1. Дитячі і вандрівні літа
Альфред Єнсен
«Я похваляю вповні Ваше бажання познайомити читачів «Народного чтения» з історією цих осіб, котрі завдяки своїм способностям і ділам вижили з темної і німої маси звичайних людей. Того рода пояснення можуть – так мені здається – привести деяких до свідомості їх людської гідності, без якого поступ загального розвою в низших сферах Росії був би неможливим.
Моя власна судьба, представлена у вірнім світлі, могла би спонукати не лише звичайних людей, але також і цих, від котрих залежить простий народ, до глубокого і для обох сторін корисного роздумування. Ось це, що я задумую показати освітленням деяких понурих фактів з мого життя. Я би хотів це представити зовсім докладно, так як це зробив покійний С.Т.Аксаков у своїх споминах з дитячих і молодечих літ [Славна родинна хроніка, батька обох панславістів Аксакових. Він номер 1859], а це тим більше, що історія мого життя містить в собі часть історії мого рідного краю.
Але я не маю відваги входити у всі подробиці. Це міг би лише той зробити, котрий у внутрішнім житті успокоївся і дасться погодити з дійсними обставинами. Тепер можу вволити Вашому бажанню лише представленням дійсного перебігу життя в коротких словах. Коли прочитаєте ці стрічки, може зрозумієте це почування, яке тисне моє серце і полонить мій ум».
Цими простими словами зачав Тарас Шевченко коротку автобіографію, котру видрукував 18 лютого 1860 в російськім журналі «Народное чтение» [Журнал, який редагував 1858 – 1862 полтавський уроженець, князь Олександр Оболенський] по повороті із заслання. І в дійсності – життєпись українського поета є безконечним мучеництвом, яке мусить викликати у читача найбільше співчуття і найтепліше спочування і вона є при цьому також ілюстрацією до новішої історії України.
Тарас Григорович Грушевський-Шевченко походить зі Звенигородського повіту Київської губернії. Його колиска стояла в ідилічній околиці над великим Тикичем. Батько Григорій був кріпаком, підданий поміщика Енгельгардта, сполонізованого німця. Тому що для численної сім’ї (Григорій мав шестеро дітей) було в селі Кирилівці замало місця, переселився він зі своєю жінкою Катериною до сусіднього села Моринців, де перейняв дім по своїм тестю Якимі Бойкові, котрий вимандрував до Копія. В сім’ї було вже двоє дітей, Катерина і Микита, а 25 лютого (9 марта) 1814 уродилася третя дитина, яка одержала 28 лютого хресне ім’я Тарас. Пізніше мали бідні родичі ще троє дітей: Йосифа, Ірину і Марію. Тому що тестеві зле велося в Копію, поселився він скоро знову в Моринцях і Григорій мусів вернути до села Кирилівки.
Стара нужденна хата, де Тарас провів свої дитячі літа, мала типовий український вигляд; біло побілена зі солом’яним дахом і високим чорним комином; довкруги хатки були засаджені яблуні. Господарські відносини були дуже скупенькі. Батько займався хліборобством, служив як візник і стельмах, але заробляв мало, бо це була найгірша доба кріпацтва, а мати мусила робити в полі. Малий Тарас виростав самітно, без плекання; його о 8 літ старша сестра Катерина була йому замість матері. Ще гірше велось йому по смерти матері 1823. Вона полишила п’ятеро дітей, між ними дволітнього хлопчика. Того самого року віддалася також Катерина. Батько, котрий 1825 помер, оженився був тимчасом знову з вдовою, котра внесла до дому троє дітей як придане і була дуже сварлива, так що часто приходило до колотнечі.
В віці 8-ох літ почалась скупенька наука Тараса в одинокій школі народній в Кирилівці, де старий учитель скоро пішов зі села, а на його місце прийшов дяк Бугорский, налоговий пияк. Про цей сумний час науки писав Шевченко у згаданій автобіографії:
«Такі ученики стоять до дяка в рівних відносинах, як діти, яких родичі або власті дають до ремісників на науку, до своїх майстрів. Право майстра над ними не має означених границь – вони є вповні його рабами. Всі домашні роботи і сповнення всіх можливих забаганок пана дому самого і його домівників тяжать на них».
За ці два шкільні роки все таки довів Тарас так далеко, що був готов з букварем, рахунками і псалтирем. Навіть прийшло до цього, що він міг замість дяка читати псалтир за померші селянські душі і за це діставав десяту копійку. Вкінці не міг цього всего видержати… він втік, але на своїм строгім учителю пімстився за заподіяну йому кривду.
«Коли я – писав Шевченко – стрінув його одного дня п’яного до нестями, звернув я проти нього його власне оружжя, різку і відплатив йому, скільки мені на це позволяли мої дитячі сили, всі мені заподіяні кривди».
