Автограф
Тарас Шевченко
Дев’ята сестро Аполлона,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якби, буває, хоть на час
Ви кинули отой Парнас,
Та в степ таки пришкандиба[ли],
(Коли не в наймах де застряли
Або не хилите в шинку
З пропий-волами чумаками?)
Та древніми тими речами
Хоть нищечком якби мені
Ви розказали б про царя –
Або якого короля
З їх фон-баронами-князями
І їх високими страстями,
Бо вже остили мужики
Та безталанні покритки;
Та й тих уже не стало.
А про журбу та про печаль
Остило… і паперу жаль.
Чи є поганше що на світі,
Як та дрюкована нудьга?
Про марне страчениє літа
Та про чорнявого врага,
З очима ясними як небо…
Голубчики, пишіть для себе
Та не дрюкуйте…
Вже смеркало.
Дивлюся, шкандибає
На милицях, з торбиною
Бабуся сідая
І п’яненька, нівроку їй…
– Добривечір, сину!
– Добривечір, – кажу, – тітко!
– Ох, мабуть я згину…
Чи далеко до Парнаса,
А так утомилась…
Ледве, ледве несу ноги!
Літа мої – крила,
Де ви ділись, молодії?
Згинули-пропали.
Як ті славнії піїти,
Що оди писали…
Отойді було завчестя…
– Постривай, бабусю!
Хіба й справді ти з Парнасу?
– І справді, дідусю!..
Я до тебе поспішала
Та в шинку зостріла
Веселого бакаляра…
Трохи одпочила
Та випили по чарочці…
Чого ж ти бажаєш,
Мій голубе? Я до тебе.
– Сама, – кажу, – знаєш!
– Отже, далебі, забула…
Пристріт чи бешиха…
Пошепчемо… Чи на старість
Непевного лиха –
Чорнобривки забажалось!..
– Цур тобі, злий гаде!
Стара паплюго, паскудо,
От тобі й порада!
От тобі й сестра з Парна[са].
Морока, та й годі!..
Іди ж собі, де взялася,
А я трохи згодом
Захожуся коло царів
Та штилем високим
Розмалюю помазаних
І спереду й збоку.
Не видно нікого в Ієрусалимі,
Врата на запорі, неначе чума
В Давидовім граді, Господом хранимім,
Засіла на стогнах. Ні, чуми нема,
А інша лихая та люта година
Покрила Ізраїль. То гірша война!
Цареві князі, і всі сили,
І отроки, і весь народ,
Замкнувши в городі ківот,
Пішли шукать собі могили,
Покидали дітей малих,
І жен своїх, і молодих
Своїх підложниць… А ті босі,
Розхристані, простоволосі!
Сидять в світлицях взаперті
Та тяжко плачуть в самоті
І красоту свою велику
Нарошне нівечать, аж жаль!
На стогнах сльози та печаль,
За стогнами і ґвалт, і крики,
І гине, падає народ
За той завіт, і за ківот,
І за царя свого пророка.
А цар (святий), узявшись в боки,
По кровлі кедрових палат
В червленій ризі похожає
Та усміхавшись позирає
В зелений сад.
А в садочку мраморова
Купальня біліла
Крізь листочки, а в купальні
Русалка сиділа.
Не русалка… Версавія,
Достеменна Єва –
Подружіє Гурієве,
Рабиня царева;
Купалася собі з Богом,
Біле лоно мила
І царя свого святого
У дурні пошила!..
Надворі вже смеркло і, тьмою повитий,
Журиться в німоті Ієрусалим;
В кедрових палатах, мов несамовитий,
Давид похожає… і дума, неситий,
Нечи[с]тії думи… – А ми повелим!
Я цар над Божиїм народом!
І сам я Бог в моїй землі,
Я все!.. А трохи згодом
Раби вечерю принесли.
Сказав, що[б] подали сикеру
І щоб просили на вечерю
Версавію…
Нівроку
Божому пророку.
Приспє… Чи Гурієві снилось,
Що цар – не злато-серебро,
А лучшее його добро,
Його Версавію украв!..
А цар, щоб Гурій і не знав,
Звелів убить його, та й годі,
А потім плакав пред народом,
Посипав пепелом главу!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Отак святі царі живуть!
