2. На засланні
Альфред Єнсен
В першій половині XIX в. став Київ знову культурним огнищем і літературне життя в краю над Дніпром уложилося чи не живіше, як в російських центрах, де гніт миколаївського режиму більше відчувано. В р. 1834 основано в Києві університет як відшкодування за замкнений університет у Вильні і за знесений ліцей в Кременці. Бодянський, професор московського університету видав 1837 магістерську розвідку «Про народну поезію слов’янських племен» з узглядненням українських народних пісень, а Квітка (1834, 1837) оснував українську новелістику.
Вже з початком XIХ в. повіяв через Україну подув нових реформаторських стремлінь. В р. 1818 повстала в Полтаві вільномулярська ложа; в тім самім році уконституювалося в Києві «Товариство з’єднаних слов’ян», тайний кружок, котрий удержував тісні зносини з революційними декабристами, а між своїми членами числив князя С. Г. Волконського і Репніна, з якого ріднею Шевченко заприязнився. Діло декабристів, здушене в зародку, продовжив визначний учений, Костомаров.
Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885) родом з Воронежа був сином української матері і тому пізнав вчасно українську мову і природу. Його академічна дисертація оброблювала історичне значення російської народної поезії (української включно); він написав українською мовою драми: «» і «», також збірку поезій: «» і «» (1839 – 40). Костомаров студіював також сербську мову, польську і чеську та інтересувався слов’янською взаїмністю на основі національної автономії. Іменований професором історії на Київськім університеті 1846, заложив він товариство св. Кирила і Методія і зробив так першу пробу сформулювати українську ідею.
Це товариство, яке числило коло 100 членів, мало на цілі ідеальний панславізм і слов’янську федерацію на основі свободи і права самоозначення поодиноких слов’янських народів. Костомаров зложив сам статути товариства, які містили слідуючі домагання і цілі: духова і політична злука слов’ян як їх питоме призначення і самостійність кожного слов’янського племени, це є: українців, москалів, білорусинів, поляків, чехів і словаків, лужичан, іліро-сербів з хорватами і болгарів. Кожне плем’я повинно було мати національне правління і повинно покористуватися повною рівністю щодо походження, християнського віросповідання і стану.
Образовання і моральна чистота мали бути передуслів’ями участі в правлінні. Обов’язком членів було пособляти вихованню молодежі, помагати родинам бідніших товаришів, стреміти до релігійної згоди і терпимості і працювати за знесенням кріпацтва, станових привілеїв і тілесних кар, окрім цього мусів кожний член зложити присягу на мовчанку, не спроневіритися добрій справі і не зрадити товаришів. Відзнакою для членів вибрано золотий перстень, або образець святого з написом «Св. Кирило і Мефодій». На печатці була уміщена девіза «и разумеете истину и истина свободит вы».
Костомаров видав також осібні приписи для «українських братів», а також для «російських і польських братів». Державу будучності представляв він собі в цей спосіб: Росія мала би бути поділена на 14 держав: на північну, північно-західну і південно-західну, на одну горішню і одну долішню; дві держави над Волгою і дві українські; одну середню, дві південні, дві сибірські і одну кавказьку. Біла Русь, Польща, Чехи, Моравія, Сербія і Болгарія мали б бути ще прилучені. Київ був подуманий як центр цієї слов’янської держави з центральною властю, вибираною на чотири роки, яка складалася би з президента і двох міністрів (внутрішних і зовнішних справ). Слов’янський собор мав бути скликуваний кожного четвертого року, поодинокі сейми мали збиратися щороку.
Для охорони устрою зв’язкової держави було б потрібне мале військо, а кожна держава повинна мати свою власну міліцію. Принципіально малося однак оминати кожне насильне средство до осягнення цілі і чекати спокійно на відповідну хвилю. На взір «Книг польського народа» Міцкевича написав Костомаров також в апокаліптичнім стилю «Книги українського народа» – цікаве письмо, яке переховується під заголовком «Закон Божий» в архіві департаменту поліції «III отделения» в Петербурзі.
