостей про те, чи перебував М.-Я. Пац серед обложених у Лисянському замку поляків, немає.

«Куди везти?» – «У Лебедин!» – Примітка Шевченка: «Лебедин, дівичий монастир, меж Чигрином і Звенигородкою» містить історичну неточність: Миколаївський дівочий монастир у Лебедині засновано пізніше – 1779 р. У першому виданні поеми (с. 93) тут згадано інше село – Майданівка, з приміткою: «Майданівка, село недалеко од Чигирина». Рядок «У Лебедин» з’явився при доопрацюванні поеми 1859 р. у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 відповідно до назви наступного розділу, однак у тексті його (рядки 2055–2056) «Майданівка» збереглася без змін: «Пожар над водою… Жид, будинок, Майданівка, Зовуть Галайдою».

«Ой гоп, гопака! Полюбила козака…» – Фрагменти цієї пісні відомі в записі П. П. Чубинського:

Пішла баба в танець,

А за нею горобець,

За горобцем індик,

Що ногами дриндик

(Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П. Чубинским. – Т. 4. – С. 486).

Дуже близький до Шевченкового, але не тотожний з ним текст пісні записав у 1906–1907 рр. в Костянтинограді П. Д. Мартинович (див.: Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, фонди, ф. 11–4, папка 757, арк. 120, № 116).

«Як була я молодою преподобницею…» – весільна пісня, зафіксована в кількох описах українського весілля (див.: Шубравська М. Обрядова поезія у творчості Шевченка та в його записах // Збірник праць двадцять шостої наукової шевченківської конференції. – К., 1985. – С. 232–233).

«Заганяйте квочку в бочку…» – весільна пісня перезвянського циклу, відома в записі П. П. Чубинського:

Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу,

Признавайся, Марусю,

Кому давала спершу.

Давала Хомі,

Ще буде й тобі,

Давала попові,

Давала дякові,

Давала піддячому,

Ще й по…

(Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П. Чубинским. – Т. 4. – С. 696).

У примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка вписано (рукою І. М. Лазаревського) рядки 1918–1919:

Скажи, стара суко,

Кому давала спершу

(Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 76, с. 96).

У примірнику «Кобзаря» 1860 з дарчим написом Шевченка Л. В. Тарновській між сторінками 196 та 197 невідомою рукою вписано текст, що має йти після рядка 1917:

Признавайся, зараз кайся,

Кому давала [задарма?]

Давала попу й дяку,

І піддячому, тому собачому

(Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 524, с 196, 197).

«Ой сип сирівець Та криши опеньки…» – весільна пісня перезвянського циклу, відома в записі П. Д. Мартиновича 1906–1907 рр. у Костянтинограді:

Ой сип сирівець

Та криши опеньки,

А дід бабу торка ззаду,

І діти раденькі.

Ой там на горі

Там глибока ямка.

А дід бабу торка ззаду,

Ще й губами плямка.

Ой там за яром,

Та ще й за ярищем

Била Хима Явдокима

Тай у плечі днищем.

(Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, фонди, ф. 11–4, папка 757, арк. 120 звор., № 117).

«Ой сип сирівець Та криши петрушку…» – весільна пісня перезвянського циклу. Записана Н. М. Олійником на Чернігівщині наприкінці 20-х років XX ст.:

Ой сип сировець

Та криши петрушку,

Підем, мила, у комору

Поласуєм душку.

Ой сип сировець

Та криши опеньки,

Підем, мила, у комору

Та на витребеньки

(Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, фонди, ф. 1–7, папка 839, арк. 200).

Каганець козачий – смолоскип, прикріплений до залізного стрижня з дерев’яним держаком. Запалювався вночі, щоб освітлювати дорогу вершникам або каретам. Тут у переносному значенні – запалена гайдамаками пожежа.