8. Поет жіноцтва
Альфред Єнсен
Образ, який я хотів дати про літературну личність Шевченка, був би неповним [Він пробував своїх сил також як драматичний письменник народною драмою «Назар Стодоля»], коли б я не узгляднив його еротичної поезії. Правдивого кобзаря, здається, можна так само легко пізнати по жіночих піснях, як по козацьких «думах». Я сказав би навіть, що артистична сила Шевченка лежить о много більше у сконцентрованій ідилії, як у властивій епіці. Його поезія є більш жіноча – в найліпшім розумінню слова – як мужеська.
Особисті досвіди Шевченка в любові відбиваються в його поезії докладно. Правдивої, щасливої любові він майже не знав; для його особистих переживань на цій області нема майже ніякого місця в його піснях. Образ Оксани, малої пастушки слідував вправді за поетом через ціле життя, але це радше продукт ідеалізуючої фантазії, як конкретний спомин пережитого любовного щастя.
Одинокою дівчиною, про яку Шевченко «мріяв» і з якою був офіціально заручений, була українська служниця Лукерія і її – негідну – її одиноку він зробив вічною в своїй пісні. Це сталося 6 серпня 1860, коли він в Стрельні присвятив її малу поезію, в якій він в дуже зрезигнованім тоні висловлює надію, що вона йому поможе нести великий тягар життя та підійме його з глибини.
Поет як звісно під цим зглядом дуже розчарувався, бо Лукерія не була зовсім спосібна бути потішаючою і рятуючою товаришкою життя хворого, чутливого поета. І його гірке розчарування відноситься імовірно до неї в одній малій поезії три місяці пізніше, в якій він говорить про свої плани на будуче. Він хоче збудувати хату з городом, де міг би відпочити; але і тут «ти приснишся і запалиш рай мій самотний».
Про горе свого власного серця говорить Шевченко взагалі дуже мало і це дуже характеристичне для його скромності і для його покірного альтруїзму, що він завжди ставить свою власну особу позаду. Тут знову показується, як далеко був він віддалений від «байроністичного мраку». Ніколи не відчувається в його любовних піснях торжествуючої пристрасті, або тріумфу любовної розкоші.
Настрій завсіди меланхолійний і елегійний. Але поодинокі терпіння ховає поет в глибині свого серця і майже завсіди це самітна дівчина – не самітний молодець – яка нарікає на страчене, або взагалі ніколи не осягнене любовне щастя.
Як билиночка в полі,
Та не дав мені Бог
Ані щастя, ні долі,
Тілько дав мені Бог
Красу, карії очі,
Та й ті виплакала
В самотині дівочій.
Ані братика я,
Ні сестрички не знала,
Між чужими зросла,
Долі-щастя не мала..
Де ж дружина моя?
Де ви, добрії люди?
Їх нема… Я сама,
А дружини – й не буде!…»
[Німецький переклад Остапа Грицая, також Ю. Віргінії]
В двох поезіях під тим самим наголовком: «Хустина» з років 1844 і 1847 оброблює поет той сам мотив, подібний трохи до звісного російського «Червоного сарафана» Мерзлякова. Дівчина шиє, співаючи, хустину і очікує надармо любого чумака, зглядно козака. Лише його труп вертає. Хустину, яка мала грати роль при обряді сватання, вішають тепер на хрест на могилі, де вітри з нею граються.
Постійність, вірність, лишаються по більшій часті річчю жінки. Багата, гарна Катерина (в поезії з р. 1848) приймає в своїм домі трьох запорожців, які захоплені її принадою, обіцяють, що все зроблять для неї, щоби лише позискати її ласку. Катерина подає їм до відома, що її одинокий брат перебуває на Кримі як полонений і вона годиться вийти за того заміж, хто вирятує її брата. Ці три запорожці спішать у Крим, щоби осягнути нагороду за вирятування. Першого проковтнув вир на Дніпрі, другого вбили на паль в Козлові (Євпаторії), але третий осягає ціль і приводить домів полоненого. Однак тепер показується, що Катерина їх одурила: вирятований не є її братом, але її улюбленим. Її в цей час убивають.
В полі поховали,
А славнії запорожці
В степу побратались».
[Німецький переклад А. Боша]
В женщині бачив Шевченко не так улюблену наречену, як матір – це єство, понижене етичними і соціальними невідрадними обставинами, яке викликувало в нім почування справедливості і його найглибше співчуття. «Немає – говорив він – нічого кращого в нашім земнім раю як молода матір з її дитиною». Поет похвальної пісні «Марії» знав дуже добре, що радощі материнства коштують многих, а напевно і більшу часть жінок дорого і що наслідки кріпацтва були і тут слідні в страшний спосіб. Цю високу гадку про жінку поділяє Шевченко з українською народною поезією і під цим зглядом можна би його порівняти з Некрасовим. Його власні життєві досвіди у високім степени також причинялися, щоби його скріпити в його моральних поглядах.
Передовсім думав він з обуренням на всі ті дівчата і матері, яких покинено і по родинах прогнано. Цього рода пожалування гідні сотворіння називають в Україні «покритками», бо носять таку саму ослону на голові як жінки. До в’язниці замикає пан молодого козака, а дівчину пускає «покриткою» в світ. В поезії «Маленькій Мар’яні» (1844) порівнює поет її з маковим цвітом, який пропукає і цвіте, доки його не зірвуть і він зламаний зів’яне. Або – додає він – «не цвіти ж, мій цвіте новий, нерозвитий цвіте! Зов’янь тихо, поки твоє серце не розбите!»