Як Міцкевич величає пророчими словами свою вітчину Польщу, так ідеалізує Костомаров Україну. Кілька замітніших витягів можна би тут подати: [З реферату В. Семевського в журналі «Русское богатство» 1911]:
«І Україна загинула, але це тільки так здавалось. Вона не загинула, вона лише не хотіла нічого знати про царя, або пануючого. Вправді панував над нею цар, але він був чужинцем; там були також шляхтичі, але це були чужинці і хоча й вони були відміною української крови, то вони не занечистили своїми злими устами української мови і не називали себе українцями.
Але правдивий українець, чи то шляхетського чи нешляхетського походження, не може любити чужого пана, але він любить і почитає лише Бога, Ісуса Христа, короля і владику небес і землі. Так було перед тим і так буде завсіди. Хоча й слов’янство потерпіло невільництво і його зносило, то воно його не сотворило само, бо цар і шляхта не є винаходом слов’янського духа, але німецького і татарського. Правдивий Слов’янин не любить жадного володаря, лише Бога, Ісуса Христа».
«Україна лежить в гробі, але вона не вмерла. Її голос, який кликав все Слов’янство до свободи і братерства, знайшов відгомін в цілім світі. Цей голос України загомонів також, як поляки посвідчили 3 мая (1791), що між ними не має бути жадних панів і що в республіці (річ посполита) мають бути всі рівні. Того самого хотіла вже Україна перед 120 роками. Тимчасом і полякам не позволено…
Польщу роздерли так, як перед тим Україну. Це було для Польщі справедливою конечністю, бо вона тоді не послухала України і так свою сестру пхнула в загибіль. Але Польща не загине, її збудить знову Україна, котра не хоче згадувати зла і свою сестру любить, неначеб їх ніколи нічого не ділило».
«Україна встане колись з гробу: заапелює знову до слов’янських братів. А тоді не буде жадного князя, жадної ексцеленції, жадного ласкавого пана, боярина або крестьянина або хлопа – чи то в Московщині, або в Польщі, в Україні, Чехах, Каринтії, Сербії або в Болгарії. Україна стане независимою республікою в слов’янськім союзі. Потім будуть народи показувати місце, де Україна зазначена на карті: камінь, який будівничі опрокидували, стався угольним каменем».
Костомаров запізнався з Шевченком 1846 р.
«В цьому часі – пише перший – була моя ціла душа занята ідеєю слов’янської взаїмності і єдності слов’янських племен і коли я звернув розмову з Шевченком на цей предмет, дізнав я з його сторони найтеплішої симпатії і це зблизило мене до Тараса Григоровича більше, як що іншого».
Через шпіонство і донос студента Олександра Петрова викрито цей в дійсності дуже нешкідливий заговір і по приказу генерал-губернатора Бібікова приказав шеф жандармерії граф Орлов арештувати головних учасників: Костомарова, Гулака [Микола Іванович Гулак – не плутати з тогочасним українським поетом П. П. Гулаком-Артемовським], Куліша, Білозерського і інших.
Шевченко грав в цій справі в дійсності дуже незначну роль. Костомаров говорив, що Шевченко заявив сейчас свою готовність вступити до товариства; Куліш знову говорив, що він не належав до товариства. Шевченко заявив сам при судовім переслуханню, що він не вступив до товариства, а навіть не знав нічого про нього. В часі побуту в кріпості були навіть хвилі, де він жалував, що взагалі зближився до тайного товариства, в кількох поезіях проклинає він не лише «свій дурний розум», але також і «тих, що навчили його писати безбожні стихи», але ці случайні вибухи розпуки були лише переходячі.
Як би воно не було – російським властям залежало на цьому зробити українського поета «нешкідливим», бо він і так вже стягнув на себе кількома «бунтівничими» поезіями неласку миколаївського правительства і викликав підозріння на найвищім місці. Не думаючи про ніяке зло, вертав Шевченко 5 квітня 1847 з подорожі до Києва; тут його сейчас арештовано, разом з його «співвинними» привезено його до Петербурга і замкнено в «ославленій» Петропавловській кріпості. Слідчий арешт тривав до 23 червня 1847.
