Автограф

Тарас Шевченко

Дев’ята сестро Аполлона,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Якби, буває, хоть на час

Ви кинули отой Парнас,

Та в степ таки пришкандиба[ли],

(Коли не в наймах де застряли

Або не хилите в шинку

З пропий-волами чумаками?)

Та древніми тими речами

Хоть нищечком якби мені

Ви розказали б про царя –

Або якого короля

З їх фон-баронами-князями

І їх високими страстями,

Бо вже остили мужики

Та безталанні покритки;

Та й тих уже не стало.

А про журбу та про печаль

Остило… і паперу жаль.

Чи є поганше що на світі,

Як та дрюкована нудьга?

Про марне страчениє літа

Та про чорнявого врага,

З очима ясними як небо…

Голубчики, пишіть для себе

Та не дрюкуйте…

Вже смеркало.

Дивлюся, шкандибає

На милицях, з торбиною

Бабуся сідая

І п’яненька, нівроку їй…

– Добривечір, сину!

– Добривечір, – кажу, – тітко!

– Ох, мабуть я згину…

Чи далеко до Парнаса,

А так утомилась…

Ледве, ледве несу ноги!

Літа мої – крила,

Де ви ділись, молодії?

Згинули-пропали.

Як ті славнії піїти,

Що оди писали…

Отойді було завчестя…

– Постривай, бабусю!

Хіба й справді ти з Парнасу?

– І справді, дідусю!..

Я до тебе поспішала

Та в шинку зостріла

Веселого бакаляра…

Трохи одпочила

Та випили по чарочці…

Чого ж ти бажаєш,

Мій голубе? Я до тебе.

– Сама, – кажу, – знаєш!

– Отже, далебі, забула…

Пристріт чи бешиха…

Пошепчемо… Чи на старість

Непевного лиха –

Чорнобривки забажалось!..

– Цур тобі, злий гаде!

Стара паплюго, паскудо,

От тобі й порада!

От тобі й сестра з Парна[са].

Морока, та й годі!..

Іди ж собі, де взялася,

А я трохи згодом

Захожуся коло царів

Та штилем високим

Розмалюю помазаних

І спереду й збоку.

Не видно нікого в Ієрусалимі,

Врата на запорі, неначе чума

В Давидовім граді, Господом хранимім,

Засіла на стогнах. Ні, чуми нема,

А інша лихая та люта година

Покрила Ізраїль. То гірша война!

Цареві князі, і всі сили,

І отроки, і весь народ,

Замкнувши в городі ківот,

Пішли шукать собі могили,

Покидали дітей малих,

І жен своїх, і молодих

Своїх підложниць… А ті босі,

Розхристані, простоволосі!

Сидять в світлицях взаперті

Та тяжко плачуть в самоті

І красоту свою велику

Нарошне нівечать, аж жаль!

На стогнах сльози та печаль,

За стогнами і ґвалт, і крики,

І гине, падає народ

За той завіт, і за ківот,

І за царя свого пророка.

А цар (святий), узявшись в боки,

По кровлі кедрових палат

В червленій ризі похожає

Та усміхавшись позирає

В зелений сад.

А в садочку мраморова

Купальня біліла

Крізь листочки, а в купальні

Русалка сиділа.

Не русалка… Версавія,

Достеменна Єва –

Подружіє Гурієве,

Рабиня царева;

Купалася собі з Богом,

Біле лоно мила

І царя свого святого

У дурні пошила!..

Надворі вже смеркло і, тьмою повитий,

Журиться в німоті Ієрусалим;

В кедрових палатах, мов несамовитий,

Давид похожає… і дума, неситий,

Нечи[с]тії думи… – А ми повелим!

Я цар над Божиїм народом!

І сам я Бог в моїй землі,

Я все!.. А трохи згодом

Раби вечерю принесли.

Сказав, що[б] подали сикеру

І щоб просили на вечерю

Версавію…

Нівроку

Божому пророку.

Приспє… Чи Гурієві снилось,

Що цар – не злато-серебро,

А лучшее його добро,

Його Версавію украв!..

