7. Апостол справедливості
Альфред Єнсен
Коли б Шевченко був написав лише балади, політичні сатири і народні пісні, був би вже безуслівно першим поетом України. Але через його знеслу ідеальність, його правдиво людський спосіб думання поширилося його літературне значення далеко поза національно-язикові границі і запевнило йому певне і тривке місце у світовій літературі. Бо Тарас Шевченко був не лише національним поетом, але також універсальним духом, світильником людськості.
Мученик за свободу, для якого біблія була від дитинства найбільш улюбленою лектурою – також і на засланні – був передовсім релігійної вдачі. Він знав, що любов сильніша як помста; тому він міг прощати – також своїм ворогам, бо всі люди, а особливо всі терплячі, нещасливі є братами, і також сковані мученики могли простити вмираючому цісареві Неронові. [В поемі «Неофіти».]
«В розмовах Шевченка» – говорить Костомаров у своїх споминах з р. 1876 – «не помічав я цієї неохоти супроти гнобителів, яка продирався подекуди в його поетичних творах; противно він дихав любов’ю і тугою за цим, щоби вирівняти всі національні і соціальні непорозуміння і мріяв про загальну свободу і братання всіх народів».
Ця тепла релігійність полишила глибокі сліди в його поезіях. «Жива душа поетова святая» – пише він – «жива в святих своїх речах і ми читая оживаєм і чуєм Бога в небесах». Про обізнання Шевченка з божим словом свідчать не лише численні цитати з біблії, наведені як мотто його поезій, але також численні поетичні парафрази псалмів Давида і розділів з книг пророків. Так як польські поети від Кохановського почавши, бачили в історії терпінь жидів відбитку для свого власного народа, не обійшовся Шевченко без того, щоби віднести слова великого псалмопівця до України. «На ріках круг Вавилона під вербами в полі сиділи ми і плакали в далекій неволі і на вербах повішали органи глухії». Або коли хоче напятнувати гріхи своїх земляків, повторяє він в поетичнім переспіві слова Осії: «Верни Ізраїлю до Єгови, твого Бога! Бо через власну провину падеш».
Я думаю, що ключем до внутрішного життя Шевченка є містична поема «Тризна». Вона була написана восени 1843 і присвячена княжні Варварі Миколаївні Репніній. Це є чудове само-признання, а що оно написане в російській мові, заслуговало би на поетичне місце в російській літературі. Понурий зміст є аналізом долі поета, яка терпить у стремлінню до недосяжного ідеалу. По моїй думці нема ніякого сумніву, що під помершим приятелем розуміє Шевченко себе самого і що в цей спосіб натякнув на своє духовне відосібнення, свій ідеалізм і свою душевну боротьбу.
Дванадцять молодих людей збирається кожного року в означенім дні на святочний пир, щоби обходити пам’ять померших. Наперед нашкіцовані молодечі літа незабутнього приятеля, такі сумні як дитячі літа Шевченка. «Дитячий сон зник як полохливий голуб і скрута вдиралася мов злодій в його роздерте серце і ссала жаждучими устами його невинну кров. О коби він міг лише схопити гнівливою рукою земну кулю разом зі всіми земними плазунами, здушити і кинути в пекло…! [Тут здається мені згадав Шевченко звісну оду «До молодості» Міцкевича, де порівнюється молодця з Гераклом, який душить в колисці вужів] Хто не вірить, не може сподіватися. Що тут поет говорить сам про себе, виходить і з цього, що він в поезії питає: «Де кінець світа і неба?» [Порівняй вже згаданий епізод з його дитинства].
Згадуючи рідну землю молиться молодець до Бога о справедливість і свободу і плаче гірко при згадці на історію своєї вітчини. Він вчить, що загальне добро треба добувати любов’ю, що треба постояти за народ з великодушною рішучістю і жертвувати землякам життя, гарний дарунок Бога… Але в особистих зносинах остає молодець сам один і незрозумілий між чужими. Він відчуває тяжко свою самоту і в’яне на чужій землі як осінний цвіт. «О горе мені – зітхає він – чому я покинув щастя невинності, мій рідний край? Чому я блукався? Що осягнув я на чужині? Тут не стрічаю нікого рівного мені, тут я жебрак, бідний зарібник, простий робітник. Самітний чоловік терпить далеко від вітчини і його з’їдає гаряче бажання бути їй хосенним, аж доки він не вмре…»
Чи не маємо тут перед нами образу Шевченка в Петербурзі, якого товариство все таки уважало «хахлом», де він як ученик академії не міг розвинути свого артистичного талану до повного розцвіту і де туга за Україною ніколи не погасала?