Між питаннями, які поставлено йому в «III отделении», було одно таке: «Чому Ваші приятелі так захоплені Вашими стихами, коли їм бракує дійсного духа і краси». Може Ваші товариші поклонялися Вам за їх гордість і їх бунтівничі гадки?» На це відповів Шевченко: «Може мої поезії тому люблені, що написані українською мовою».
Коли його питали дальше, як він посмів писати зухвалі поезії проти государя імператора, сказав він отверто: «Вже в Петербурзі чув я завсіди зухвалості і наругання над царем і правительством, а коли я вернув на Україну, почув я між молодими, чесними людьми ще гірші речі. Я бачив нужду і страшний гнет селян зі сторони шляхетських земельних властителів і це діялося і все ще діється в імені государя і правительства».
Шеф жандармерії, граф Орлов запропонував цареві у звіті з 26 мая 1847, щоби Шевченка
«котрий тілесно сильно збудований, віддати до Оренбурзького лінійного полку, з правом бути увільненим, але під строгою контролею, щоби він не міг писати жадних бунтівничих поезій, або пасквілів в якій-небудь формі.
Він вправді не належить до українсько-слов’янського товариства, але ділав більше самовільно і засліплений особистим згіршенням обичаїв. Мимо того треба його уважати як одного з найнебезпечніших злочинців під зглядом бунтівничого духа і гордості. Супроти царської родини оказався він невдячним, бо вона причинилася до його викуплення з кріпацтва.
Між своїми приятелями тішиться він славою звісного українського письменника і тому його поезії улюблені на Україні, могли б засівати гадки про мниму щасливість Гетьманщини як також надію, що б ці часи вернулися і згодом могла б закорінитись ідея, що для України є можливість стати самостійною державою».
До цього рапорту додав цар власноручно: «Під найостріший нагляд зі забороною писати і рисувати» [«Русский архив» 1892].
Засуд видано 30 мая 1847. Гулака засуджено на трилітню в’язницю і пізніше на заслання в дальшу губернію, Куліша на чотиримісячну в’язницю, а пізніше на інтернування в Тулі, Білозерського на заслання до Олонецької губернії, а Костомарова на один рік в’язниці, а пізніше на інтернування в Саратові. А Шевченка, котрому не можна було доказати його участі у мнимім заговорі, стрінула найостріша кара: його здеградовано на звичайного жовніра в Азії, його звільнення від примусової служби відсунено на неозначений час, а передовсім заборонено йому рисувати і писати.
Шевченко вислухав засуду з очевидним спокоєм душевним і признався до вини. Лише здогад графа Орлова, що йому закидують «невдячність» супроти царя, спонукав його в р. 1857 до слідуючої записки: «Я не понимаю, як можна було дійти до цієї вигадки. Я знаю лише, що вона мене дорого коштувала».
Особливо інтересно було б довідатися, як думали тоді в міродайних літературних кругах Росії про цей засуд. Белінський, признаний провідник ліберальної «западної» літературної критики, писав до Анненкова [Барсуков: М. П. Погодин, IX, 230]:
«Віра робить чуда і може зробити з ослів і дураків людей; може навіть вона зробить з Шевченка мученика за свободу. Але здоровий розум мусить бачити у Шевченкові осла, дурака і сумасшедшого і кромі цього завзятого пияка, котрий відповідно до свого манірного патріотизму любить горілку.
Цей манірний радикал написав два пасквілі. Коли государ читав один з них, сміявся на ціле горло і справа могла б була бути цим полагоджена. «Дурак» не мусів би був так багато терпіти, бо був дурним. Однак при читанню другого пасквіля попав цар у велику злість… Шевченка заслано як солдата на Кавказ. Жаль мені його. Коли б однак я був його суддею, я також розмахнувсь би був з такою самою силою».
