22. Сова
Василь Доманицький
Нова поема, що знайдено цього року в Департаменті поліції у Петербурзі. Датовано її там рік 1844. Про те, що була така поема, знали ми раніш з листа кн. В. Репніної до Шевченка – того ж таки р. 1844 20/XII: «Обрадуйте его (А. Лизогуба) и всех любителей малороссийского языка Вашей Совой». [Киевская старина. 1887, 2, 167] Текст цієї поеми видруковано тільки що в 10 книзі місячника «Нова громада», але подаю його звичайним фонетичним правописом. Редакція журнала ласкаво дозволила мені скористуватися оригіналом цієї (та й інших новознайдених) поезії, на основі якого я й подаю текст, додержуючи буквально правопису в ньому (оригінал той – копія з рукопису, що знайдено в Департаменті поліції).
Породила маты сына
Въ зеленый диброви
Дала ему кари очи
И чорныи бровы.
Китайкою повивала
Всихъ святыхъ благала
Та шобъ ему вси святыи
Таланъ-долю слалы.
Пошлы тоби матер – божа
Тіи благодаты…
Всего того, чого маты
Незуміе даты. –
До схидъ соньця воду брала
Въ барвинку купала
До півночи колыхала
До свита спивала
Э… Э… Лю ли
Питала зузули
Зузуля кувала
Правдоньку казала.
Буду сто литъ житы
Тебе годуваты
Въ жупани ходиты
Буду пануваты.
Ой выростышъ сыну
За пивчварта року
Якъ княжа дытына
Якъ ясенъ высокій
Гнучкій и дебелый
Щастлывій веселый
И неодинокій.
Найду тоби ривню
Хочъ за моремъ сынімъ
Або крамаривну,
Або сотныкивну,
Таки панну сыну
У червоныхъ черевикахъ
Въ зеленимъ жупани
По свитлыци похожае
Якъ пава, якъ пани,
Та зъ тобою розмовляє
Въ хати якъ у рай;
А я сыну на покутих [В «Новій громаді» неправильно: «на покутя»]
Тилько поглядаю.
Ой сыну мій сыну
Моя ты дытыно
Чи е крашчій на всимъ свити
На всій Украини!
Нема красчого й не буде
Дывуйтеся люды!
Нема красчого!… а долю…
Доля [Очевидно, треба: «долю»] роздобуде.
Ой зузуле зузуленько
На що ты кувала
На що ты їй довги лита
Сто литъ накувала.
Чи ежъ [Чи є жъ] така на симъ свити
Слухняная доля?
Охъ якъ бы то!… вмилабъ маты
Зъ нимецького поля
Своимъ диточкамъ заклыкать
И долю и волю,
Та ба!.., а зле безталаньня
Зостринеця всюды,
И на шляху и безъ шляху
Усюды де люды.
Кохалася маты сыномъ
Якъ квиткою въ гаи
Кохалася… а тымъ часомъ
Батько умирає.
Осталася удовою
Хочъ и молодою
И не одна… та все жъ тяжко…
Зъ горемъ та нудьгою,
Пишла вона до сусидивъ
Порады просыты…
Присудилы сусидоньки
У наймахъ служиты.
Изныщила, измарнила
Кинула господу
Пишла въ наймы… не минула
Лыхои пригоды.
И день и ничъ працювала,
Подушне платыла…
И сынови за три копы
Жупанокъ купила.
Шобъ и воно удовине
До школы ходило…
Ой талане талане
Удовиный поганый
Чи ты въ поли чи ты въ гаи
Обидраный цыгане
Зъ бурлаками гуляешъ.
Тече вода и на гору
Богатому въ хату.
А вбогому въ яру треба
Криныцю копаты.
У багатыхъ ростуть диты
Вербы при долыні;
А у вдовы однымъ одно
Тай те якъ билына
Дождалася вдова доли [Замість закресленого: «маты сына».]
Зросту того сына
И письменный и вродливый
Квиточка дытына!
Як у бога за дверима
Вдова панувала,
А дивчата лыцылыся [Очевидно, помилка, замість: лицялися.]
И рушныкы дбалы.
Полюбила багатая
Не поцилувала,
Вишывала шовкомъ хустку
Не подарувала.
Кралысь злыдни изъ за моря
В удовину хату
Тай пидкралысь… сталы хлопцивъ.
В кайданы куваты.
Та повезлы до пріему
Битыми шляхамы
Пишла й вдова зматерями
Зъ дрибными слезами.