В цій поемі поробив Шевченко також інтересні натяки на літературне життя в російській столиці і показав в темних висловах, як далеко стоїть його поетична індивідуальність від Пушкіна і російських байроністів. Там говориться дословно: «Він не оповідав про свої щоденні події в формі потішних романів; він не відслонював ран душі або темряви різних снів, він не поклонявся байронівським мракам, не обмовляв ничтожної маси своїх приятелів і він не був таким, як цей космополітичний філософ, котрий незмінно шпирає в ідеях Канта і Галілея…» Ці натяки відносяться певно до Лермонтова і Пушкіна, автора поезії «Чернь». Кого мав на думці під «космополітичним філософом», тяжко вгадати. Чи мав би ним бути Белінський?
Основну різницю характерів Пушкіна, Лермонтова і Шевченка можна би пояснити на літературнім прикладі. Всі три написали поезію під заголовком «Пророк» і всі три різно розуміють єство і задачу поета. Пушкін бачить в пророці передовсім поета з божої ласки і віщуна, який покликаний до того, щоби сповнити божу волю і запалити божим словом серця людей. Лермонтов підносить (1841) в своїй поезії непізнану судьбу поета-пророка, як його обдертого і бездомного люди висмівають, коли він опускає свою пустиню. Однак Шевченко підчеркує в «Пророці», написанім над Аральським озером 1848 пророче звання поета як стремління викликувати любов і ширити світло.
«Неначе праведних дітей,
Господь, любя своїх людей,
Послав на землю їм пророка –
Свою любов благовістить,
Святому розуму учить.
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко,
І ніби тим огнем пекли
Холодні душі. Полюбили
Пророка люди, і молились
Йому, і сльози знай лили.
А потім?… Люди, род лукавий,
Господнюю святую славу
Розтлили… і чужим богам
Пожерли жертви, омерзились,
І мужа свята – горе вам!
На стогнах каменем побили,
І заходилися гулять,
Святою кровью шинкувать.
І праведно Господь великий,
На вас на лютих, на вас диких
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми мурувать,
І – роде лживий і жестокий! –
Вомісто кроткого пророка –
Царя вам повелів ізбрать!
[Німецький переклад О. Грицая]
Як ми вже знаємо, мали панславістичні тенденції революційного товариства св. Кирила і Методія релігійну закраску. Тому і не обійшлося без того, щоби Шевченко не симпатизував з цим товариством, як з чисто гуманних причин, так і зі спеціально слов’янських. Бо Шевченко почував себе завсіди слов’янином в дусі Коллара і тому не мав ненависті супроти росіян і поляків як таких. Він же ж мав між москалями деяких зі своїх найліпших приятелів і покровителів і він знав дуже добре, як тяжко стогнав російський сільський народ під миколаївським ярмом.
Вже в кривавих «Гайдамаках» боліє поет над силі, що «пролито кров дітей старих слов’ян». Слов’янські симпатії не позволяли однак Шевченкові ніколи на те, щоб він забував на національно-політичне і соціальне положення свого власного народа, який саме гнобили слов’янські брати. Він ганить також своїх земляків за їх слов’янофільство.
В зворушаючім «Посланію до мертвих і живих і ненароджених земляків моїх в Україні…» ганить він українців за їх манію до всего чужого: вони чваняться цим, що читають Коллара, Шафарика і Ганку і в слов’янофіли пруться і всі мови славяиського люду знають, а їх власна їм незвісна…
Найсильніший вислів знайшов його гуманний панславізм в поемі «Єретик або Іван Гус» 1845, присвяченій чеському славістові П. І. Шафарикові
[Замилування Шевченка до вченого Шафарика походить імовірно з того, що його приятель Бодянський саме тоді займався переводом «Слов’янських старинностей», а 1843 р. видав в Москві переклад твору Шафарика: «Slovanský Národopis» п. з. «Слов’янское народописаніе». В стихах:
«І слов’ян сім’ю велику
Во тьмі і неволі
Перелічив до одного»,
бачив би я доказ на це, що Шевченко знав «Slovanský Národopis», де був саме статистичний огляд Слов’янщини. (Зам. перекл.)].
У вступі вихвалює Шевченко славного славіста і дослідника літератури, бо він «в попелі глибоко прозрів смілим орлиним оком і засвітив світоч правди і волі…»
В кінці молиться поет до Бога, «щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди і єретиками, як Констанцький єретик великий».