За час слідчого арешту в Петербурзі написав Шевченко 13 поезій, котрі виразно показують, що він ніяк не впав на дусі, що він не глядів зі страхом в непевну будучність, хоча й він з тугою згадував любу Україну. Одинока журба його містилася в гадці, що він «не може жити на Україні, щоби любити людей і Бога і що його може не поховають там».
З переймаючим серце зворушенням згадує він страчену вітчину в поезії «Не кидай матері».
«Не кидай матері!» – казали,
А ти покинула, втекла;
Шукала – мати не найшла,
Та вже й шукати перестала;
Умерла плачучи. Давно
Не чуть нічого, де ти гралась;
Собака десь помандрувала,
І в хаті вибите вікно;
В садочку темному ягнята
Удень пасуться, а в ночі
Віщують сови та сичі
І не дають сусідам спати.
І твій барвіночок хрещатий
Заріс богилою, ждучи
Тебе неквітчану; і в гаї
Ставочок чистий висихає,
Де ти купалася колись;
І гай сумує, похиливсь…
У гаї пташка не співає –
Й її з собою занесла;
В яру криниця завалилась,
Верба усохла, похилилась,
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла.
Куди полинула, де ділась?
До кого ти перелетіла?
В чужій землі, в чужій сім’ї
Кого ти радуєш? до кого,
До кого руки приросли?…
[На німецьку мову перевів Остап Грицай, також Ю. Віргінія]
Але аж до посліднього віддиху не хоче він перестати молитися за Україну. Його власні муки, його будуча судьба зникає супроти терпінь його народа. Це знесле особисте відречення знаходить вимовний вислів в поезії «Мені однаково»:
«Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені!
В неволі виріс між чужими,
І неоплаканий своїми,
В неволі плачучи умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: «Молись,
Молися, сину! За Вкраїну
Його замучили колись».
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її окраденую збудять…
Ох! не однаково мені!»
[На німецьку мову переклав А. Попович]
Найближчою ціллю Шевченка був Оренбург, віддалений від Петербурга 2105 верстов, а вже вісім днів пізніше, 8 червня 1847 був він 265 верстов на схід від Оренбурга в кріпості Орськ, яка лежить над устям Ору до ріки Уралу. Тут зачалось його довше як десятилітнє заслання. У формулярі засуду було записане, що солдат Т. Шевченко «вміє читати і писати». В однім листі до княгині Репніної восени того самого року пише Шевченко:
«Представте собі грубого гарнізонного солдата з розчіхраним волоссям з неголеною, величезною кудлатою бородою, тоді маєте мій теперішній образ. Це правда, що я в моїм житті не мало терпів, але мої попередні терпіння були в порівнянню з теперішними, – дитячими слізьми…»
А три роки пізніше писав він до своєї високо поставленої приятельки:
«Нині Ви не пізнали б наївно одушевленого поета. Тепер я вже майже не маю жадної журби, жадних радощів. Я почав вже ставати дуже розумним. Тепер відчуваю душевний спокій, який пригадує риб’ячу кров».
25 поезій, які Шевченко написав в Орську, дають найліпше пояснення його тодішнього душевного стану. Дуже знаменним під цим зглядом є поетичне письмо, яке він присвятив свому приятелеві Козачковському:
В неділю крадуся я в поле,
Талами вийду понад Уралом
На степ широкий, мов на волю.
Але тут лише руді, сонцем спалені піски і туга за голубими і зеленими нивами, високими курганами і темними лісами України стає ще сильнішою.
«О моя доле! моя Вкраїно! чи я то вирвусь з сієї пустині, чи може тут і загину? Години минають глухо, начеб вони були місяцями і роками і я нераз кровавыми сльозами омочу постелю. Дай Боже, щоби я не вмер як засланий в чужім краю…»
Але саме думка про рідний край піддержує його і спомин на старе вільне козацтво огріває його душу.
