6. Поет – політичний борець
Альфред Єнсен
Доперва в році 1844 одержала поезія Шевченка прямо політичне пятно: перед тим зверталася вона в поетичнім представленню завмираючого козацтва проти поляків і єзуїтів, а тепер звернулася проти тієї держави, яка проковтнула і Польщу і Україну, проти Російського царства. Це доказує особливо фантастична поема «Сон», друкована доперва 1865 р. [Політичні поезії Шевченка з 1840-их років, між ними і «Сон» були вправді видані поруч поезій Пушкіна, заборонених з Росії в однім зошиті «Русской библиотеки» 1859, але в такій покаліченій формі, що навіть видавці не важилися їх поширювати], але – все-таки частинно – була вже коло 1840-их років звісна у відписах. Дуже імовірно, що сама ця поема, як також в слідуючім році написані «Великий льох» і «Кавказ», зробили українського поета у царського престола так підозрілим і так нелюбим, що його покарано так нелюдяно строго, хоча й йому не могли доказати ніяких революційних справок.
«Сон» – це дивачна сатира, опис фантастичної подорожі через пекло на землі під впливом Данте і Міцкевича – подорож з України до Петербурга, відбута у сні. Поетові здається, що він знісся понад землю і прощається зі світом, «свої люті муки в хмарі заховаю». Він літає понад Україною «небогою удовою», де соловейко в темнім гаї сонце зустрічає, де верби над ставами зеленіють, а тополі стоять мов сторожі коло городів». Однак ця гарна країна викликує у нього тужливі почування, бо він чує людський плач і тому хоче полинути ще дальше за хмари, де нема ні власті, ні кари.
«Он глянь! у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки здіймають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Панят недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину, –
Єдину надію! – в військо оддають,
Бо його, бач, трохи… А он – де під тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он – бачиш? Очі, очі!
Нащо ви здалися?
Чом ви змалку не висохли,
Слізми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає, –
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають,
Старці навіть цураються…
А панич не знає:
З двадцятою, недолюдок
Душі пропиває».
[Німецький переклад Артура Боша]
Він летить дальше і бачить в долині снігові поля, ліси, багна, туман і пустку, але ніде ані сліду людського життя. Але під землею гудуть кайдани. «Чого ти шукаєш під землею»? Це живі люди, в кайдани забиті, які виносять з шахт золото, щоб пельку залити неситому: це каторжні – засуджені на примусові роботи. А за що? Це знає лише він – Вседержитель, а може й він не добачає…
Потім бачить сонний поет місто із стома церквами, збудоване на багнах, повите чорними хмарами. В цьому місті роїться від уніформованих людей, які кличуть гурра і він довідується, що відбувається парад. Він йде відтак в палату і бачить його самого «високого сердитого», а обік його була жінка «мов опеньок засушений, тонка, довгонога… [Цар Микола і цариця. Ці стрічки мали найбільші вразити російського царя.] Над Невою дивується поет із-за многих палат і пам’ятника Петра Великого і вибухає обуренням:
… Дивлюся я:
Палати, палати
Понад тихою рікою,
А берег обшитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий:
Як то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво! От тут крові
Полито людської
І без ножа! По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена
Аж чудно дивиться,
І дзигарі теленькають.
От я повертаюсь –
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває.
А на коні сидить охляп,
У свиті – не свиті,
І без шапки; якимсь листом
Голова повита
Кінь басує, – от-от річку,
От-от перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто це такий?
От собі к читаю,
Що на скелі наковано:
«Первому Вторая»
[На гранітній скелі написано: «Petro primo – Catharina secunda»]
Таке диво поставила.
Тепер же я знаю:
Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову – сиротину.
Кати, кати, людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися! А що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю».
Відтак переноситься фантазія поета в часи Петра Великого і заклинає тінь згаданого вже гетьмана Павла Полуботка. Поетові здався, що він чує його голос:
«Із города, із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію.
А мене послали
У столицю з козаками
Наказним гетьманом.
О, Боже мій милосердний!
О, царю поганий!
Царю проклятий, неситий,
Гаспиде лукавий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними кістками!
Поставив столицю
На їх трупах катованих,
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах!… Царю, царю!