А цар, щоб Гурій і не знав,

Звелів убить його, та й годі,

А потім плакав пред народом,

Посипав пепелом главу!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Отак святі царі живуть!

А як же прості? Я не знаю…

І раю вам цього не знать

Та ні у кого й не питать,

Щоб не завадило, буває!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Давид, святий пророк і цар,

Не дуже був благочестивий.

Була дочка в його Фамар

І син Амнон… і це не диво,

Бувають діти і в святих.

Та не такі, як у простих! А ось які!

Амнон щасливий

(Бо то був первенець його)

Лежить, нездужає чогось!

Давид стенає та ридає!

Багряні ризи роздирає!

І сипле попіл на главу!

– Без тебе я не поживу

І дня єдиного, мій сину,

Моя найкращая дитина!

І йде ридаючи до сина.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А син у храмині кедровій,

Як той бугай лежить здоровий

Кепкує з батька і так просить…

А той ридає і голосить.

– Драгий мій отче і мій царю!

Вели сестрі моїй Фамарі,

Щоб коржика мені спекла

І щоб сама і принесла,

То я, вкусив його, возстану

З одра недуга…

Вранці рано

Фамар прекрасная прийшла

І коржик з маком принесла.

Амнон бере її за руку

І в темну храмину веде…

І на постілоньку кладе.

Притерпіла, сердешна, муки,

Рвучись, кричала: – Зміє! гаде!

Амноне, брате мій! Я! Я!

Сестра єдиная твоя!

Де дінусь я?! Тебе самого

Безумним люди назовуть. –

Не помогло нічого.

Отак царевичі живуть,

Пустуючи, на світі!

От бачте, діти!

І поживе Давид на світі

Немалі літа.

І одряхлє, – і покривали

Многими ризами його,

А отроки доміркували,

Як нагрівать царя свого

(Натуру вовчу добре знали) –

Царевен паче красотою

Дівчат цареві привели,

Да гріють кров’ю молодою

Свого царя… і розійшлись,

Замкнувши двері за собою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Облизавсь старий котюга

І пазорі слинить…

Ледве, ледве простягає

До Сумантянині.

Бо була вона над всіми

Краще добротою…

І та, гріючи старого

Давида собою…

Як уже вона там гріла!

Того ми не знаєм…

А він грівся коло неї

І, і не позна ю!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дивуються, що кіт мурий

Не ворушив сала,

А у його, сіромахи,

Зубів не осталось!..

По двору тихо похожає

Старий веселий Рогволод,

Дружина, отроки, народ

Кругом його во златі сяють.

Велике свято, виглядають

Із Литви князя-жениха

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Перед богами Лель і Ладо

Огонь Рогніда розвела,

Драгим єлеєм полила

І щедро посипала ладан.

Мов ті валькірії, кругом

Танцюють, граються дівчата

. . . . . . . . . . . . . . і приспівують!

Гой-гоя-гоя,

Новії покої,

Нумо лиш квічати,

Гостей сподіватись…

За городом, неначе хмара,

Чорніє курява. Біжать

Дружина, отроки, бояра

Із Литви князя зострічать.

Сама Рогніда з Рогволодом

Пішла весела за народом.

Не із Литви йде князь сподіваний

Давно знаємий, давно жаданий,

А із Києва туром-буйволом

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир князь со киянами.

Прийшли, і город обступили і запалили!

Владимир князь перед народом

Убив старого Рогволода,

Поби народ, княжну поя,

Отиде в області своя.

Отиде з шумом… І растли ю,

І прожене ю, і княжна

Блукає по світу одна…

Так отакіє-то святії!

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, та ще й святих!

Морока з ними, щоб ви знали.

Мов дурень, ходиш коло їх,

Не знаєш, на яку ступить.

А де нема, як кажуть, волі,

Не буде там добра ніколи,

Шкода і оливо тупить.

Ходімо в селища, там люде,

А там, де люди, добре буде.

Тілько не треба їх учить

Своїм писанієм; нікого

Не навчиш ти, тебе самого

Великим дурнем назовуть,

А книжку граться оддадуть

Маленьким дітям, більш нічого!

Примітки

Текст автографа в «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 175-190).

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 420 – 426 (варіанти).