«Коли сонце заходить і гори чорніють, коли пташечка тихне і поле німіє, радіють люде, що одпочинуть; а я дивлюся і серцем лину в темний садочок на Україну».
А в поезії «Сон» (на чужині) здається ему, немовби його хто переніс над Дніпро і немовби він бачив з гори коло Трахтемирова, колишньої столиці запорожців, Гетьманщину.
«Я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю».
«А поки те буде – говориться в іншій поезії – любітеся, брати мої, Україну любіте і за неї безталанну Господа моліте і мене в неволі лютій інколи згадайте».
Передовсім в самій поезії знаходить він найліпшу розраду. Вже в першім стишку з Орська говориться таке:
Ви мої єдині!
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині!
Прилітайте сизокрилі
Мої голубята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти
З киргизами убогими!
Вони вже убогі.
Уже голі, та на волі
Ще моляться Богу.
Прилітайте ж, мої любі!
Тихими речами
Привітаю вас, як діток,
І заплачу з вами».
[На німецьку мову переклав О. Грицай]
У в’язниці хоче він терпеливо ждати, аж засіяє йому сонце свободи, хоча ці дикі сторони приводять його близько до смерти то він таки ще сподівається, що
«Хоч крихітку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесуть».
Щасливий случай приніс між тим зміну в монотоннім житті засланого. В р. 1848 вислано під проводом капітана маринарки А. Бутакова експедицію над Аральське озеро (Тінгіс-Арал, як називають його киргизи), в котрій позволено Шевченкові взяти участь (1848 – 49), що і тілесно і душевно дуже корисно вплинуло на нього. Він дізнав нових вражень, а його талан як рисувальника дуже йому придався. З цього часу походить майже 70 поезій, написані по більшій часті на острові Кос-Арал, напроти устя ріки Сир-Дарія, котрі дивують нас різнородністю ідей. На Різдво і Великдень згадує він обичаї своєї вітчини. В однім посланію до свого приятеля Лазаревського описує він противенство між українським Різдвом, а цим над Аральським озером:
З куминої хати,
І не спати лягаючи,
Згадай мене, брате!
А як прийде нудьга в гості
Тай на ніч засяде,
Отоді мене, мій друже,
Зови на пораду!
Отоді згадай в пустині,
Далеко над морем,
Свого друга веселого,
Як він горе боре,
Як він, свої думи тії
І серце убоге
Заховавши, ходить собі
Та молиться Богу,
Та згадує Україну
І тебе, мій друже,
Та іноді й пожуриться..
Звичайно не дуже,
А так тілько… На дворі, бач,
Наступає свято, –
Тяжко його, друже – брате,
Самому стрічати
У пустині… Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні, завтра рано
До церкви молиться
Підуть люди; завтра ж рано
Завиє голодний
Звір в пустині, і повіє
Ураган холодний,
І занесе піском, снігом
Курінь, – мою хату.
Отак мені доведеться
Свято зустрічати!
[Переклав на німецьку мову І. G. Obrist; також О. Грицай]
Він оброблює знову з молодечою свіжістю національно-епічні мотиви з часів козаччини, при чім частіше виступає і соціальне спочування. Коли він раз стояв на покладі корабля і приглядався «як рожеволиця Діана підняла своє обличчя з мраки моря», почув він нагло, як український моряк співав тихенько пісню про козака, котрий мусів іти в чужину як царський солдат. Вже хлопцем прислухувався він до цієї пісні, яка звучала з уст дівчини під вербою і як колись він сиротою плакав, проливає він тепер як засланий також гарячі сльози.
Чого тепер тобі старому
У цій неволі стало жаль?
Що світ зав’язаний, закритий?
Що сам єси тепер москаль?
Що серце порване, побите,
І що хороше, дороге
Було в йому, то розлилося?
Що ось як жити довелося?
Між цими поезіями були навіть такі, котрі підслухали були правдиву пісню народну і які своєю збиточною принадою посвідчили невигаслу ще охоту до життя у поета. Сюди належить наприклад дрочлива пісня про дівчину, котра рівночасно залицявся до кількох хлопців, до мельника, до лимаря, до бондаря… з чистої гордості:
По горіхи,
Мірошника полюбила
Для потіхи.