З речей свого учителя взяв він навіть на спомин книжечку з гравюрами, «вправді грубо виконані», як додає напів оправдуючись.
З Кирилівки втік осиротілий хлопець вночі до сусідньої місцевості Лисянки, де хотів образуватися на малярського помічника. Там дістав він нового учителя в особі диякона, який займався також малярством. Однак скоро переконався Шевченко, що через цю заміну мало скористав, бо новий учитель майже зовсім не відрізнявся своїми життєвими правилами і звичаями від попереднього майстра. Робота хлопця була головно така: таскати ведрами воду на гору з ріки Тикича і розтирати на залізній блясі фарбу мідянку. Лише три дні витерпів він на цьому становиську і пішов відтак в село Тарасівку до дяка, якого також уважали артистом, але цей відмовивсь прийняти хлопця на науку.
Шевченко побачив себе змушеним вертати в рідне село.
«Я мав перед очима – пише він у своїх «Споминах» – лиш скромну долю, котрій однак моя фантазія надавала якусь простодушну розкіш; мене приманювало, як каже Гомер, стати пастирем непорочних стад з тим, щоби ходячи за ними читати в спокою свою любу крадену книжечку з образками. Але і це мені не вдалось».
За річну заплату трьох рублів став Тарас пастухом до свиней у одного попа, аж доки не заміняв цього становиська за становисько кухонного помічника у Дмитренка, завідателя маєтків Енгельгардта. Але й тут не міг собі вибити з голови охоти до малярства. Він шкрабав, а що обставини йому не позволяли купувати образів, або дереворитів, могло деколи лучитися, що він просто без позволения зривав заборонені овочі. Деколи лучалося, що він опустив службу в кухні, а всім случаю не минала його звичайна кара: удари по лицю.
Час проби Шевченка в кухні – Максим Горькій пробував також подібного звання і оспівав це чистилище в своїх біографічних оповіданнях! – не тривав довго. Щасливим случаєм став він козачком у самого пана; він натягнув дриліхову куртку і такі самі шаровари і посунувся о один щабель вище на суспільній драбині. Це був поширений звичай, що панове високого стану удержували малий двір лакеїв, музикантів, акторів і т. д. Цю челядь кріпаків називали на Україні «козачками». Про своє становисько як покойового козачка пише Шевченко в своїй біографії таке:
«В цьому колись козацькім краю виховати порядного лакея, значить то само, що в Лапландії покорити волі чоловіка бистроногого оленя. Польські дідичі удержували так званих козачків не лише як лакеїв, але уживали їх також як музикантів і танечників, Ці козаки грали для розвеселення своїх панів двозначні пісні веселого змісту, утворені народною музою з горя напідпитку і пускалися на знак пана на коліна…
Мій дідич признав мені місце в куті передпокою і поставив мені обов’язком непорушно мовчати, щоби я був на його поклик завсіди на місця, як треба було подати йому люльку, або налляти йому перед носом склянку води. По вродженій мені зухвалості характеру я нарушав приказ мого пана, співаючи ледве чутним голосом сумні гайдамацькі пісні і відрисовуючи покрадьки образи суздальської школи, що прикрашували панські покої. Я рисував олівцем, котрий – признаюся без всякого сумління – вкрав у конторі».
В дневнику, який Шевченко написав 1856/57 в часі повороту зі заслання, записав він 29 червня таке:
«Коли я був ще дитиною, сказала мені одна старушка: широка є дорога з раю, але до раю веде вузенька стежка, поросла колючим терням».
І дійсно Шевченко мав часто нагоду посвідчити правдивість цього висказу; для нього сталася дорога на вершок честі одинокою тернистою стежкою і йому не судився навіть дитячий рай.
«Я не можу сказати – так писав він пізніше – щоби я відчував моє тодішнє положення життєве як тягар; доперва нині наповняє оно мене страхом і доторкає це мене як якийсь дикий, непов’язаний сон. Без любові, без радості проминула моя молодість – і ні, вона волоклася в біді, темноті, пониженні».
Часто згадує поет з тугою нужденний дитячий вік. В епілозі до поетичного оповідання «Гайдамаки» пригадує він собі,
«як він як мала дитина, сирота блукав без свити, без хліба по тій Україні, де Гонта і Залізняк гуляли, де він малими ногами ходив та плакав та людей шукав, щоб добру навчили».
Він пригадує собі знову безкраї степи, свого батька, діда; цей вже помер, той ще живе [Поема написана 1841. Дід Шевченка помер десь в тім самім часі, мав дожити 115 літ]. Він думає про це, як він просив в неділю по читанні «Минеї» (старі легенди про святих в календарному порядку) діда, щоби оповів йому дещо про «Коліївщину» і як він потім плакав…
Поезія «Тризна», написана 1843, яка містить в собі психологічну власну аналізу, натякає також на сумний дитячий вік:
Он вырастал и жизни труд,
Как сирота, он встретил рано».
