Історичний й історично-літературний вступ
Альфред Єнсен
«Wer das Dichten will verstehen,
Muß ins Land der Dichter gehen;
Wer den Dichter will verstehen,
Muß in Dichters Lande gehen».
Україна – східно-європейська територія, невиразний пограничний край між Сходом а Заходом, ці в трьох літературах (польській, російській і українській) оспівані берега величезного русла Дніпра, безконечні козацькі степи; колиска мелодійних народних пісень і музики до них, ідилічні околиці білих хат і ясно червоних черешневих цвітів, чорна земля прекрасної поеми про Ігоря; вітчина угнетеного народа 30 міліонів душ, великанська могила шведського героя Карла XII – цей так незвісний і недооцінюваний край є нерозривно злучений з іменем Тараса Шевченка.
Від гір Карпат аж до Чорного моря і Дону і ще дальше поширилися українці, так званий малоросійський народ.
Вже географічне положення призначило цей край на збіговисько для номадизуючих наїзників і на непереривні мандрівки народів. Вже в V в. була Україна по більшій часті слов’янізована, а Київ став по варяжській оселі над Дніпром в IX в. як знаємо столицею і огнищем першої української держави, котра мала тогді ще трохи темну назву «Русь». Однак вже в XII в. ослабили його силу варварські племена щораз більше і більше. Паралельно з цим процесом розвивалася в західній Україні через злуку Галичини і Лодомерії (Волині) поважна держава, де в ролі столиці чергувалися між собою Галич, Володимир, Холм і Львів.
Коло половини XIV в. поділено галицько-володомирську державу між Польщу і Литву; послідній удалося також видерти татарам прочі знищені провінції колишньої київської держави. Після першої польсько-литовської персональної унії (1386) сталися всі області України складовими частями польсько-литовської держави, аж завдяки кінцевій унії з 1569 р. майже ціла українська територія припала польській часті цієї держави.
Під польським пануванням жилось українському народові дуже зле. Цей час показує майже непроглядний ряд противенств і боротьби між обидвома народами. Конфлікти обіймають всі соціальні області. В царині релігійно-церковного життя не усунуло сотворения церковної унії зовсім традиційного противенства між католицизмом а православієм, противно більше ще скомплікувало; римо-католицький обряд лишився все привілейованим пануючим віроісповіданням. Ці різниці і противенства вийшли на верх в цілім культурнім житті.
В соціально-господарській області репрезентувала Польщу в українських землях велика земельна посілість і привілейований міщанський стан (по більшій часті жиди). Звісна річ, що всі політичні права були в польських руках, що дуже вражало українців в їх старих політичних переданнях.
Однак всі ці противенства загострилися особливо від кінця XVI в., коли вільний, часто неповздержний український козацький стан піднісся до важного політичного фактора у Східній Європі і став борцем за національні домагання українців. Відважні провідники козаків, як Косинський, Наливайко, Лобода, Павлюк і інші загрожували могутній Польщі і поборювали її в часі від 1590 – 1638 р., не були однак в силі поширити прав українців поза певні скромні границі.
Коло половини XVII в. схопилась Україна, щоби стрясти польське панування. Богдан Хмельницький побив поляків в кількох битвах 1648 – 1649 і виміг від них важні в своїх наслідках уступки. Кромвель (Cromwell) апострофував його як некоронованого монарха. Хмельницький однак потребував союзників в нерівній боротьбі з могутньою ще Польщею і шукав тому опертя у сусідних держав. По невдалих пробах осягнути яке порозуміння з Туреччиною, Молдавією і Семигородом, заключено 1654 в Переяславі над Дніпром персональну унію між Московщиною і Україною, яка стала для останньої фатальною. Республікансько-демократичної самоуправи України не можна було погодити з московською централізаційною політикою і угода переяславська означала початок процесу українського розпаду.
Смерть «Хмеля» негайно спинила його сміливі плани: він саме задумував сотворити потрійний союз між Швецією, Угорщиною і Україною в цілі поділу Польщі. Він сам вправді міг найменше догадуватися, що його статуя на коні колись буде прикрашувати найгарнішу площу Києва і поставлена ще до цього «єдиною, нероздільною» Росією, котра старалася сейчас здавити всяку духову індивідуальність і право самоозначення українського народа, котрий ще нині бачить в Хмельницькім одного з перших своїх героїв і патріотів.
По смерти Хмельницького пробувано довести до помирення між Україною а Польщею (в Гадячі 1658), яке однак не вдалося і вкінці потягнуло за собою поділ України. В Андрусівській угоді (1667) відступлено області на правім березі Дніпра Польщі. Наслідком цього були через довший час внутрішні замішання і горожанські війни (так звана «Руїна»), що лише улегшило осягнення політичної цілі обом державам, які поділилися.
