Треті півні

Тарас Шевченко

Ще день Украйну катували

Ляхи скажені; ще один,

Один останній сумували

І Україна, і Чигрин.

І той минув – день Маковія,

Велике свято в Україні.

Минув – і лях, і жидовин

Горілки, крові упивались,

Кляли схизмата, розпинали,

Кляли, що нічого вже взять.

А гайдамаки мовчки ждали,

Поки поганці ляжуть спать.

Лягли, і в голови не клали,

Ляхи заснули, а Іуди

Ще лічать гроші уночі,

Без світла лічать бариші,

І ті на золото лягли

І сном нечистим задрімали.

Дрімають… навіки бодай задрімали!

А тим часом місяць пливе оглядать

І небо, і зорі, і землю, і море,

Та глянуть на люде, що вони моторять,

Світить білолиций на всю Україну,

Світить… а чи бачить мою сиротину,

Оксану з Вільшани, мою сироту?

Де її мордують, де вона воркує?

Чи знає Ярема? Чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а тепер не ту,

Не ту заспіваю, іншої заграю;

Лихо – не дівчата – буде танцювать.

Недолю співаю козацького краю:

Щоб і діти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Сльозами дрібними

Осушить, пригріє;

А унуки? Їм байдуже,

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила,

Мученика праведного

Де похоронили?

Де одпочиває?

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш –

Серце усміхнеться.

Місяцю мій ясний! З високого неба

Сховайся за гору, бо світу не треба;

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,

І Альту, і Сену, і там розлилось,

Не знать за що, крові широкеє море.

А тепер що буде! Сховайся ж за гору;

Сховайся, мій друже, щоб не довелось

На старість заплакать…

Сумно-сумно серед неба

Сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

Іде смутний, невеселий,

Ледве несуть ноги.

Може, дівчина не любить

За те, що убогий?

І дівчина його любить,

Хоч лата на латі,

Чорнобривий, а не згине,

То буде й багатий.

Іде – чуть не плаче?

Якусь тяжку недоленьку

Віщує козаче.

Чує серце, та не скаже,

Яке лихо буде.

Мине лихо… Кругом його

Мов вимерли люде.

Ані півня, ні собаки:

Тілько із-за гаю

Вовки завивають.

Байдуже! Іде Ярема,

Та не до Оксани,

Не в Вільшану на досвітки –

До ляхів поганих

У Черкаси. А там третій

Півень заспіває…

А там… а там… Йде Ярема,

На Дніпр поглядає.

«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові; ще понесеш, друже!

Червонив ти синє, та не напоїв;

А сю ніч уп’єшся. Пекельнеє свято

По всій Україні сю ніч зареве;

Потече багато, багато-багато

Шляхетської крові. Козак оживе;

Оживуть гетьмани в золотім жупані;

Прокинеться доля; козак заспіва:

«Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни –

Сердега Ярема з свяченим в руках.

А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,

Підняв гори-хвилі; а в очеретах

Реве, стогне, завиває,

Лози нагинає;

Грім гогоче, а блискавка

Хмару роздирає.

Іде собі наш Ярема,

Нічого не бачить;

Одна думка усміхнеться,

А друга заплаче.

«Там Оксана, там весело

І в сірій свитині;

А тут… а тут… що ще буде?

Може, ще загину».

А тим часом із байрака

Півень – кукуріку!

«А, Черкаси!.. Боже милий!

Не вкороти віку!»

Примітки

Де Гонти могила, Мученика праведного Де похоронили? – Після звірячих катувань І. Гонту було четвертовано близько 15 липня 1768 р. у селі Сербах (нині село Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької області).

Де Залізняк, душа щира, Де одпочиває? – Доля Залізняка після заслання на каторгу в Нерчинськ не відома. Те, що Шевченко називає його «душею щирою», також може свідчити про його знайомство з приміткою до роману М. Чайковського «Вернигора», де М. Залізняка схарактеризовано за народними переказами та мемуарами П. Младановича: «Był to człowiek śmiały, dziki, ale szczery: on walczył o wolność ludu ukraińskiego» (Czajkowski M. Wernyhora. – S. 259).

