3. Маляр краєвидів
Альфред Єнсен
Шевченко-маляр належить до історії штуки [Прегарну пробу представити Шевченка як маляра, зробив в ювілейнім році професор Новицький. Його студія, вивінована величавими репродукціями малярських творів Шевченка «Шевченко як маляр» (Львів – Москва 1914) друкована коштом «Наукового товариства ім. Шевченка», була для нас на жаль недоступна. В цілості знаємо з руки Шевченка більше як 600 образів (малюнків), між тим 313 краєвидів, 124 портретів і 7 і жанрових образів].
Не хочу вступати на її область, однак не можу залишити, щоби принайменше нашкіцувати Шевченка як артиста-маляра, і показати, як маляр вплинув на поета. Шевченко, який любив природу, мав також спосібність малювати природу словами і мав острий зір артиста для явищ природи.
Під тим зглядом давав йому блаженний край над Дніпром дійсно велику кількість малярських мотивів. Тут були горбки, яри, поля, гаї і ріки, мальовничо положені села, а передовсім безмежні степи, монотонні і непроглядні, сумно-тужливі і розмріяні, викликуючі соняшні і мов жар гарячі почування, що заманюють до непогамованої свободи. Ця величавість природи запізнає чоловіка тим більше з мовою птиць, вітрів і ростин.
В своїм дневнику з 14 липня 1857 Шевченко сам натякнув на різницю між російською а українською природою:
«У великоросів є вроджена нехіть до зелені, до цього живого, блискучого сонячного погляду усміхаючоїся матери-природи. Великоруське село – це, як висловився Гоголь, в безладді накидана купа сірих бальків з чорними отворами замість вікон, вічний бруд, вічна зима; прутика зеленого не побачиш там. За селом зеленіють непроходимі ліси, а село якби навмисно вилізло на велику дорогу з-під тіні цього ненарушеного саду, щоби розложитися над нею в двох рядах…
Як цілком інакше виглядає воно на Україні. Там має кожне село, а навіть кожне місто білі, привітні хати, що розложились в тіні черешневих і вишневих садів. Там прикрасив убогий селянин своє помешкання пишною, вічно усміхаючоюся природою та й співає свою сумну задушевну пісню в надії на краще життя. О мій бідний, мій прекрасний, мій любий краю! чи скоро я буду дихати твоїм живущим, солодким повітрям? Милосердний Бог – це моя нетлінна надія…»
Для Шевченка лежали село і хата все в чарівнім блеску, через віддалення ще ідеалізованім. Біла хатинка блищиться перед його очима як «дитина в білій сорочині», як «дівча на горбку». В російській мові написав Шевченко (прозою) кілька оповідань, в яких вихвалює українські села, як приміром в новелі «Княжна» написаній в Новопетровській кріпості (1853). Початок звучить:
«Село! О який милий, чарівний вид розбуджується в моїм старім серцю при цьому милім слові!
Село… і от стоїть передо мною наша стара, бідна біла хата з потемнілою, солом’яною стріхою і чорним димарем, а біля хати яблінка з червонобокими яблуками і квітник, любимець моєї незабутньої сестри, моєї терпеливої, ніжної няньки. Біля воріт стоїть стара верба з вітками, звисаючими на всі сторони і з зісохлим верхом, а за нею тік зі стогами ячменю, пшениці і іншого збіжжя, ще дальше по косогору, іде город. Та який город!
Бачив я в моїм житті дуже гарно плекані городи, як ці в Умани [Славний город парковий «Софіївка», власність родини Потоцьких, в Київській губернії, вихвалюваний частіше польськими поетами] і в Петергофі, але що вони значать в порівнянню з нашими величавими городами: густий, темний, тихий – що й казати таких городів нема багато на цілім світі.
За городом левада, за нею долина, а в кінці тихий потік, ледве журчить, окружений вербами та калинами, обкутаний в широколисті, темно-зелені лопухи. В оцім потоці, під навислими лопухами купається білявий, опецькуватий хлопчик; він біжить відтак через долину і леваду до тінистого саду, падає на землю під першою грушею або яблонею і засипляє здоровим, безжурним сном. Коли пробудиться, дивиться на протилежачу гору і питає сам себе: «Що там може бути за горою? Там мусять бути залізні стовпи, які підпирають небо…»
Тут маємо перед нами вітцівський дім Шевченка в Кирилівці, і гарного епізоду з дитячих літ також не забув поет.