Вже з першої поезії «Причинна» бачили ми, що в його народних баладах не бракувало етичного елементу. Зведена дівчина мусила загинути як жертва людської злоби, а в «русалковім» мотиві грають байстрюки (діти неправого ложа) велику роль. Ця моральна тенденція надає також казці етичної вартості і певного реалістичного характеру. Вже в другій поемі «Катерина», присвяченій поетові Жуковському на спомин увільнення з кріпацтва, виступає Шевченко виразно як український поет жінок.
«Його соціальні поезії – говорить Вальдемар Каверзу в своїй малій студії про Шевченка [Magazin für die Literatur des Auslandes 1878 № 12] – не мають ніякої тенденційної риторики, але саме в простоті представлення лежить потрясаюче ділання цих темних нічних образів».
Катерина полюбила, мимо остороги родичів, москаля, який мусів іти походом проти турків. Вона чекала на дармо на нього, породила дитину і її висміювали як «покритку». Мати лає її і радить їй іти до Москви, щоби знайти свою свекруху. «Хто посадить на могилі червону калину? Хто без тебе грішну душу поминати буде?» Катерина просить гаряче о прощення і опускає вітцівський дім, беручи жменю землі з під вишні. «Як тополя ці ала в полі при битій дорозі, як роса та до схід сонця покапали сльози».
Вона цілує невинну дитину, яка нічого не знає і вирушає в дорогу з Києва в Москву, якою ходять чумаки. В морозі і сніговиці, одіта в селянську свиту, з мішком на плечах, в одній руці держить палицю, а в другій хлопчика і так іде вона від села до села, аж стрічає случайно милого. Вона хоче кинутися йому в обійми, але пристойний їздець удає, що він її зовсім не пізнає і проганяє її.
Її ум поволі запоморочується, вона благає їздця, щоби він принайменше взяв дитину в свою опіку, коли вже ніхто нею самою не журиться. В кінці вона топиться в ставі. «Чорнобрива Катерина найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом і сліду не стало». В епілозі йде кобзар до Києва в товаристві хлопця – це осиротілий син нещасної Катерини. Втім переїздить берлин (повіз) шестернею, а в нім гарний пан зі своєю женою. Пан кидає гріш жебракам, але сейчас помічає велику подібність хлопця до себе і засоромлений приспішує їзду.
В деяких із цих поетичних оповідань слідний подекуди сентиментальний романтичний елемент, який впрочім чужий Шевченкові. В російській мові написане оповідання «Сліпа» малює, як Оксану, дочку сліпої, одним паном зведеної матері, приймають в дім її батька. Він каже застрелити козака, який любить Оксану. Вона дуріє і кидався в огонь.
В поемі «Сова» оповідався про матір і її сина, якому зозуля віщувала довге, щасливе життя. Коли мати повдовіла, мусила служити день і ніч, однак вона збирала гроші, щоби купити синові жупанок, щоби він міг ходити до школи. Він виростає і стає солдатом. Ніколи не дістає мати від нього вістки; вона очікує на дармо його повороту і тратить вкінці розум… на сміх сільським дітям, дражнена «совою».
Але і в цих романтичних творах не опускає Шевченко національного грунту. В «Княжні» (1847) знаходить княгиня, занедбана своїм легкодушним мужем, розраду в материнстві. Її мала донька доспіває «мов яблучко у садочку». Мати купує її в Ромнах азбуку по кунштиках і стереже її «мов горлиця». По смерти матери беруть добрі люди княжну в опіку і дають в інститут у Київ. Але князь веде дальше своє ледаче життя, хоча й в селі панує голод. Щоб помагати бідним, вертає дочка домів.
Одної ночі, коли вона сумна чував в своїм покою, приходить п’яний батько щоби її збезчестити. Чути крик, вибухає вогонь і княжну уважають пропащою. Але вона втекла і стає монахинею в Києві, щоби спокутувати гріхи батька. Перетомлена умирає в монастирі в Чигирині, де перед тим розказала свою тайну.
Вершок цього жанру осягнув Шевченко по моїй думці в ідилії «Наймичка» (1845) [Німецький переклад Шпойнаровського. Сему поетичному оповіданню присвятив І. Франко в «Записках наук. тов. ім. Шевч». за р. 1895]. В одній з перших своїх поетичних проб написав Олександр Пушкін романс, де дівчина осінньою вечірньою годиною крадеться на опустіле місце, несучи в руках тайний овоч нещасливої любові і вона кладе хлопчика на чужім порозі. Так починається також ідилічне оповідання Шевченка.
Раннім ранком, коли край був ще повитий туманом, іде опущена жінка, щоби при зворушуючому прощанні передати чужим людям свою дитину. Щасливий случай хоче, що старі бездітні супруги, Трохим і Настя, беруть хлопчика за свого сина. Рік по тім приходить мати як наймичка до цього дому, щоби бути близько малого Марка і потайки наділяти його всею материнською ніжністю. Коли Марко виріс і жениться, має Ганна, перебрана наймичка, заступити матір на місце помершої Насті. Вона не може однак цього перенести легко в своїм серці і йде на прощу в Київ, молитися за свого сина і його наречену. Вона вертає з монастиря з многими дарами і виховує потім своїх внуків. Доперва на смертній постелі, коли Марко вертає з довшої чумацької подорожі, відкриває вона йому тайну і спокійно вмирає.
Над цим оповіданням лежить якесь особливе сяйво (приміром, в описі приготувань до весілля), яке при перекладі на іншу мову затрачується. Чутливий елемент є тут вільний від всякої фальшивої сентиментальності, а наївний тон нагадує майже старозавітну ідилію. І треба добре взяти під увагу, чи Шевченко саме в цьому жанрі не виявляє своєї найбільшої поетичної оригінальності. Як описувача нещасних, але сильних волею, героїчних жіночих постатей, треба його без сумніву поставити поруч російського майстра Івана Тургенева.
Примітки
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 98 – 102.