Варнак

Тарас Шевченко

Тиняючи на чужині

Понад Елеком, стрів я діда

Вельми старого. Наш земляк

І недомучений варнак

Старий той був. Та у неділю

Якось у полі ми зострілись

Та й забалакались. Старий

Згадав свою Волинь святую

Свою бувальщину. І ми

І розмовляли, сповідались

Один другому. – Довгий вік! –

Старий промовив. – Все од Бога!

Од Бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!

Я сам, як бачиш, марне, всує,

Я сам занівечив свій вік.

І ні на кого не жалкую,

І ні у кого не прошу я,

Нічого не прошу. Отак,

Мій сину, друже мій єдиний,

Так і загину на чужині

В неволі. – І старий варнак

Заплакав нишком. Сивий брате!

Поки живе надія в хаті,

Нехай живе, не виганяй.

Нехай пустку нетоплену

Іноді нагріє.

І потечуть з очей старих

Сльози молодії,

І умитеє сльозами

Серце одпочине

І полине із чужини

На свою країну.

– Багато дечого не стало, –

Сказав старий. – Води чимало

Із Ікви в [море] утекло…

Над Іквою було село,

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.

Лихая доленька моя!..

У нашої старої пані

Малії паничі були;

Таки однолітки зо мною.

Вона й бере мене в покої

Синкам на виграшку. Росли,

Росли панята, виростали,

Не одного мене малі.

Отож і вчити почали

Письму панят. На безголов’я

І я учуся. Слізьми! Кров’ю!

Письмо те полилося… Нас!

Дешевших панської собаки,

Письму учить?!

Молитись Богу

Та за ралом спотикатись,

А більше нічого

Не повинен знать невольник.

Така його доля.

Отож і вивчився я, виріс,

Прошу собі волі –

Не дає. І в москалі,

Проклята, не голить.

Що тут на світі робити?

Пішов я до рала…

А паничів у гвардію

Поопреділяла…

Година тяжкая настала!

Настали тяжкії літа!

Отож працюю я за ралом.

Я був убогий сирота.

А у сусіда виростала

У наймах дівчина. І я…

О доле! Доленько моя!

О Боже мій! О мій єдиний!

Воно тойді було дитина, Воно…

Не нам Твої діла

Судить, о Боже наш великий!

Отож вона мені на лихо

Та на погибель підросла.

Не довелось і надивитись,

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і Господа хвалить…

А довелося…

Накупили

І краму, й пива наварили,

Не довелося тілько пить.

Старої пані бахур сивий

Окрав той крам. Розлив те пиво,

Пустив покриткою… Дарма.

Минуло, годі… Недоладу

Тепер і згадувать. Нема,

Покинув ниву я і рало,

Покинув хату і город,

Усе покинув. Чорт нарадив.

Пішов я в писарі в громаду.

То сяк, то так минає год,

Пишу собі, з людьми братаюсь

Та добрих хлопців добираю.

Минув і другий. Паничі

На третє літо поз’їзжались,

Уже засватані. Жили

Свого весілля дожидали

Та молодих дівчат в селі,

Мов бугаї, перебирали.

Звичайне, паничі. Ждемо,

І ми ждемо того весілля.

Отож у Клечальну неділю

Їх і повінчано обох,

Таки в домашньому костьолі.

Вони ляхи були. Ніколи

Нічого кращого сам Бог

Не бачив на землі великій,

Як молодії ті були…

Їх із костьола повели

В возобновленії покої.

А ми й зостріли їх і всіх,

Княжат, панят і молодих,

Всіх перерізали. Рудою

Весілля вмилося. Не втік

Ніже єдиний католик,

Всі полягли, мов поросята

В багні смердячому. А ми,

Упоравшись, пішли шукати

Нової хати, і найшли

Зелену хату і кімнату

У гаї темному. В лугах,

В степах широких, в байраках

Було де в хаті погуляти

І одпочити де було.

Мене господарем обрали,

Сем’я моя щодень росла

І вже до сотні доростала.