Де на ничъ ставалы
Сторожу давалы
Стару, [Тут (,) не на місці] вдову до обозу
Та й не допускалы.
Ой привезлы до пріему
Чуприны голиты,
Усе дрибни, усе мали
Be [Помилка, замість: «Все».] багатыхъ диты
Той калика не дорика
Той не вміє статы
Той горбатый той багатый
Тыхъ чотыри въ хати.
[Далі зразу йшли рядки:
А у вдовы одынъ сынъ,
Та й той якъ разъ пидъ аршинъ,
але закреслено і поставлено їх далі, через 2 рядки]
Уси не владъ усихъ назадъ
Въ усихъ доля маты.
А у вдовы одынъ сынъ
Тай той якъ разъ пидъ аршинъ.
Покинула знову хату,
Сынову господу;
Пишла въ найми за хлибъ черствый
Жидамъ носыть воду.
Бо хрищени не приймають
[Зразу було: не прыйнялы, але – нялы закреслено і дописано олівцем «мають».]
Стара кажуть стала
Не здужає… и огризокъ
Въ викно подавалы Христа рады…
Не дай боже
Такого дожиты
Не дай Боже в багатого
И пыть попроситы.
По копійци заробляла
Копу назбирала.
Та до сына лыстъ писала
У висько послала –
Полегшало. Мынае рикъ
И другій минає
И четвертый и десятый
А чутки не мае.
Нема чутки; шо тутъ робить.
Треба торбу браты
Та иты… иты собакъ дражныть
Одъ хаты до хаты.
Взяла торбу пишла селомъ
На вигони сила,
И въ село вже не верталась,
День и ничъ сыдила
Коло поворотъ. А лито
За литомъ минае
Помарнила скаличила
Нихто й не пизнае.
Тай кому тамъ пизнаваты
Калику убогу.
Сыдыть соби та дывиця
Въ поле на дорогу.
И свитає, и смеркає –
А москаля іи сына
Не мае немає
По-надъ ставомъ у вечери
Хитаеця очеретъ.
Дожидає сына маты
До досвита вечерять
Понадъ ставомъ у вечери
Шепочеця осока
Дожидає въ темнимъ [гаи] [Цього слова в рукописові немає, але очевидячки його бракує. В. Д.]
Дивчинонька козака.
По-на[дъ] [В рукописові помилка: по-наставомъ.] ставомъ витеръ віе
Лозы нагинає
Плаче маты одна въ хати
А дивчина въ гаи
Поплакала чорнобрива.
Тай стала спиваты
Поплакала стара маты
Тай стала ридаты.
И молылась и ридала
Кляла все на свити
Охъ тяжки вы безталанни
У матери диты.
Скаличени стари руки
До бога здіймала
Свою долю проклынала
Сына вымовляла.
То отъ жалю отходыла
И мовчки [Зразу було: И тяжко, але закреслено. В. Д] журилась
Та на шляхъ той недалекій
Кризь слезы дывилась.
И день и ничъ дывилася
Тай стала питаты
Чы ны чувъ хто, чи ны бачивъ
Москаля – солдата
Мого сына… нихто не чувъ
Ни хто и не бачивъ
Сидыть вона нейде въ село
Ны пита u не плаче
Одурила!… и циглыну
Муштрує, то лае
То тудуе якъ дытыну
Й сыномъ называе
И ныщечкомъ тыхесенько
Кризъ слезы спиває
Змія хату запалыла [Зразу написано було: затопила, але олівцем поправлено: запалыла]
Дитямъ каши наварила
Поморщила по столы, [Треба: постолы]
Полетили москали
Сіри гусы въ ірій ірій
По чотыри по чотыри
Полетилы гелъ-гелъ
На могили орелъ
На могили середночи
У козака выйма очи,
А дивчина въ темнимъ гаи
Его зъ виска выглядае.
Въ день лазыла на смитныкахъ
Черепки сбирала,
Примовляла то синови
Гостыньця ховала.
А у ночи росхристана
И простоволоса
Селомъ ходыть то спивае
То страшно голосыть,
Люды лаялы… бо бачте
Спать имъ не давала
Та кропиву пидъ ихъ тыномъ
И бурьянъ топтала.
Диты бигалы зъ паличямъ
У день за вдовою
По улыцяхъ, та сміючись… [Зразу було: та дражнылы]
Дражнилы Совою.
6 Маія 1844
С: П: Б.:
Джерело: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». – К.: 1907 р., с. 63 – 67.