Мельник меле, решетує
Обернеться, поцілує –
Для потіхи.
Острий зір маляра і приятеля природи не дасться заперечити і в цих пустих, понурих околицях:
Червоні поли розстилає,
І сонце спатоньки зове
У синє море; покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину…
Очам любо… Годиночку,
Малую годину
Ніби серце одпочине,
З Богом заговорить…
А туман, неначе ворог
Закриває море…
[На німецьку мову переклала Юлія Віргінія]
Це меланхолійне Аральське озеро мусило вкінці степенувати понурий настрій поета і зрезигнована розпука проявляється в слідуючій поезії:
«І небо невмите і заспані хвилі,
І понад берегом геть-геть,
Неначе п’яний, очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені,
В отсій незамкнутій тюрмі,
Понад отсим нікчемним морем,
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказати,
А більше ні в кого спитати».
[На німецьку мову переклав Іван Франко]
Але Шевченко, будучи з природи оптимістом не міг витривати завсіди в цьому понурім настрою. Він почував себе ще молодим, так як старець, «котрому часом блисне в груди промінь надії і прекрасна зоря молодості над ним уноситься». А чому? Поет дав сам відповідь на це в одній поезії з Кос-Аралу:
. . . . . . . . . . . . . . Того,
Добро якесь комусь зробить…
А що-ж, як зробить! Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить:
Не раз такому любо стане,
He раз барвінком зацвіте.
Оттак, буває, в темну яму
Святеє сонечко загляне,
І в темній ямі, як на те,
Зелена травка поросте».
[На німецьку мову переклав Остап Грицай]
Того рода паростки прозябали в поезії Шевченка також на піскових берегах Аральського озера і прикрашали сухі киргизькі степи. Він мав завсіди якийсь неозначений здогад, що він не жив на дармо; він чув, як невидимі ланцюги в’язали його зі своїми земляками і він знав, що його пісні знайдуть далеку дорогу до рідного краю:
Як я їх складаю:
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти, і радують
Мою сіру душу
Убогую. Любо мені,
Любо мені з ними,
Мов батькові багатому
З дітками малими.
І радий я і веселий
І Бога благаю,
Щоб не приспав моїх діток
В далекому краю:
Нехай летять до домоньку
Легенькії діти
Та розкажуть, як то тяжко
Було їм на світі!..
І в сім’ї веселій, тихій
Дітей привітають,
І сивою головою
Батько покиває,
Мати скаже: «Бодай тії
Діти не родились!»
А дівчина подумає:
«Я їх полюбила!»
[На німецьку мову переклав С. Шпойнаровський].
Тому легко зрозуміло, що він не міг розлучитися з морем без жалю. Там в Оренбурзі – усміхалася йому непривітливо кріпосна казарма; тут мав він все таки принайменше релятивну свободу рухів і нагоду до рисування. Його прощання з Аралом звучить так:
Посунули по синій хвилі,
Поміж кугою, в Сир-Дарью,
Байдару та баркас чималий.
Прощай, убогий Кос-Арале!
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав таки два літа.
Спасибі, друже! Похвались,
Що люди і тебе знайшли
І знали, що з тебе зробити.
Прощай же, друже! Ні хвали
Ані ганьби я не сплітаю
Твоїй пустині; в іншім краю,
Не знаю, може й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись…»
[На німецьку мову переклала Юлія Віргінія].
Однак до послідньої каплі мусів засланий український поет випити чашу горя… За чистилищем, через котре він перейшов над Аральським озером, слідувало справдішнє пекло над Каспійським морем. Підпоручник Ісаєв доніс властям в Оренбурзі, що Шевченко ходить в цивільному одязі і зовсім не зважає на заборону писання. За таке поступовання мусила прийти дуже строга покута.