У східній Україні розгосподарилися москалі на добре. По рішаючій невдачі союзників Карла XII і Мазепи під Полтавою (1709) злучено Україну постепенно з Московською державою. В р. 1720 зладжено російську військову канцелярію для України, 1721 судову канцелярію, а 1722 осібну державну колегію. Солдати і урядники (чиновники) Петра Великого залляли колишню «Гетьманщину» [Ліва область Дніпра (Полтава і Чернігів)], а послідній номінальний гетьман України, Кирило Розумовський (брат морганатичного супруга цариці Єлисавети) мусів зложити в р. 1761 свій уряд. 1775 р. приказала Катерина II знищити цілком головний козацький табір «Січ» на порогах Дніпра, а останки запорозьких козаків поселилися по довших мандрівках на Кубані. Діло нищення російського правительства завершило 1783 р. дефінітивне знесення козацької військової організації.
Рівночасно закріпощено ціле селянство, яке за Хмельницького стало вільним і так поширено і поглиблено ще прірву між українським дворянством, яке вийшло з козацького стану, і простим народом.
В частях України, які лишилися при Польщі, не устали попередні противенства і боротьби; вони змінили лише свій характер, переходячи з одної сторони в дикі револьти селян, з другої сторони в нечувані карні експедиції. Це часи сумної Гайдамаччини, яка осягнула в р. 1768 в так званій Коліївщині свій вершок і заразом свій кінець. При помочі Росії здавила Польща в потоках крові посліднє українське повстання.
По кількох менше важних послідніх судорогах змінила західна Україна свого пана; з виїмком Галичини дісталась вона під російське панування. Місце польського латинства супроти уніатської церкви українців зайняло тепер російське православіє. Соціальне положення українських селян стало по поділі Польщі ще гірше; польські дідичі в західній Україні мали тепер досить строгих середників власті в державі, організованій на основах кріпацтва, щоби вповні використовувати економічно своїх підданих. Задля браку адміністраційних органів не можна було цього осягнути в Польщі. Тому і всі українські емансіпаційні змагання по цьому боці Дніпра, хоча й би вони були і в грунті речі звернені проти держави, мали сильну закраску ворожнечі проти поляків.
Коли старий Київ стояв на вершку своєї сили і нав’язав зносини зі Заходом, був культурний рівень в тодішній Руси без порівняння вище як 500 літ пізніше, коли Іван Грізний скінчив діло московського з’єдинення. Про первісне відношення української мови до російської може ще наука не сказала свого посліднього слова. Це однак є на всякий случай певне, що від віків існує знаменна різниця між обидвома мовами, що ствердила також царська академія в Петербурзі. Нехай собі учені і не знати як сильно спорять про лінгвістичний характер славної поеми про Ігоря – це певне, що ця свіжа і повна життя поезія не могла ніколи повстати на московській землі.
Ця досить багата і питома література доби державної независимості скінчилася загальним політичним і культурним упадком в наслідок нападу татар в XIII в. Нові відносини, в які ввійшли опісля українські землі, сотворили нові умови для літературного і культурного життя народа. Чим більше використовували українців поляки і сполонізовані земляки, тим більше шукали вони охорони перед цим гнетом в духовім оружжю, щоби заховати національну індивідуальність. Географічна близькість до західної цивілізації дуже пособляла сему культурному рухові. Вже від кінця XV в. спроваджували українці перші друковані книжки з чужини (від 1491 з Кракова, від 1517 з Праги, від 1525 з Вильна) і вчасно (1573 у Львові, 1580 в Острозі, 1614 в Києві) основано найрухливіші українські друкарні, коли Москва 1564 зробила в цьому напрямі лише невдалу пробу.
В XVI в. повставали українські просвітні товариства, так звані братства, які мали на цілі плекання церкви, національних прав і просвіти народа, а школами, захоронками і ширенням друків підносили духовий добробут. Тому що церковно-релігійні інтереси брали верх над національним життям цього часу, має тодішня літературна продукція сильний полемічно-догматичний характер. Серед цілого ряду бездушних, схоластичних, партацьких творів виступають постаті, яких діяльність представляє велику поетичну зглядно морально-історичну вартість (Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький). Загального піднесення культури на Україні в XVII в. не можна взагалі не доцінювати; його вплив сягав поза границі краю.
В цей спосіб пояснявся, що коли Москва почала робити перші кроки в заведенню цивілізації, майже всі піонери культури – богослови, учителі і державні мужі були родовитими українцями. Петро Великий не міг би був перевести реформаторського діла, якби не були йому помагали при цьому українські вчені. Характеристичний продукт тодішньої української культури означає сучасне українське історичне письменство по Хмельницькім (Самовидець, Величко, Грабянка). Національну епіку плекано в «думах» (рапсодіях). Найвизначніші державні мужі України, Мазепа, Орлик, Полуботок і інші мали також поетичний талан.