А як же прості? Я не знаю…
І раю вам цього не знать
Та ні у кого й не питать,
Щоб не завадило, буває!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Давид, святий пророк і цар,
Не дуже був благочестивий.
Була дочка в його Фамар
І син Амнон… і це не диво,
Бувають діти і в святих.
Та не такі, як у простих! А ось які!
Амнон щасливий
(Бо то був первенець його)
Лежить, нездужає чогось!
Давид стенає та ридає!
Багряні ризи роздирає!
І сипле попіл на главу!
– Без тебе я не поживу
І дня єдиного, мій сину,
Моя найкращая дитина!
І йде ридаючи до сина.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А син у храмині кедровій,
Як той бугай лежить здоровий
Кепкує з батька і так просить…
А той ридає і голосить.
– Драгий мій отче і мій царю!
Вели сестрі моїй Фамарі,
Щоб коржика мені спекла
І щоб сама і принесла,
То я, вкусив його, возстану
З одра недуга…
Вранці рано
Фамар прекрасная прийшла
І коржик з маком принесла.
Амнон бере її за руку
І в темну храмину веде…
І на постілоньку кладе.
Притерпіла, сердешна, муки,
Рвучись, кричала: – Зміє! гаде!
Амноне, брате мій! Я! Я!
Сестра єдиная твоя!
Де дінусь я?! Тебе самого
Безумним люди назовуть. –
Не помогло нічого.
Отак царевичі живуть,
Пустуючи, на світі!
От бачте, діти!
І поживе Давид на світі
Немалі літа.
І одряхлє, – і покривали
Многими ризами його,
А отроки доміркували,
Як нагрівать царя свого
(Натуру вовчу добре знали) –
Царевен паче красотою
Дівчат цареві привели,
Да гріють кров’ю молодою
Свого царя… і розійшлись,
Замкнувши двері за собою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Облизавсь старий котюга
І пазорі слинить…
Ледве, ледве простягає
До Сумантянині.
Бо була вона над всіми
Краще добротою…
І та, гріючи старого
Давида собою…
Як уже вона там гріла!
Того ми не знаєм…
А він грівся коло неї
І, і не позна ю!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивуються, що кіт мурий
Не ворушив сала,
А у його, сіромахи,
Зубів не осталось!..
По двору тихо похожає
Старий веселий Рогволод,
Дружина, отроки, народ
Кругом його во златі сяють.
Велике свято, виглядають
Із Литви князя-жениха
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Перед богами Лель і Ладо
Огонь Рогніда розвела,
Драгим єлеєм полила
І щедро посипала ладан.
Мов ті валькірії, кругом
Танцюють, граються дівчата
. . . . . . . . . . . . . . і приспівують!
Гой-гоя-гоя,
Новії покої,
Нумо лиш квічати,
Гостей сподіватись…
За городом, неначе хмара,
Чорніє курява. Біжать
Дружина, отроки, бояра
Із Литви князя зострічать.
Сама Рогніда з Рогволодом
Пішла весела за народом.
Не із Литви йде князь сподіваний
Давно знаємий, давно жаданий,
А із Києва туром-буйволом
Іде веприщем за Рогнідою
Володимир князь со киянами.
Прийшли, і город обступили і запалили!
Владимир князь перед народом
Убив старого Рогволода,
Поби народ, княжну поя,
Отиде в області своя.
Отиде з шумом… І растли ю,
І прожене ю, і княжна
Блукає по світу одна…
Так отакіє-то святії!
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, та ще й святих!
Морока з ними, щоб ви знали.
Мов дурень, ходиш коло їх,
Не знаєш, на яку ступить.
А де нема, як кажуть, волі,
Не буде там добра ніколи,
Шкода і оливо тупить.
Ходімо в селища, там люде,
А там, де люди, добре буде.
Тілько не треба їх учить
Своїм писанієм; нікого
Не навчиш ти, тебе самого
Великим дурнем назовуть,
А книжку граться оддадуть
Маленьким дітям, більш нічого!
Примітки
Текст автографа в «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 175-190).
Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 420 – 426 (варіанти).