І Бог не розсудить
Нас з тобою: кайданами
Скований зо мною
На вік-віки».
Коли замовк цей голос, покривався небо хмарою білих птиць: це душі козаків, котрі мусіли працювати при осушуванню багнів над Невою і там погинули, коли Петро Великий велів будувати нову столицю. Вони кричать і голосять і проклинають свого гнобителя:
«І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав голих і голодних
У сніг на чужину,
Та й порізав, а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими,
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий, проклятий!»
Хоча й Шевченко запозичив зовнішний мотив цієї фантастичної подорожі через земне чистилище у Данте і хоча й ця поема впрочім не має нічого спільного з великанським твором італійця, то тим більше вплинув на нього Міцкевич, а головно епілог до дивачної любовної драми «Dziady» послужив українцеві за взір. Оба поети відносять то само враження із пустої країни по дорозі в Росію.
У Міцкевича:
«Oko nie spotka ni miasta ni góry,
Żadnych pomników, ludzi ni natury;
Ziemia tak pusta, tak niezaludniona,
Jak gdyby wczora wieczorem stworzona».
В обох поезіях описується парада (у Міцкевича дуже обширно) і оба поети підносять з сарказмом, як цар приказом своєї власті, немов чарами, поставив столицю на болотах.
Міцкевич писав:
«… błotne okolice
Car upodobał i stawić rozkazał.
Nie miasto ludziom, lecz sobie stolicę…
W głąb ciekłych piasków i błotnych zatopów
Rozkazał wpędzić sto tysięcy palów».
Цікавим є факт, що величава статуя, яку Катерина II казала поставити французькому артистові Фальконетові (Falconet), щоби звеличити Петра Великого, натхнула трьох найбільших поетів польської, російської і української літератури. Пушкін бачив в «мідянім їздці» символ побідоносного, непоборимого царства і він вдунув коневі з криці життя, щоби потоптав копитами ворогів Росії. Поляк і українець уважали, кожний зі свого національного становиська, могутнього царя втіленим народним ворогом і Міцкевич, який протиставив пам’ятник на невському побережжі статуї миролюбивого цісаря Марка Аврелія в Римі, писав:
«Pierwszemu z carów, co te zrobił cuda,
Druga carowa pamiętnik stawiała».
Шевченко був о много більше спонуканий вказати виразно на ініціаторку пам’ятника, бо Катерина докінчила діла знищення українства, зачатого Петром. Представлення Шевченка артистично не може мірятися з представленням Міцкевича. На всякий случай посвідчають факти, в як високім степені мусила займати східно-європейську фантазію особистість російського «будівничого». Не обійшлося без того, щоби Шевченко в часі свого побуту в Петербурзі не подивляв «мідяного їздця», а Мих. Мікешин писав про нього 1876: «Великанська статуя Петра Великого тяжіла на нім немов яка візія, так що він попадаючи в пафос і звернений до статуї царя, не раз кінчив поетичними декламаціями».
Коли поемі «Сон» мушу відмовити вищої артистичної вартості, подибую зате глибоку оригінальність в містично навіяній політичній поемі «Великий льох» 1845, саме тому, що вона зв’язана з народними виображеннями. Цей незвичайний твір, який Шевченко назвав містерією, має в своїм пророчім тоні і страховиннім настрою деякі натяки на «Dziady» Міцкевича і польсько-українську школу. Але ця поема є невідклично оригінальна і походить зі старого народного українського повір’я, що Україна мусить бути цілком знищена, коли б москалі докопалися до могили, де сховані скарби Хмельницького.
В першій часті літають над Суботовим три птиці, білі як сніг і сідають на вежі старої церкви. Це духи нещасних дівиць, які засуджені літати і які не можуть скорше дістатися до раю, аж буде розкопаний великий льох. А що саме вони завинили? Першу покарано, як вона оповідає своїм товаришкам, за це, що вона перейшла гетьмана Богдана Хмельницького з повними відрами [Після народного українського вірування значить це принести щастя комусь], не знаючи, що він поїхав в Переяслав присягати москалям на вірність. Коли б вона була це знала, то радше була би розбила ведра, або в затроєній воді разом зі всіма була би знайшла смерть.