За ці культурні услуги зле заплачено українцям. Російське правительство виступило з залізною консеквенцією проти всякого українського сепаратизму і зі самого початку пробувало зілляти український елемент з російським, або, де це було неможливе, знищити його. Вже 1680 р. заборонено церковну літературу в українській мові, а 1720 р. появилася заборона на друк українських книжок взагалі. Українські школи закрито, а наслідком цього був очевидно величезний упадок культури, а українське духовенство підчинено цілковито московському патріархові, вкінці святішому синодові.
В західній Україні, анексованій по третім поділі Польщі, де було багато приклонників уніатської церкви, хапалися власті часто насильних средств, щоби неприборканих навести на «правдиву» віру і щоби в цей спосіб подвоїти вже і так тут існуючий гнет.
З кінцем XVIII в., коли вже передано українські краєві справи московській канцелярії, була народна просвіта на Україні все ще більша, як в послідніх десятиліттях XIX в. Дійсно дивний розвій, який каже подумати поважно над собою! Упадок народного образування на Україні стоїть в зв’язку з монополізуванням цілого шкільництва Російською державою.
Мимо національно-політичного і соціально-культурного упадку жила українська мова неодмінно дальше, в XVIII в. була навіть народна література: духовні драми в школах з реалістично-комічними інтерлюдіями, вертеп, релігійні пісні, оброблювання белетристичних тем і т. д., хоча й цей багатий матеріал не був по більшій часті друкований і по часті затратився. Філософ і релігійний поет Григорій Сковорода (1722 – 1794) підніс літературний інтерес в національнім змислі; в р. 1818 написав Павловський першу українську граматику з хрестоматією, а 1819 р. Видав князь Цертелев збірку українських народних пісень, за якою 1827 р. слідувала багатша М. Максимовича.
Красна література була часто анонімною; ми знаємо, що многі, як приміром Гоголь старший (батько автора «Мертвих душ») писали драматичні твори і т. д. українською мовою. Вкінці пробувано також пародії в псевдокласичнім стилі і це не є лише случаєм, коли нова українська література зачалася 1798 травестованою «Енеїдою» Котляревського.
Для москалів було це українське відродження з початку незначним явищем, яке мало для них найвищу принаду новостей і інтерес для особливості. Від «Вечорів на хуторі близь Диканьки» Гоголя повіяв свіжий вітер від Дніпра в російську літературу і в Петербурзі і в Москві почали інтересуватися малоросійським фольклором (Срезневський і інші) [Він видав 1831 р. «Український Альманах» і 1833-1838 «Запорожскую старину»]. В лаконічнім обговорюванні одного українського друку [Наські українські казки запорожця Іська Материнки. Москва 1835 р.] мусів Белінський, славний російський критик навіть признати, що «малоросійська мова для нас москалів цілком недоступна і позбавляє нас можливості оцінити її після її вартості».
В тім невіжестві є все-таки щось оправдуючого і тоді ще не прийшов був час, коли російський міністр внутрішніх справ (Валуєв 1863) коротко і стисло міг розпорядити, «що української мови ніколи не було, нема і взагалі бути не може»» Це легковаження українців зі сторони великоросів виступає остро в романі «Рудін», в котрій Іван Тургенєв, котрий мав для України деякі симпатії і сам перевів оповідання Марка Вовчка на російську мову, каже Пігасову висмівати Хахляндію [москалі дають українцям назву «хохол» задля жмутка волосся, який носили запорозькі козаки. Українці знов називають москалів «кацапами» (імовірно зі турецько-арабського Katsab = різник)] з заміткою «українська мова є лише мішаниною».
Літературне пробудження українського народа вийшло з Лівобережжя. Штучна поезія була в дійсності лише поглибленою і виніжненою народною поезією, вона була наївна і мала дуже вузький соціальний горизонт. Вона була однак наскрізь демократична і реалістична, хоча й перші автори були по більшій часті шляхетського походження, але не завсіди діставали вище образування.
З Правобережжя однак вийшло велике об’явлення, властивий обновитель української літератури. В краю, де національні і суспільні відносини були особливо остро зазначені, вийшов безпосередньо з найнижчої верстви морально і економічно поневоленого населення поет, якого ціле життя було пламенним протестом проти всякого деспотизму і кріпацтва… Тарас Шевченко. Він займав окреме становисько в світовій літературі, він же ж сотворив сам літературу і олицетворив у своїй пісні цілий народ.
«Він був – як говорить так гарно і влучно його земляк Іван Франко – хлопським сином, а став князем в царстві духів. Він був кріпаком, а став великою силою в царстві людської культури».
Примітки
Wer das Dichten will verstehen – цитата з «» до «Західно-східного дивану» Й. В. Гете: «Той, хто хоче зрозуміти поезію, мусить відвідати країну поезії; хто хоче зрозуміти поета, мусить відвідати країну поета».
1386 – треба 1387 рік.
1761 – в дійсності зречення К. Розумовського сталось в 1764 р.
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 8 – 14.