20 червня
Тарас Шевченко
Сьогодні рота прийде до Гур’єва, а з огляду на повінь на Уралі вона прийде просто на Стрілецьку Косу та сьогодні ж сяде на пароплав. Завтра вранці пароплав підійме якір і післязавтра висадить роту в Новопетровській гавані. Тримайся, наша офіціє! Буря, жахлива буря наближається! Командир батальйону, подібний до тучегонителя Кроніона, гряде на тебе во облаці мрачнім, а в тому числі й на нас безсловесних. Дожидаючи цього грізного судді й карателя, ті, що пропилися до снаги, дурня строять та благають Ескулапа видумати й за формою засвідчити їх небувалі немочі душевні й тілесні, і паче душевні, і тим спасти їх від праведного суду громоносного Кроніона. Але понурий Ескулап невблаганний. І тільки нашого брата, солдата, що також пропився до снаги і не має в чім з’явитися перед лице «батька-командира», Нікольський кладе на «койки» і прописує проносне. Непопулярний Ескулап наш думає стати популярним коновалом. Сьогодні не без видимого задоволення сказав завідувач півшпиталю, що на його опіку, себто харчування, прибуло сімнадцять пожильців. Значить карбованець і сімдесять копійок на добу в кишені, не рахуючи палива й освітлення. Чи не тут криється й причина великодушності нашого Ескулапа? Чи не підшепнути Нагаєву та іншим, що сподіваються й не можуть вимолити оборони в немилосердного Ескулапа?
Чи на добро це я так сьогодні розфантазувався? Минулих літ, підчас цих справді критичних днів цього зо мною не траплялось. Не було одначе й того, – не для хвальби хай буде сказане, – щоб я ховався під захист стогонів та зітхань. У такому випадку я ніколи не шукав медичної помочі. Тремтячи й серцем завмираючи, я завжди фарбував вуса, облачався в панцер і з’являвся перед червоно-синє від хмелю лице «батька-командира» скласти іспит із пунктів, рушничних вправ і, на закінчення, вислухати найдурнішої й дуже довгої науки про те, як повинен поводитися бравий солдат і за що він повинен любити Бога, царя і своїх найближчих начальників, починаючи від «дядьки» й капрального єфрейтора.
Смішно. Тому смішно, що я освоївся з цим огидним лицедійством. Але як же то було давніше, коли я не вмів, а повинен був поховати в самому собі всяке людське почуття, стати бездушним автоматом і слухати мовчки, не червоніючи й не блідніючи слухати моральної научки від грабіжника і кровопивця. Ні, тоді це не було смішне. Гидко! Мерзенно! Чи діжду я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї вивітриться ця моральна гидота? Не думаю, бо ця гидота поволі й глибоко врізувалася в неї.
Дивне ще ось що. Все це невимовне горе, всі роди приниження й наруги минули, начебто не зачепили мене, – найменшого сліду не зоставили по собі. Досвід, кажуть, це найкращий наш учитель. Але гіркий досвід пройшов повз мене невидимкою. Мені здається, що я точнісінько той самий, що був і десять літ тому. В моєму внутрішньому образі не змінилася ані одна риса. Чи добре це? Добре. Принаймні мені так здається. І я з глибини душі дякую своєму всемогутньому Сотворителеві, що він не попустив жодному досвідові торкнутися своїми залізними кігтями моїх переконань, моїх дитинно-світлих вірувань. Деякі речі просвітліли, заокруглились, набрали більш натурального розміру й вигляду. Але це – наслідок байдужого пролету старого Сатурна, а ніяк не наслідок гіркого досвіду.
Діставши від Кухаренка лист із додатком 25 карбованців, отже з додатком дуже матеріальним, я віддячився йому теж листом, додавши власне поличчя, і другим листом з додатком ще менш матеріальним: з додатком небувалого оповідання вигаданого Варнака під назвою «Москалева криниця». Я написав його незабаром після того, як дістав лист від батька-отамана кошового. Вірші вийшли майже однакової якості з попередніми моїми віршами. Трохи пружніші й більш одривчасті. Але це нічого, – дасть Бог, вирвуся на волю, і вони в мене потечуть пливкіше, вільніше, простіше й веселіше. Чи дочекаюсь я цієї кривої чарівниці – свободи?