В одній поезії, присвяченій А. О. Козачковському [Андрій Козачковський, лікар в Переяславі, був одним з найліпших приятелів Шевченка], написаній в Орській кріпості 1847, уважає він півжартом заслання за кару, що він ще школярем вкрав «п’ятака» (п’ять копійок) у дяка, щоби купити паперу тай списувати «Сковороду», а коли два роки пізніше перебував над Аральським озером, сказав в одній поезії:
«Коли я бачу сільського хлопця, сидячого самітно на плоті, в грубій конопляній сорочці, так як листя відірване від галузки, здається мені, немовби я це був сам, немовби я бачив свою власну молодість».
Не мав він однак виключно сумних споминів зі своїх дитячих літ; він навчився в них любити природу; він дуже скоро запізнався з українською народною мовою, а пильне читання псалтиря і духовних пісень Сковороди пособляло його релігійному почуванню і збудило в нім поетичне почуття. Передовсім пізнав він страждання українського народа через власні гіркі досвіди і вже з матерним молоком виссав він непримириму ненависть до кріпацтва, яка була рішаюча для його поетичного розвою. Чим старший був поет, тим більше задумувався над минулими дитячими літами, які воскресали в чарівнім блеску перед його внутрішним поглядом. Над Аральським озером (1848) згадує він свою матір, як вона молилася до пречистої Діви о добру долю для свого сина…
Його улюблена сестра Катерина стояла в блиску осяяння і ми думаємо, що в одній з найгарніших строф з послідньої доби його творчості пізнаємо її образ.
В поезії «Доля» з р. 1858 говориться:
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене маленького за руку
І в школу хлопця завела
До п’яного дяка в науку».
Дуже гарною є поезія, написана 20 червня 1859 в Черкасах, присвячена сестрі Ірині:
Понаддніпрянські невеселі,
Я думав: деж я прихилюсь
І де подінуся на світі?
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина.
Дніпро геть-геть собі розкинувсь, –
Сіяє батько та горить!
Дивлюсь: у темному садочку,
Під вишнею у холодочку
Моя єдиная сестра,
Многострадалиця святая,
Неначе в раї спочиває,
Та зза широкого Дніпра
Мене, небога, виглядає.
І їй здається: виринає
З-за хвилі човен, доплива
І в хвилі човен порина…
«Мій братику І моя ти доле!»
І ми прокинулися: ти –
На панщині, а – я в неволі!..»
[Поезію цю перевели метрично на німецьку мову Юлія Віргінія і А. Попович]
З дитячих літ Шевченка оповідають слідуючий дуже гарний епізод: малий Тарас вернув одного дня з проходу дуже змучений, бо він хотів «відкрити стовпи, на котрих спочиває небозвід».
[В поезії «Тризна» є може також натяк на цей епізод:
«А где край света, край небес,
Концы земли?… И вздох глубокий,
Не детский вздох он испустил,
Как будто в сердце одиноком
Надежду он похоронил»].
Так як його цілим стремлінням було поставити своїм землякам небозвід на міцних стовпах, так і його поетичне діло справді сповнило цю шляхетну волю. Опертий на міцних стовпах національної свідомості, підноситься він до неба і незчислимі бідні земляки його знайшли під цим небозводом покров і розраду.
В першій добі життя займався Шевченко рішучо більше пензлем і олівцем, як пером і саме його артистичний талан зробив його панові так необхідним, що Павло Енгельгардт, капітан гвардії, який по більшій часті жив у Вильні, але часто вибирався в подорож, брав молодого покоєвого козачка завсіди зі собою. В цей спосіб дістався Шевченко наперед до Вильна, пізніше до Варшави і мав там нагоду образуватися в малярстві у славного Лямпі. В наслідок польського повстання (1831) мусів Енгельгардт опустити Варшаву; він подався у Петербург, де Шевченко учивсь у декоративного маляра Ширяєва і з власної пильності копіював в Літнім парку статуї. Щасливим случаєм познакомився він тут із визначним земляком Іваном Сошенком, котрий був також малярем і через нього пізнав Шевченко російського майстра Карла Павловича Брюлова. Це мало для нього епохальне значення.
Свої досвіди в артистичнім світі в Петербурзі списав Шевченко в своїй автобіографічній повісті «Артист» [Німецький переклад Артура Seelieb’a]. Перший план того опису життя артиста сягає вже р. 1837, коли російський поет Жуковський йому піддавав таку задачу, щоби довідатися про його естетичні здібності, але аж в р. 1856 написав поет цю повість в кінцевій формі і то в російській мові. Ці цікаві культурні образки з життя російських артистів, котрі уриваються нечайно зі смертю Брюлова, дають нам також причинки до артистичного розвою Шевченка і доказують, в як короткім часі він запізнався з артистично-історичними справами.
