56. «Хоть годину посидимо вкупочці з тобою….»

Хоть годину посидимо вкупочці з тобою.

Ой остався б, моє серце, хоч поговорити,

Та боюся опізнитись: отаман сердитий.

Ой не бійся, прокинуся до світа, до зорі,

Стоятиме осідланий вороний надворі.

Осідланий, напоєний і нагодований.

Вийдеш, сядеш барвіночком в зеленім жупані.

Оставайся вечеряти сама собі в хаті,

Бо до світа мені треба аж у Січі стати.

Ой гиля, гиля, сірії гуси, гиля на Дунай.

Примітки

Джерело тексту:

– запис Шевченка в альбомі 1846–1850 рр. [Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 109, арк. 3 зв.]

Подається за цим записом.

Запис не датований.

Датується на підставі особливостей почерку, орієнтовно: 1848– 1850 рр.

Вперше надруковано в статті Я. Забіли «Автографи і нові твори Т. Г. Шевченка, знайдені в архіві департаменту поліції» [Україна. – 1907. – Т. 3. – № 7/8. – С. 17].

Вперше введено до збірника творів у виданні: Шевченко Т. Твори. Кобзар/ Виданий під редакцією Івана Франка. – Т. 2. – С. 245–246, у додатку до віршів 1849 р. як переробка української народної пісні. Це Шевченкова інтерпретація сюжету пісні «Зійшла зоря ізвечора, да й не назорила-ся…».

Діалог між дівчиною і парубком поет повертає в інший бік – герой поспішає на Січ не тому, що боїться відстати від війська, а щоб не розгнівати «сердитого отамана».

Пісня уривається рядком «Ой гиля, гиля, сірії гуси, гиля на Дунай…», що не має продовження.

Запис «Зійшла зоря ізвечора, да й не назорилася…», який співався в Кам’янці-Подільському 1846 р., теж закінчується чотириразовим зверненням до сірих гусей. Відтворюючи цю пісню з пам’яті на засланні й трансформуючи її до невпізнання, Шевченко вийшов на таке ж закінчення, що й у записі П. Чуйкевича в його альбомі, але, пам’ятаючи цю пісню, не став передавати її зміст, а обмежився лише одним рядком.

Підтвердженням того, що запис – не документальне, а творче відтворення мотивів народної творчості, може правити й така деталь: нижче першого рядка пісні «Хоть годину посидимо вкупочці з тобою…» бачимо малюнок річкового латаття, лілій, а далі знову продовження тексту «Ой остався б, моє серце, хоч поговорити…». Очевидно, написавши перший рядок, Шевченко перенісся спогадами в минуле, і рука мимоволі почала малювати. Такий відступ, звичайно, був би неможливий, коли б перед Шевченком сидів виконавець пісні.

Н. О. Вишневська (за участю О. А. Правдюка)