Поетичне оповідання про мучеництво Івана Гуса під артистичним зглядом менш важне, але воно дуже замітне як одушевлений поклін протестантові зі сторони православного і як пламенний східноєвропейський протест проти примусу совісті. Це просте оповідання представляє в короткім перегляді реформаційні стремління Гуса і його відважну боротьбу з папством і осягає свій вершок в апофеозі на кострі.
Також супроти поляків не був Шевченко в грунті речі ворожо настроєний. З многими провідниками польських революційних заговірників заприязнився він дуже щиро, коли ділив з ними судьбу на засланні. Найліпший доказ на ці приязні відносини дає нам переписка, яку вів поет з польським письменником Броніславом Залеським (1853 – 1857) [Гляди «Киевская старина» 1883]. Тут згадується про цілий ряд польських приятелів Шевченка.
Залеський являється його найщирішим приятелем. Не менше милі йому з одної сторони радикальні поети Едуард Желіговський (Антін Сова), з другої сторони латинський парох в Оренбурзі Зельонка. Обох шанує український поет. Неповне історичне образования поета було причиною, що він осуджував історичну боротьбу між українцями і поляками одностороннє і зводив принципіально на церковний конфлікт. Свому найліпшому приятелеві Залеському присвячує Шевченко одну поезію, в котрій хвалить часи, коли не було ніякого примусу до церковної унії українців з Римом і коли то українці з поляками браталися. А в одній поезії з р. 1850 нарікає Шевченко: «А ми браталися з ляхами, аж поки Сигизмунд III з проклятими його ксьондзами не роз’єднали нас. Оттак те лихо діялося з нами. Во ім’я Господа Христа і Матері Його святої ляхи прийшли на нас войною. Єзуїти осквернили святі місця; кров пролили і на нашій землі поросли могили неначе гори».
Наслідком зближення Шевченка до поляків було те, що по повороті до Петербурга питав його Желіговський о раду перед заснуванням політичної часописі, та й другі поляки прийняли його сердечно, а це було тим природніше, що він вже за часів свого артистичного і літературного виступу з початком 1840 приставав там з многими поляками і вони його найвчасніше почали величати.
Величають російського автора «Мемуарів стрільця» за це, що він ввів своїми сільськими оповіданнями літературну війну проти кріпацтва.
«Я не міг – писав Іван Тургенев – віддихати тим самим воздухом з тими, котрих я ненавидів. Це було конечне, щоби я віддалився від своїх ворогів, та щоби напав на них з далека о много сильніше. Перед моїми очима мав цей ворог певну форму і носив звісне ім’я: кріпацтво. Під цим іменем збирав і концентрував я все, проти чого я рішився бороти аж до кінця і з яким я ніколи не помирився би. Це була моя Ганнібалова присяга».
Ще з більшим правом можна сказати про Шевченка, що він не тільки зложив Ганнібалову присягу, але що він остав їй вірним до посліднього віддиху. Його ціле життя було непереривною боротьбою проти цієї соціальної недуги і саме тому, що його самого випущено з кігтів кріпацтва, відчував він тим глибше пониження народа, котрий мусів ще мучитися по-невільничому під цим ярмом. А для Шевченка було економічно-соціальне кріпацтво не найгірше: саме з моральних причин мусів він поборювати цього ворога на життя і смерть.
«Коротка історія мого життя, яку я нашкіцував в отсім простім звіті Вам до вподоби – пише він при кінці своєї короткої автобіографії в «Народнім чтенії» 1860 – коштувала мене, як мушу признати, о много дорожче, як я цього сподівався. Що за темний ряд страчених літ! І що ж я роздобув вкінці у долі всіми моїми стараннями? Голе життя… погляд на мою минувшину. Вона страшна, тим страшніша для мене, бо мої власні браття і сестри, котрих я не міг згадати в моїй біографії, по нинішний день кріпаки [Рідню пущено безпосередньо перед його смертю на волю]. Так, мій пане, кріпаки по нинішний день!»
Як доказ його обурення на кріпацтво згадаємо один епізод з його побуту на Україні коло 1840. Шевченка запрошено до одного дідича; коли господар бив свого слугу, розхвилювався гість гак, що вхопив за свій капелюх і вийшов – не попрощавшися. Дня 19 лютого 1861 відвідав один знакомий хворого поета. Шевченко опершися на лутку вікна, питав неспокійно: «Як маєтесь? Чи є свобода? Чи проголошено царський маніфест?» В німім погляді приятеля читав Шевченко заперечуючу відповідь; він сховав лице в руки, впав на софу і плакав.