Друга мусила перебувати в чистилищі, бо напоїла в Батурині коня царя Петра. Коли москалі спалили славний Батурин [Резиденція Мазепи] і убили Чечеля [Полковник Мазепи], як також ціле населення з виїмком старої жінки і дівиці, яку цар по битві під Полтавою примушує, щоби напоїла його коня. Вона робить це і падає мертва.
Третя в кінці усміхнулася до позолоченої галери цариці Катерини, коли вона відбувала Дніпром свій тріумфальний похід. Дівчина ця не знала, вона ж була ще дитиною, якого лютого ворога України вона поздоровила. Пташки летять дальше і ночують в Чуті, в лісі над старою Січчю.
Відтак показуються три ворони; алегоричні натяки на Україну, Польщу і Москву. Перша ворона (Україна) оповідає, як гетьман робив інтереси на козацькій свободі і продав її московським боярам. Вона полетіла аж на Сибір, де вона вкрала від одного декабриста трохи жовчі. Вона робить дальше натяк на долю України в часі шведської інвазії, як знищено Ромни і Батурин, як Полуботка засудили у в’язниці і як козаки мусіли поселюватися в Фінляндії, щоби будувати канал над озером Ладога. В кінці нарікає вона на це «що москалі шукають в могилах «древностей», бо в хатах вже нема що взяти і вона предсказує час, коли виступить Гонта, щоби все плюндрувати і нищити.
Друга ворона (Польща) чваниться тим, що була в Парижі і пропила три золоті з Радзівілом і Потоцьким. Третя (Москва), каже, що вона з татарами шаліла, з мучителем (Іван Грізний) господарила і з Петрухою (Петро І) пила. Вона картає трьох російських державних мужів: міністра Клейнміхеля, який мав в часі будови миколаївської залізниці (між Петербургом і Москвою) обікрасти державну касу; барона Корфа, шефа «III отделения» і славного історика Карамзіна, який накликував своїм меморіалом «про стару і нову Росію» Олександра І до національної політики.
В III часті виступають три лірники. Вони наміряють іти в Суботів, щоби співати при поминальнім богослужению за Богдана Хмельницького. Вони уважають відлітаючі ворони за злих передвістунів і один з них хоче співати про Жовті Води [Де Хмельницький побив поляків 1648 р.]. Вони йдуть спати під берест коло великого льоху. На другий день зачинають вони копати коло льоху; на третий день докопалися до муру, спочили і сторожили, щоби не зроблено доносу до начальства в Чигирині. Російський ісправник довідався про це і прийшов, щоби завалити склепіння підземної гробниці. Замість скарбів знайшов однак лише кілька кістяків. Розчарований і озлоблений ісправник казав арештувати і вибити трьох лірників.
В такий спосіб розкопали москалі малий льох в Суботові. Великого льоху однак вони ще не знайшли… Україна – це заслонене значення алегоричної поеми – ще не загинула цілком.
Вершок своєї поетичної діяльності осягнув Шевченко по моїй думці у знеслій рефлексійній поемі «Кавказ» (1845) [Німецький переклад Юлії Віргінії, О. Грицая і Шпойнаровського]; відпис цієї поеми послав Шевченко авторові «Dziad-ів», який перебував в Парижі. Поему присвячено пам’яті зукраїнщеного француза графа Якова де Бальмена, котрого послано з російською армією у Кавказ офіцером і який погиб в бою з черкесами. Тут показується найліпше основна різниця, яка заходить між Шевченком і російськими байроністами. Шевченко не вихвалює прегарної країни, якої впрочім він сам не бачив, як це було у Пушкіна і Лермонтова; ще менше інтересується він боями і романтичними епізодами, він не поглиблюється також ані у свій власний правдивий, ані в удаваний «Weltschmerz». Для Шевченка є Кавказ, де
«Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Шо день божий довбе ребра,
Серце розбиває;
є символом людської нужди і людського стремління до свободи, при чім стільки героїв пролило свою кров, як і цей французький приятель, який не боровся за Україну, але «як жертва царської лютості мусів випити з московської чаші московську отруту».
«За горами гори, хмарами повиті,
Засіяні горем, кровію политі».