Мов поросяча, кров лилась.

Я різав все, що паном звалось,

Без милосердія і зла,

А різав так. І сам не знаю,

Чого хотілося мені?

Ходив три года я з ножами,

Неначе п’яний той різник.

До сльоз, до крові, до пожару,

До всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

Спряжеш дитину на огні

Або панянку білолицю

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ.

Всього, всього тойді бувало,

І все докучило мені…

Одурів я, тяжко стало

У вертепах жити.

Думав сам себе зарізать,

Щоб не нудить світом.

І зарізав би, та диво,

Диво дивне сталось

Надо мною, недолюдом…

Вже на світ займалось,

Вийшов я з ножем в халяві

З Броварського лісу,

Щоб зарізаться. Дивлюся,

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми Божі, ніби з самим

Богом розмовляють.

Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О Боже мій милий!

Який дивний Ти. Я плакав,

До полудня плакав.

Та так мені любо стало:

І малого знаку

Нудьги тії не осталось,

Мов переродився…

Подивився кругом себе

І, перехрестившись,

Пішов собі тихо в Київ

Святим помолитись

Та суда, суда людського

У людей просити.

Примітки

Джерела тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 165–172);

– чистовий автограф у «Більшій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 67, с. 87–92).

Подається за «Більшою книжкою». На місці пропущеного в рядку 38 слова вводиться кон’єктура: [море].

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: січень – початок травня 1848 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета – 23 квітня), Шевченко переписав поему з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 3 до першого зшитка за 1848 рік) з єдиним виправленням у третьому рядку (замість «одпущений» – «поселенний»). Поему переписано між віршами «У Бога за дверми лежала сокира» та «Ой гляну я, подивлюся…» без назви. Вона починається рядком крапок. Під час перебування у Москві 19–25 березня 1858 р. поет переписав поему «Варнак» з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно переробивши її. У новій редакції місце зустрічі з варнаком перенесено з Уралу на Елек (Ілек), соціально чіткіше окреслено образ варнака. Порівно з текстом у «Малій книжці» поема збільшилась на 26 рядків.

З «Малої книжки» поему переписано до рукописної збірки невідомі особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома [Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1901. – Кн. 1. – С. 6–8]. Деякі з наведених О. Я. Кониським різночитань списку не збігаються з текстом «Малої книжки», рядки 30–31 пропущено [див.: Ващук Ф. Т. Дві редакції поеми «Варнак» // Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. – К., 1964. – С. 165-177].

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 415–420 і Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 2. – С. 162–167.

Поема має в основі «розбійницьку» тему, поширену в тогочасній романтичній літературі, – і світовій (Шіллер, Байрон, Гюго, Пушкін), і українській (Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка); Шевченко знав і народні перекази про розбійника, що розкаявся, – пізніше, в листі до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р., поет розповість одну з таких легенд, поставивши її у паралель із власною долею. Колізія кріпосницької сваволі переростає в морально-етичну проблему права скривдженої людини на помсту – і за себе, і за людей. Своїм твором поет заперечує таке право, повертаючи свого героя до християнських засад, каяття й добровільного прийняття кари за пролиття крові. 1853 року в Новопетровському укріпленні створено повість «Варнак» (російською мовою), де розгорнуто сюжет поеми й підсилено християнський мотив розкаяння героя.

Варнак – каторжник, затаврований літерами «вор».

Іква – річка, права притока річки Стиру на Волині.

Бахур – розпусник, полюбовник.

Клечальна неділя – релігійне свято Трійця, або Зелені свята. Походить від слова «клечання» – гілки з листям, якими на Зелені свята прикрашали хату, двір (клець – обрубок дерева, гілки).

Руда – кров.

Вертеп – печера, сховище.

Броварський ліс – ліс біля селища Бровари (нині – місто, районний центр Київської обл., розташоване за 29 кілометрів на схід від Києва, на лівому березі Дніпра).

В. Є. Шубравський та В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 72 – 76 (канонічний текст), с. 419 (варіанти), с. 596 – 597 (примітки).