За порозумінням зі сердешним Жуковським постановив Брюлов намалювати портрет російського двірського поета, щоби через його спродаж дати Шевченкові свободу. Лотереєю, в якій взяла участь також царська родина, зібрано суму (2500 рублів), якої жадав Енгельгардт; такі інтереси з живими і мертвими душами робили ще і за часів панування Миколи! Увільнення проволікалося і Шевченко між тим захорів тяжко. Дня 22 квітня 1838 увільнено його вкінці від понижаючого кріпацтва. Про цю метаморфозу велить Шевченко сказати свому учителеві Сошенкові в своїй артистичній повісти таке:
«В божій природі є багато, безмежно багато гарного, але тріумфом і вершком безсмертної краси є лице чоловіка, сяюче щастям. Щось вищого, гарнішого не знаю в природі. Цим чаром міг я в житті раз вповні натішитися. Через кілька днів був мій ученик (Шевченко) так щасливим, так дуже гарним, що я не міг подивитися на нього без глубокого зворушення. Часть його безмежного щастя переливалася на мене. Раз він майже розпливався в найвищім захваті, іншим разом сіяв він тихим щастям.
Хоча й він через ці дні пробував більше разів працювати, та не міг; часто ховав свій рисунок до теки, витягав свою грамоту свободи з кишені, перечитував її всю, слово за словом, хрестився, цілував її і плакав. Щоби відвернути його увагу від предмету його радості, взяв я йому грамоту свободи під претекстом, що мушу її вписати в суді. А його самого водив я кожного дня до галерей Академії штук і коли його убрання було готове, одів я його як нянька і повів до губерніального дому. Коли там вписали святу грамоту, повів я його до галереї Строганова, показав йому Веласкеса в оригіналі і на цьому закінчили ми того дня нашу мандрівку».
Можна собі більше-менше представити, що означав день 22 квітня для Шевченка. Він був вільним і йому створилася многообіцююча артистична кар’єра. Він став стипендистом «Товариства для оживлення штук» і учеником царської Академії штук. При тім був він вже 1840 звісним поетом. Доба 1839 – 47 була без сумніву найпліднішим і найщасливішим часом його життя.
Два рази 1843 і 1845, відвідував вік свою горячо улюблену Україну, послідній раз як член археографічної комісії в Києві, щоб робити шкіци для задуманого твору «Живописна Україна». Його почитали тут як народного поета і вік заприязнився з родиною колишнього губернатора Полтави, графа Миколи Уварова. Зі своїм земляком Кулішем, звісним українським письменником, котрий був заручений з панною Білозерською (як письменниця звісна під іменем Ганни Барвінок) задумував навіть зробити наукову подорож до Італії, другої вітчини Гоголя.
Але Шевченко не дістався до Італії. Його судьба послала його на далекий зимний Схід, до «Мертвого дому» Достоєвського і незчислених інших мучеників за волю [Ф. Мих. Достоєвський, славний російський письменник (1821 – 1881) «Записки із мертвого дому» (1862) спомини зі заслання Достоєвського на Сибір. (Заміт. перекл.)].
Мимохіть насувається нам питання: почував себе Шевченко по увільненню з кріпацтва дійсно щасливим? Я осмілююсь сумніватися про це. Ні одна-однісінька поезія з доби найліпшої творчості його життя не свідчить про безпосередню незакаламучену охоту до життя і веселість. Він з певністю не міг позбутися цього понижаючого почування, що його – артиста і поета оцінювано певною грошовою вартістю і то так високо, як приміром расового царського коня, або щось в тім роді. Можливо, що йому докучало почуття, що на нім – колишнім кріпаку могло б полишитися в «товаристві» п’ятно якого парії і що він є в новім, елегантнішім світі чужим. Але передовсім страждав він під болючою свідомістю, що його рідня і його цілий народ над Дніпром стогне в кріпацтві так само, як російський над Волгою.
Українському поетові усміхавсь інший рай, як цей – епікурейських артистів і особистої вигоди. А до цього раю вела його вузька стежка, яка була поросла острим терням. Шевченко мусів сам загинути на цій стежці, щоби міг показати своїм землякам обіцяну землю. «Що має жити безсмертно в пісні, мусить гинути в житті».
Примітки
Копій – про нього трохи пише Б. Лепкий.
Бугорский – власне, Богорський.
1856/57 – треба «1857 – 1858 років».
Уварова – описка автора, треба «Репніна».
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 3 – 11.