Коли однак Шевченко подумає про мешканців цих «чаруючих» сіл, тратить образ багато зі своєї ідилічної принади, бо він знає, що нужда і біда панують в цих хатах. Його альтруїстична вдача не могла вповні радуватися, бо він знав, що його ближні терплять. Чиста сільська ідилія знайшла так мало місця в його поезії. Тут і там продирався таки незакаламучена життєва радість в описі села, хоча й рідко. Коли Шевченко сидів 1847 в Петропавловській кріпості, пригадав собі вечір на Україні і писав так:
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати;
Вечірня зіронька встає;
Дочка вечерять подає…
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все… Тілько дівчата
Та соловейко не затих».
[Німецький переклад Шпойнаровського; також Ю. Віргінії]
Чи не є це чудовий образ сільської ідилії, ідеалізований, а все-таки спочиваючий на реальнім грунті? Ми чуємо запах квітучих вишень, ми чуємо солов’я в теплий, тихий передлітний вечір і ми бачимо стіл перед малою білою хатою зі солом’яним дахом на Україні. Це образ сімейного щастя, про яке мріяв Шевченко, яке однак не судилося в’язневі. Але поетові може вже сам сон дати вдоволяюче відшкодування і сільська ідилія наповняє його цілком навіть за Каспійським морем. В Оренбурзі (1850) снилося йому:
Між вербами, та над водою
Біленька хаточка; сидить,
Неначе й досі, сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая сміючись мати,
Цілує діда і дитя –
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки і годує,
І спать несе; а дід сидить
І усміхається, стиха
Промовить нишком: «Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?»
І нищечком старий читає
Перехрестившись «Отче наш». –
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне… День погас, –
І все почило. Сивий в хату
І сам пішов опочивати».
[Німецький переклад Ю. Віргінії]
Це мріяння в природі дає поетові силу і відвагу до життя і осолоджує йому навіть самоту. В своїм дневнику з 17 червня 1857 записав він кілька дотичних записок, які могли би знайти своє місце в «Мемуарах стрільця» Івана Тургенева:
«Ранок тихий, прекрасний. Тільки іволги і ластівки нарушали деколи сонну солодку тишину ранку. Відколи мені позволено пробувати самітно, я надзвичайно полюбив самоту. Не може бути нічого солодшого, нічого більше чарівного в житті, як самота, особливо перед лицем усміхаючоїся, квітучої красавиці матері-природи. Під її солодким, чарівним впливом чоловік мимоволі погружається сам в себе і «видить Бога на землі», як каже поет. Я і перше не любив шумної діяльності, або краще сказавши, шумної бездільності. Але після десятилітнього побуту тут самота здається мені правдивим раєм. Сиджу або лежу мовчки цілими годинами під моєю любою вербою».
Святочний спокій світання змалював Шевченко більше разів словами. Вже в першій баладі «Причинна» представляє він вчасний ранок:
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидючи;
Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві
Шепчуть густі лози».
[Німецький переклад О. Грицая]
В елегії «На вічну пам’ять Котляревському» (1841) приходить подібна настроєва картина:
І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині,
Пішла дібровою луна;
Луна гуляє, – божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне – рай тай годі!
Верба сміється…
[Німецький переклад Шпойнаровського]
В «Гайдамаках» говориться:
Світить білолиций;
Верба слуха соловейка
Дивиться в криницю».
У великій поемі «Сон» стрічаємо слідуючий величавий малюнок з природи:
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє;
Степи, лани мріють;
Між ярами над ставами
Верби зеленіють;
Сади рясні похилились;
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють в полі.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Ранньою росою.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Сонце зустрічає.
Так само малює поет словами сумерк вечірний:
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає,
Як широка сокорина
Віти розпустила,
А над самою водою
Верба похилилась,
Аж по воді розіслала
Зеленії віти
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти».
[Німецький переклад А. Поповича]
В поезії під тим самим заголовком «Сон» (Орськ 1847) бачить він як
Дніпро і поле золотом крило;
Собор Мазепин сяє-біліє,
Батька Богдана могила мріє;
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили;
З Трубайлом Альта між осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою…
І все те, все те радує очі,
А серце плаче; глянуть не хоче».
