13 червня

Тарас Шевченко

Сьогодні вже другий день, як я собі зшив і акуратно обрізав зшиток, щоб записувати, що зо мною та біля мене станеться. Тепер іде тільки дев’ята година; ранок минув, як звичайно, без жодної визначної події; побачимо, чим скінчиться вечір. А покищо зовсім нічого записати. А писати страх як хочеться. І пера є – оправлені! З ласки ротного писаря я ще не відчуваю своєї втрати. А писати нема таки про що. А сатана так і шепоче на вухо: «пиши, абищо бреши, скільки душі завгодно. Хто тебе буде перевіряти? І в шканечних журналах брешуть, а в такому, хатньому, і Бог велів».

Коли б я свій журнал для друку лагодив, то хто зна, чи не спокусив би [мене] лукавий ворог правди, але я, як сказав поет наш,

Пишу не для мгновенной славы,

Для развлеченья, для забавы,

Для милых, искренних друзей,

Для пам’яти минувших дней.

Треба мені було почати свій журнал од часу посвячення мого в солдатський сан, сиріч од 1847 року. Тепер був би це товстенний і пренудний зшиток. Згадуючи ці минулі сумні десять літ, я сердечно радію, що мені не прийшла тоді добра думка завести собі записний зшиток. Що б я до нього записав? Правда, за цих десять літ бачив я задурно те, що не кожному й за гроші пощастить побачити. Але як я дивився на це все? Як арештант дивиться через в’язничне гратчасте вікно на веселий весільний поїзд. На саму згадку про минуле та про те, що я за цей час бачив, починаю тремтіти, – а що ж було б, якби я записав цю похмуру декорацію і бездушних, грубіянських лицедіїв, з якими мені довелося грати цю похмуру, одноманітну, десятилітню драму? Пройдімо повз моє минуле, лукава пам’яте моя! Не скаламутьмо серця щирого друга недостойним спогадом, забудьмо й простімо темних мучителів наших, як простив милосердний Чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів! Звернімося до того, що світле й тихе, як наш український осінній вечір, і запишімо все, що бачили й чули, і все, що серце прокаже.

Дістав я листа з Петербургу з 2 травня – від Михайла Лазаревського з долученими 75 карбованцями. Він сповіщає мене, або краще – вітає з свободою. Досі, одначе, немає нічого з штабу корпусу, і я, дожидаючи розпоряджень згаданого штабу, збираю відомості про Волзьке пароплавство. Сюди іноді приїздять астраханські морські офіцери (крейсери з рибної експедиції). Але це такі неуки та брехуни, що я, хоч як бажав би, досі не можу створити ніякої уяви про Волзьке Пароплавство. Статистичні відомості мені непотрібні, але мені хочеться знати, як часто відходить пароплав із Астрахані до Нижнього Новгороду і яка ціна місць для пасажирів. Та ба! Хоч як я старався, довідався тільки, що місця різні й ціна різна; а пароплави з Астрахані до Нижнього ходять дуже часто. Чи ж це не точні відомості?

А втім, не вважаючи на такі точні відомості, я вже встиг (звичайно, в уяві) улаштувати свою подорож Волгою зручно, спокійно та, головне, дешево. Пароплав буксирує (це одна-однісінька певна відомість) кілька барок, або, як їх називають, «подчалок», до Нижнього Новгороду з різним вантажем. На одній із таких барок думаю я влаштувати свою тимчасову квартиру і пролежати в ній до нижегородського диліжансу. Потім до Москви, а з Москви, помолившись Богу за Фультонову душу, за 22 години і в Пітер. Чи ж не буйна фантазія? Та на сьогодні годі.

Сьогоднішній вечір одзначився прибуттям пароплаву з Астрахані. Але тому, що подія ця сталася досить пізно, в дев’ятій годині, я до наступного ранку не дістану від нього жадних звісток. Важливого я нічого не чекаю від астраханської пошти. Все листування моє йде через Гур’єв городок, а через Астрахань я дуже рідко дістаю листи. Отже, з пароплаву мені нема чого ждати. Чи не надумає батько кошовий Кухаренко написати мені? Ото б порадував мене старий чорноморець! Надзвичайне явище між людьми ця справді благородна людина.

Від 1847 року, з розпорядження вищого начальства, всі друзі мої мусіли були припинити зо мною всякі зносини. Кухаренко не знав про таке розпорядження. Але не знав також і про місце мого перебування. І, бувши в Москві підчас коронації депутатом свого війська, познайомився із старим Щепкіним і від нього довідався про місце мого заслання. І – найблагородніший друг! – написав мені найщиріший, найсердечніший лист. За десять літ – і не забути друга, та ще й друга в недолі! Це рідке явище серед себелюбних людей. З цим самим листом, з нагоди, як він пише, що одержав Станіслава першого ступня, прислав він мені, на поздоровлення, 25 срібних карбованців. Для людини з родиною і незаможної це – велика жертва. І я не знаю, чим і коли я віддячуся йому за таку щиру й нелицемірну жертву?

З нагоди цього дружнього й несподіваного привіту я розклав був свою подорож ось як: через Кизляр та Ставрополь поїхати до Катеринодару просто до Кухаренка. Надивившись досита на його благородне виразисте обличчя, я гадав проїхати через Крим, Харків, Полтаву, Київ до Мінського, Несвіжа та, нарешті, до села Рачкевичі, і, обнявши свого друга й товариша неволі Броніслава Залеського, через Вільно проїхати до Петербургу. Лист М. Лазаревського з 2 травня змінив цей план. З листа цього я побачив, що мені, ніде не спиняючись, треба поспішити до Академії мистецтв і облобизати руки й ноги графині Настасії Іванівни Толстої та її великодушного чоловіка графа Федора Петровича. Вони – єдині причинці мого визволення, їм і перший поклін. Незалежно від вдячності, цього вимагає звичайна чемність. Ось головна причина, чому я, замість хвацької «тройки», вибрав тридцятиденну одноманітну плавбу матушкою-Волгою. Але чи відбудеться вона, – я цього ще напевне не знаю. Легко може статись, що я ще в «хламиді поруганія» і з ранцем за плечима помандрую до Уральського в штаб батальйону № 1; всього ще можна сподіватись. І через те не слід давати занадто багато волі своїй невгомонній уяві. Але – ніч-мати дасть пораду. Побачимо, що завтра буде або, краще сказати, що привезе гур’євська пошта.