Вернувши до Оренбурга, переслано Шевченка до Александровської або Новопетровської кріпості, положеної на східнім березі Каспійського моря. Ново-Александровський форт заложив первісно (1834) генерал Перовський, намісник Оренбурга, на північнім заливі Кайдак; задля болотистої околиці перенесено його в р. 1846 на півострів Мангишлак і від р. 1857 названо його Александровськ або Ново-Петровськ. Тут мусів Шевченко провести ще шість літ. Будинок, де він мешкав, має бути уживаний нині як дамський туалет [Кільканадцять дерев, які мають представляти міський парк, називаються все ще «Шевченковим городом»].
До року 1850 було Шевченкові дозволено писати листи; потайки постарався він о папір і олівець і писав поезії, котрі ховав в халявах або деінде. Потім заборонено йому зовсім писати, доперва по 1856 міг взятись знову за перо, але лише під найострішою контролею. Однак найтяжче вразила його заборона рисування, тим більше, що як артист і ученик Академії штук він нічого не завинив.
«Ця заборона – говорить він в своїм дневнику – забрала мені найліпшу часть мого життя», а до генерала Дубельта, шефа «III отделения» писав він: «Дозвіл на рисування оживив би мою убиту душу». Надармо звертався він до добродушного Жуковського. Також княгиня Репніна старалася для нього і пробувала виєднати у графа Орлова злагідненyя кари. Граф упімнув її, щоб не вмішувалася в українські справи, коли не хоче стягнути на себе яких неприємностей. Що за іграшка була це в порівнянню з теперішньою забороною, коли то візник Енгельгардта бив його за рисування!
Один лист до Бодянського позволяє нам вглянути в душевний стан Шевченка:
«Було б оно ліпше мовчати, если не можна сказати нічого доброго, але о горе! Чоловік мусить висповідати своє горе, хоча й оно велике…». Не дармо казав Мерзляков [Учений з поетичним таланом, александрійської доби (помер 1830)]: «Всі приятелі і товариші… лише до години нещастя». А покійний Данте каже, що в нашім житті нема прикрішого болю, як згадувати в нещастю минуле щастя. Як правдиво говорив флорентієць, дізнаю цього кожного дня на собі.
Вправді в моїм минулім житті не було тільки радощів, але воно все таки трохи подобало на свободу, а вже тінь свободи підносить чоловіка. Перед тим міг я принайменше приглядатися радості других, а тепер не бачу і щастя інших. Довкруги лише нужда і пустиня – казарми, а в середині солдати. А яка радість на лицях солдатів!…
Від мого заслання не читав я ані одної букви про нашу бідну Україну, а що я перед тим знав про її історію – навіть і цю крихітку забуваю тепер скоро». [На засланню читав він головно біблію і «Русский Инвалид» (офіціальна військова газета, основана 1813)].
По зміні престола видав Олександр II амністію для політичних злочинців, але про ім’я Шевченка не було в ній згадки. Доперва стараннями графа Федора Петровича Толстого 2 мая 1857 помилувано його і пущено на волю [Граф Ф. П. Толстой – професор і віце-президент академії штук (помер 1873), один з найбільших покровителів Шевченка в Петербурзі]. Через море, Астрахань, горі Волгою повертав він до Нижнього Новгороду, де мусів задержатися наперед пів року, бо не мав ще дозволу їхати до Москви, Петербурга або до Києва. В листі до свого приятеля, славного актора Щепкина, порівняв він свою долю з долею пса на ланцюгу. До графині Анастасії Іванівни Толстої писав він з Нижнього Новгорода жартуючи: «Мушу відпочивати між киргизькими степами і північною Пальмірою (Петербург), щоб не вернути правдивим киргизом».