Інакше представляє настрій вечірний одна поезія зі заслання: «Сонце заходить, гори чорніють. Пташечка тихне, поле німіє. Радіють люде, що одпочинуть. Ціла природа сповита в темряву. На сине небо виходить зоря»…. Зі сльозами питає поет вечірню зорю, чи вона зійшла вже і на Україні, чи карі очі її шукають… [Німецький переклад Ю. Віргінії]
Ніччю – говориться знову в поетичнім оповіданні «Катерина» – кричать сови, спить діброва, зіроньки сіяють, понад шляхом щирицею ховрашки гуляють. Спочивають добрі люде; що кого втомило: кого щастя, кого сльози, все нічка покрила Всіх покрила темнісінка, як діточок мати». Може тут слідний ще вплив романтичного баладового настрою, який ще виразніше виступає в перших стрічках поеми «Причинна»:
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав, –
Неначе човен в синім морю,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз-у-раз скрипів».
[Німецький переклад О. Грицая]
В цьому образі природи слідний ще трохи літературний вплив німецької романтики так як у Жуковського і Міцкевича. Тут не проявлявся ще наївний народний реалізм, який впрочім є знаменним для Шевченка. Коли він малює поетично якийсь краєвид, то читач не бачить якогось генералізованого краєвиду, як приміром стилізоване змалювання природи в «Водопаді» Державіна, але саме Україну, якої флору поет знає. Тут стоять дуби, осики і тополі, тут цвітуть вишні і калина; тут покриті поля лілеями, кульбабами, котиками, цвіт-рожами і барвінком [Барвінок уживаний на Україні при весіллях, похоронах і прочих святочних нагодах].
На весну розкривають ці квіти їх пестру велич красок і одушевляють поета у вихвалюванню природи, котра все відмолоджується. «Встала й весна – говориться в «Гайдамаках» – чорну землю сонну розбудила, уквітчала її рястом, барвінком покрила; і на полі жайворонок, соловейко в гаю землю, убрану весною, вранці зустрічають». Або в поетичнім оповіданню «Невольник»: «І барвінком і рутою і рястом квітчає весна землю, мов дівчину в зеленому гаї. І сонечко серед неба опинилось, стало, мов жених той молодую, землю оглядало».
І цей краєвид зі степами, що мерехтять на овиді, дістає свій характеристичний, меланхолійний стафаж караванами возів, запряжених волами, котрі на весну їдуть на південь, щоби міняти українські сирівці за сіль, рибу і т. д. Ці чумаки відграють в українській народній поезії менше-більше ту саму роль, як поромщики над Волгою в російській. Частіше згадує Шевченко чумака, який з Лиману, «нещасливий з чужим товаром чужі воли поганяє». Тому що така подорож караваном була дуже довга і тривала майже півроку, порівнював Шевченко свої повільні літа на засланні з чумацькою дорогою.
Слово чумак має походити від слова «чума» (пошесть), бо ці люди мочали свої одяги в дегтю, щоби охоронитися від зараження. В одній поезії [Німецький переклад Шпойнаровського і Ю. Віргінії] змалював Шевченко, як умирав в степу молодий чумак, заражений цією недугою. Воли стоять коло нього понуро, а гайвороння прилітає, щоби роздирати трупа. Чумак просить перед смертю цих птиць, щоб вони полетіли до його батька, щоби прочитано за упокій його душі службу божу. А молоду наречену нехай привітають, щоб вона вже більше не ждала на нього… Поезія є взірцевим обробленням звісної народної пісні.
Як в старім «Слові о полку Ігоревім», з якого виїмки Шевченко переклав 1860, так і тут оживає природа. Сонце ночує за морем; білолиций місяць мандрує по небі і оглядає безмежне озеро, а дуби з часів Гетьманщини стоять як високорослі старці. Вітер стає для Шевченка, як взагалі у народній фантазії, живим єством, яке мішається до людських подій і бере участь в судьбі України; він то шелестить ніччю в очеретах, то йде степами й починає розмову з курганами. Не раз загуде його голос до моря – все представлено немовби потягнув кількома рисами як наприклад у вступі до «Гайдамаків»: «море грає, вітер повіває, степ чорніє, а могила з вітром розмовляє».
Люди також звертаються до вітрів, квітів, або до моря, як вони в біді, або хотять відгадати непевну будучність. Дівчина, ждучи на дармо на свого милого, благає вітра, щоби він полетів до моря і заглянув, де милий пробуває:
Ти з морем говориш, –
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море;
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило;
Воно скаже, синє море,
Де його поділо».
[Німецький переклад Юлії Віргінії, також Шпойнаровського]
Примітки
має походити від слова «чума» – це народна етимологія. Огляд точок зору щодо походження слова «чумак» – .
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 51 – 57.