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, І Альту, і Сену… – Йдеться про розгром польських військ Б. Хмельницьким під Корсунем (на Росі) 14–16 травня 1648 р. та Т. Федоровичем під Переяславом (на Альті) 15 травня 1630 р. («Тарасова ніч»), а також про різанину, вчинену католиками над гугенотами під свято святого Варфоломія в Парижі в ніч з 23 на 24 серпня 1572 р. Своєю приміткою: «Тарасова і Варфоломеєва ночі одна другої варт на стид римської тіари» Шевченко підкреслив, що відповідальність за ці трагічні події несе католицьке духівництво (тіара – урочистий головний убір Папи Римського). Можливо, що в цій примітці відбилося знайомство Шевченка з рукописом праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине», в якій є подібні міркування:

«Работая не для веры Христовой, а только для власти папской, помышляя только о римской тиаре и не думая о короне польской, иезуиты восстановили в Польше католичество, приведенное в упадок Реформацией, и подорвали государственное бытие и народность Польши» (Максимович М. А. Собрание сочинений. – Киев, 1876. – Т. 1. – С. 626).

Подібне зіставлення Шевченко повторив у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», де є згадка про те, що «мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и даже первую французскую революцию перещеголяли».

До ляхів поганих у Черкаси. – Старовинне місто Черкаси (нині обласний центр України) з XIV ст. потрапило під владу литовських феодалів, протягом XVI–XVII ст. не раз ставало центром боротьби проти польського гніту. Під час національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 рр. було військово-адміністративним центром Черкаського полку. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. лишилося під владою Речі Посполитої. В 1767 р. у зв’язку з відмовою черкащан перейти в уніатську віру уніатський священик Г. Мокрицький влаштував над ними збройну розправу (див.: Коялович В. История воссоединения западноукраинских униатов. – СПб., 1873. – С. 51–52). Можливо, це теж вплинуло на вибір Черкас як об’єкта одного з перших ударів гайдамацьких загонів Максима Залізняка.

Згідно з описом 1765 р., у Черкасах (що налічували тоді 455 хат) поляками було збудовано «дерев’яний замок, оточений дубовим частоколом і ровами; через рів перекинуто міст, за ним брама, довкола бійниці, над брамою невеличка комора, з лівого боку землянки для козаків і арештантів, а також стайні і возовні. Всередині – дерев’яний будинок для губернатора з високою вежею, обік – дві башти для сторожі» (Wielka encyklopedia powszechna. – Warszawa, 1894. – Т. 13. – S. 818). Як і в інших місцях, православне населення зазнавало тут жорстокого визиску й усіляких насильств: «В Черкасах, местечке с уездом князя Сангушки тамошним людям, унии отрицавшимся, рты раздирали и били до смерти, от чего несколько и померло» (Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. – С. 432). Оскільки черкаський гарнізон був нечисленним – налічував усього «50 человек реестровых козаков и 20 человек нестроевых, называвшихся… лежнями» (див.: Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – С. 612), замок був порівняно легко і в числі перших здобутий повстанськими загонами під керівництвом М. Залізняка.

А там третій Півень заспіває… – У примітці до цих рядків Шевченко зазначив: «Треті півні – сигнал; розказують, що Залізняка есаул, не діждавши третіх півнів, запалив Медведівку – містечко меж Чигрином і Звенигородкою». Повстанці мали і своєрідну «систему оповіщення», і продуману тактику нападу на заздалегідь визначені пункти, відомі як важливі стратегічні позиції польських військ. Зокрема, в Медведівці до середини XIX ст. зберігся «на горе, при реке Тясмине… древний замок, окруженный земляным валом и рвом, на котором еще недавно видны были остатки дубового частокола… В самом местечке был построен и латинский костел, имевший особых ксендзов» (Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – С. 685). В селі Івківцях під Медведівкою народився М. Залізняк.

Оживуть гетьмани в золотім жупані; Прокинеться доля; козак заспіва: «Ні жида, ні ляха»… – Уявлення учасників Коліївщини про гетьманську владу були пов’язані з надіями на визволення з-під польського гніту і возз’єднання Лівобережної України з Правобережною.

Шевченком використано тут народні пісні про гайдамаччину:

Славний козак Залізняк,

Славний козак й Гнида,

Не осталось на Україні

Ні ляха, ні жида

(Історичні пісні. – С. 515).

Та не буде лучче,

Та не буде краще,

Як у нас та на Україні!

Що немає жида,

Що немає ляха,

Не буде ізміни!

(Киевская старина. – 1883. – № 10. – С 21).