«Ну що б, здавалося, слова…»

Тарас Шевченко

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди! . . . . . . . . . . .

Похилившись,

Не те щоб дуже зажурившись,

А так на палубі стояв

І сторч на море поглядав,

Мов на Іуду… Із туману,

Як кажуть, стала виглядать

Червонолицая Діана…

А я вже думав спать лягать

Та й став, щоб трохи подивиться

На круглолицю молодицю,

Чи теє… дівчину!.. Матрос,

Таки земляк наш з Островної,

На вахті стоя,

Журився сам собі чогось,

Та й заспівав, – звичайне, тихо,

Щоб капітан не чув, бо злиха

Якийсь лихий, хоч і земляк.

Співа матрос, як той козак.

Що в наймах виріс сиротою,

Іде служити в москалі!..

Давно, давно колись

Я чув, як, стоя під вербою,

Тихенько дівчина співала,

І жаль мені, малому, стало

Того сірому-сироту,

Що він утомився,

На тин похилився,

Люде кажуть і говорять:

Мабуть, він упився.

І я заплакав, жаль малому

Було сіроми-сироти.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Чого ж тепер заплакав ти?

Чого тепер тобі, старому,

У цій неволі стало жаль –

Що світ зав’язаний, закритий!

Що сам єси тепер москаль,

Що серце порване, побите,

І що хороше-дороге

Було в йому, то розлилося,

Що ось як жити довелося, –

Чи так, лебедику?! – Еге…

Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 410 – 412).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції 1848–1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня – грудень 1848 р., Косарал.

Висловлено міркування про те, що вірш написано влітку чи восени 1849 р. [див. Большаков Л. З творчої історії поезії Шевченка 1847–1850 рр. // Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. – К., 1972. – С. 55–58, пізніші публікації цього ж автора, зокрема його книжку «Оренбургская шевченковская энциклопедия. Тюрьма. Солдатчина. Ссылка. Энциклопедия одиннадцати лет. 1847–1857. – Оренбург, 1997. – С. 74]. Підстави для цього припущення недостатні.

Найраніший відомий текст – чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 13 у третьому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Згодом, найімовірніше, наприкінці перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, Шевченко у «Малій книжці» чорнилом іншого кольору перекреслив вірш. До «Більшої книжки» твір не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з помилками у рядках 7 («Помолившись» замість «Похилившись») та 14 («Я вже думав спать лягать» замість «А я вже думав спать лягать») та деякими іншими, порівняно незначними відхиленнями (у рядку 6 «між люди» замість «меж люди», у рядку 13 «Червонолицяя» замість «Червонолицая», у рядку 41 «У сій неволі» замість «У цій неволі») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 576–577. Зазначені відступи від автографа в рядках 6, 7, 41 припущено ще в рукописному оригіналі для складання цього «Кобзаря» (див.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 86, арк. 26–26 звор.). Того ж року за «Кобзарем» 1867 р. вірш передруковано у вид.: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 2. – С. 255–256.

Діана – у римській міфології богиня рослинності, помічниця при пологах, уособлення місяця; тут – місяць.

Таки земляк наш з Островної… – Островна, Островне – одне з перших українських поселень в Оренбурзькій губернії, на правому березі річки Урал, засноване на початку XIX ст. (тепер село Сарактаського району Оренбурзької області Росії). Шевченко побував в Островній у червні 1847 р., в травні та восени 1850 р., описав Островну в повісті «Близнецы». Л. Н. Большаков спробував встановити особу матроса-краянина, прообраза героя вірша. Ним був, на його думку, Іван Дмитрович Васильєв, рядовий 4-го Оренбурзького лінійного батальйону, що плавав на шхуні Аральської описової експедиції «Константин» в навігації 1849 р. [Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції, С. 57–58; Оренбургская шевченковская энциклопедия. Тюрьма. Солдатчина. Ссылка. Энциклопедия одиннадцати лет. 1847–1857. – С. 74].

Щоб капітан не чув, бо злиха Якийсь лихий, хоч і земляк. – Прообраз згадуваного капітана – Бутаков Олексій Іванович (1816–1869) – російський мореплавець і географ, контр-адмірал, у 1848–1849 рр. – капітан-лейтенант флоту, начальник Аральської описової експедиції, до складу якої за його клопотанням було включено Шевченка як художника, капітан шхуни «Константин». Характеристика капітана у вірші відіграє роль ситуативної психологічної деталі й не відповідає реальній оцінці Шевченком особи Бутакова. В щоденнику, листах поета міститься чимало приязних згадок про нього.

«Проживая в Одессе, быть может, встретитесь с Алексеем Ивановичем Бутаковым, – писав Шевченко В. М. Репніній 14 листопада 1849 р., – это флотский офицер и иногда бывает в Одессе, у него в Николаеве родственники и родные; это мой друг, товарищ и командир при описании Аральского моря. Сойдитесь с ним. Благодарите его за доброе братское со мной обращение…».

Що він утомився, На тин похилився, Люде кажуть і говорять: Мабуть, він упився. – Куплет з народної пісні «Ой не шуми, луже, дубровою дуже…».

Н. П. Чамата

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 94 – 95 (канонічний текст), с. 605 – 606 (примітки).