Від 12 червня 1857 до 20 мая 1858 писав він по-російськи свій дневник, який містить деякі цікаві подробиці з побуту в кріпості. Він зачинається слідуючими роздумуваннями:
«Як згадую минулі, так сумні десять літ, то мені здався, що я міг би сердечно тішитися, що вже тоді не прийшла мені ця щаслива гадка призначити зошит на такі записки. Бо що ж міг би я був записати? Я мав вправді за цих десять літ даром вид, котрий не кожному пощаститься, але якими очима бачив я то все? Як який арештант, що оглядає через загратоване вікно в’язниці весільний похід. Сама згадка на це, що попри мене перейшло і що я бачив власними очима, переймає мене великим страхом. Пощо зображати це темне видовище і ці прості особи, в товаристві котрих я мусів переживати понуру, монотонну, десятилітню драму?».
Про тодішній мілітаризм в казармі говориться:
«В нашім православнім царстві є солдати найбіднішою і найнещасливішою народною верствою. Їм все забрали, що прикрашує людське життя, рідний, край, родину, свободу. Коли солдат часом «звогчить гортанку» – треба йому це простити. Офіцери користуються всіми людськими правами і привілеями. А вони різняться від простих солдатів лише уніформою (говорю тут про Ново-Петровський гарнізон).
Вже як дитина, як далеко можу сягнути в моїй пам’яті, не мав я для солдатів цього інтересу, який звичайно мають діти. А коли я наближався до цього часу, коли ми самі починаємо думати, відчув я переважаючу нехіть до христолюбивого мілітаризму. Моє обридження перед ним росло, чим більше я приставав з людьми цього стану. Я не знаю, чи це був случай, але навіть при гвардії не вдалось мені стрінути чесного чоловіка в уніформі. Коли тут солдат був случайно тверезий, був він понурий, або хвалькуватий…
Коли б я навіть був кровожадним убійником, то не можна би було видумати для мене тяжчої кари, як приділення солдатом в Оренбурзький корпус. Тут є причина моїх невисказаних терпінь. Трибунал під проводом самого сатани не міг би був видати так нелюдського твердого засуду, як цей, котрий виконано на мені. Поганський Август заслав цього Назона (Овідія) до диких гетів, але не заборонив йому писати або малювати; християнський Миколай заборонив мені і це і то. Оба були кати, лише з тою різницею, що один, Микола, був християнином і то ще в XIX в, в світлі котрого виросла найбільша держава світа, яка будувала на християнстві… Цього пам’ятного дня, котрого видано мій засуд, присягнув я, що ніколи не буду солдатом».
Дня 20 червня записав він до дневника:
«Мені здається, немовби я ще тепер був той сам, що перед 10 роками і ані один день не змінився в моїм внутрішнім образі. Чи добре так? Певно! І я дякую Богу з глибини моєї душі за це, що страшний досвід не був в силі доторкнутися залізними кігтями мого переконання, моєї молодечої віри. Багато в мені впорядкувалося і приняло природну форму і вид, але це не є наслідок гіркого досвіду, лише ділання неповздержного лету старого Сатурна».
Під певним зглядом мав Шевченко в цій оцінці себе самого слушність. Його вільний, гордий дух був все ще той сам, що передтим і він остав вірним своїм молодечим ідеалам до посліднього віддиху. Але ніхто не переживає без кари і ненарушений найсильнішого десятиліття свого життя в духовім відокремленню, безділлю і неволі. Тони його арфи звеніли по його повороті все слабше, рідше і приглушено, Скорбут, ревматизм, труди і недостачі зробили своє. Зломаним старцем вернув ледве 43-літний Шевченко з «Мертвого дому» і ці чотири роки, котрі були йому ще суджені, були властиво повільним умиранням.
. . . . . . . «Горе нам,
Невольникам, сиротам
В степу безкраїм за Уралом».
Примітки
родом з Воронежа – точніше, з Воронізької губернії.
числило коло 100 членів – це велике перебільшення.
Олександра Петрова – Петрова звали Олексій Михайлович.
Петропавловській кріпості – поширена на той час, але помилкова думка. Шевченко був ув’язнений в казематі 3-го відділення.
шефа – Дубельт був заступником начальника 3-го відділення.
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 11 – 25.