57. «Ой біліє в полі трава-тирса край могили –…»
Ой біліє в полі трава-тирса край могили –
То ж мені постеля широкая розстелилась.
Широкая, серце, та дарма з шириною –
Холодная буде, як та крига зимою.
Одно хіба сонце, поки вітер не віє, –
Нагріє постелю та без мене нагріє.
А я, моє серце, аж поки не прибудеш,
Журитися буду, неха[й] знатимуть люде.
Як то ми з тобою щире, вірне любилися,
Любилися довго – та як хмара розійшлися.
Ой знать, що ти ідеш у далекую дорогу,
Ведеш за собою коня свого вороного.
Іду я далеко, іду на край світа –
Оставайся, серце, та мій маковий цвіте.
Примітки
Джерело тексту:
– запис Шевченка в альбомі 1846–1850 рр. [Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 109, арк. 3 зв. – 4]
Подається за цим записом,
Запис не датований.
Датується на підставі особливостей почерку, орієнтовно: 1848– 1850 рр.
Вперше надруковано в статті Я. Забіли «Автографи і нові твори Т. Г. Шевченка, знайдені в архіві департаменту поліції» [Україна. – Т. 3. – № 7/8. – С. 17] як безпосереднє продовження попередньої поезії «Хоть годину посидимо вкупочці з тобою…».
Вперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Твори. Кобзар / Виданий під редакцією Івана Франка. – Львів, 1908. – Т. 2. – С. 246, у додатку до віршів 1849 р. як переробка української народної пісні.
Н. О. Вишневська (за участю О. А. Правдюка)