Моральне обурення поета звертається насамперед проти миколаївської системи, яка «од молдованина до фінна» своїми забаганками здобування поневолює вільного духа і каже проливати ціле море крові і сліз. Він картає брак серця цієї державної штуки, яка має лише на цілі «будувати в’язниці і кувати кайдани». Але поет не остає лише при цьому. Його міркування обіймають цілу цивілізацію з її удаваною побожністю, гіпокризією і жадобою зиску, він висміює фальшиве християнство і некультурність, яка шириться від Сибіру аж по Кавказ і «в ім’я Христа запалила тихий рай».
«За кого ж Ти розпинався,
Христе, Сине божий?»
Але поет не попадає в цілковиту розпуку, бо «душа не вмирає, не вмирає воля «і – мимо приказів власті – не скує живого слова». Він вірить, що всюди настане право і свобода, хоча й ще мусять течи ріки червоної крові. І тому:
«І вам слава, сині гори,
Кригою окуті;
І вам, лицарі великі.
Богом незабуті!
Борітеся – поборете:
Вам Бог помагає;
За вас сила, за вас воля
І правда святая».
Є вдачі, які по сильнім спалаху молодечого пориву до свободи з роками стають уміркованими, знесилюються, резигнують і годяться з дійсними обставинами, чи то з браку відваги, чи зі старечої вигідності. Шевченко не був одним з тих. Він остав вірним своїм ідеалам молодості. Зі заслання вернув той сам поет-борець, яким його тамтуди заслали. З «царством» не міг він ніколи заключити компромісів, хоча й він був безсильним і як Красінський в «Іридіоні» міг би був сказати: «tam potęga się urodziła, gdzie lutnia nie brzmiała nigdy, gdzie na czole, zamiast wianka mirtu, sprzęgały się twardej miedzi blachy, a w duszach mężów nie było rytmu, ni swawoli – jedno była wola…»
Вже в Нижнім Новгороді написав Шевченко насмішливу поему «Юродивий», яка була може уривком планованої алегоричної сатири «Сатрап і Дервіш». Тут він ставить на позорище ремісників «фельдфебеля царя», капрала Гавриловича Безрукого [Д. Г. Бібіков (з одною рукою) генерал-губернатор в Києві 1835 – 1856] та п’яного унтера Долгорукого [Князь Димитрій Д. Долгорукий, шеф жандармерії в Києві в тім самім часі]. «Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї за правду пресвятою стать і за свободу! Розпинать, а не любить ви вчились брата! Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?… О зоре ясная моя [Це увільнення зі заслання і поворот до Росії]! Ти вела мене з тюрми, з неволі якраз на смітничок Миколи (= російська столиця)! І світиш і гориш над ним огнем невидимим, святим, животворящим, а із гною встають стовпом передо мною його безбожнії діла… Безбожний царю, творче зла, правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі?»
Раз в житті потрясло сильну віру Міцкевича в Боже провидіння, а іменно у в’язниці в Вильні, де він згадуючи терпіння польського народа, забуває на свої власні нужденні терпіння серця і у знеслій «Імпровізації» визиває самого творця світа в імені міліонів душ до бою, щоби зробити справедливість. Побожний Шевченко при своїм погляді на відносини в Росії, прибувши до Нижнього Новгорода, так зворушився і попав в таку розпуку, що у вище наведеній поезії звертається просто до Бога і питає: «А ти всевидящеє око! Чи ти дивилося з висока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали? Око, око! не дуже бачиш ти глибоко! Та спиш в кіоті…»
Ще більшим став розстрій і чорна розпука хворого поета в Петербурзі.
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось… Болить,
Болить і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподіваної волі –
Вона заснула: царь Микола
Її приспав, а щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі, небога,
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати мурувать,
Любить царя свого п’яного
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого!»
[Німецький переклад Остапа Грицая]
А коли він проходжувався в посліднім році життя над Невою, де він провів тільки многонадійних, повних жадоби діл днів як артист і поет, не міг позбутися все таки журливих гадок. «Як би ми не похилилися як раби, то не стояло б над Невою отсих осквернених палат. Була б сестра і був би брат, а то нема тепер нічого – ні Бога навіть, ні пів-Бога. Псарі з псарятами царять, а ми дотепні доїзжачі хортів годуємо…»
Примітки
старого народного українського повір’я – ясна річ, що аж до самого 1845 року ніхто в Україні не чув про таке «народне повір’я».
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 79 – 87.