Маніфест в ділі освободження російських селян підписав вже в дійсності цар Олександр II; однак з огляду на можливі неспокої відсунено трохи його проголошення і Шевченко помер один тиждень пізніше – цей Мойсей, який вправді побачив обіцяну землю, якому однак не судилося повести туди свій народ. Олександр Герцен писав з повним правом у своїм «Колоколі» в квітні 1861 р:
«26 лютого (10 марта) помер в Петербурзі український поет Т. Шевченко. Шкода, що бідний страждалець замкнув свої очі так безпосередньо перед обіцяним освободженням! Хто мав більше право співати цього дня, як не він? Але на всякий случай добре, що зірниця цього дня вже за його життя освітила його послідні дні».
Ледве чи є яка більша поезія Шевченка, в котрій не говорилося б посередньо або безпосередньо про кріпацтво: «Сон», «Кавказ», «Великий льох» і т. д. Кріпак-слуга Ярема в «Гайдамаках» мусить мовчки слухати і сміятися, щоб люди не дізналися, що він укривав в серці, а в «Холоднім ярі» обвиняє поет сильно властителів кріпаків: «Ви – розбійники неситі, голодні ворони! По якому правдивому, святому закону і землею, всім даною і сердешним людом торгуєте?»
Новелі, писані по-російськи, майже без виїмку говорять про долю кріпаків. В новелі «Музикант» представляє поет українського кріпака, який вкінці викуплюється і щасливо жениться, «Артист» представляє маляра. В оповіданні «Матрос» просить один моряк, який відзначився в Кримській війні, щоб його сестру в нагороду за його хоробрість увільнено з кріпацтва; «Варнак» (українська назва засланця, випущеного з Сибіру) – це історія терпінь українця, засланого до Оренбурга, а поезія «Петрусь», споріднена з українською народною піснею, відноситься до українського свинопаса, якого любить молода жінка генерала і яка намовляє його отруїти мужа. В суді признався Петрусь сам до убійства і його вивозять на Сибір.
У всіх цих темах відбивався більше або менше власна доля Шевченка. Тут замічаємо, як далеко стояв він від російського байронізму. Для нього не був «кавказький полонений» дійсно ніяким романтичним героєм à la Печорін і йому не могло прийти на гадку оброблювати естетично того рода постаті.
Чим Шевченко ставав старшим і самітнішим, тим більше мучила його нещасна доля його вітчини. «І не в однім отсім селі – співав він над Аральським озером (1848), а – скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві. Гинуть в ярмах лицарські сини, а препоганії пани жидам, братам своїм хорошим, остатні продають штани…» Гадка про моральні наслідки кріпацтва затемнює навіть його ясне понимания ідилічного сільського життя. Це кривавить його серце і в часі заслання (1850) нарікав він в Оренбурзі:
Де люди плачуть живучи,
То ви б елегій не творили,
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози! Я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом, край села:
Мене там мати повила
І повиваючи співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину; в тім гаю
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, – ніколи
І помолитись не дають.
Там матірь добрую мою,
Ще молодую, – у могилу
Нужда та праця положила;
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині…, а ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи
Носити воду школярам,
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили;
А сестри…. сестри? Горе вам,
Мої голубки молодії!
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли, чужій,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете.
[Німецький переклад Артура Боша]
Вже перед засланням попав поет в цей пессимізм, який виразно виступає у великій поемі «Кавказ», де він підносить проти самого Бога саркастичну скаргу:
Не нам діла Твої судить.
Нам тілько плакать, плакать, плакать,
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить!»
Але з цієї дуже глибокої розпуки рятує поета його релігійність, його сильна віра в Боже провидіння і це не чистий случай, що найобширніші твори його послідньої доби навіяні релігійним духом, а іменно легендарні оповідання «Неофіти» і «Марія» (1857 – 1858).
«Неофіти» (Ново-охрещені) є культурним образом з першого часу християнства за панування Нерона; він представляє мучеництво перших християн. Молодого Алкида, сина матері-поганки навертає апостол Петро на християнство і з іншими неофітами приводять його з Риму в кайданах. Мати шукає його довго на дармо, знаходить його в кінці в Сіракузах, але не може відвідати його у в’язниці. Ока вертає до Риму, щоби у самого цісаря випросити помилування для нього. Очевидно на дармо.
З нагоди великого свята в римській столиці привозять назад полонених християн із Сиракуз, щоби в Колізею пожертвувати їх диким звірятам. В розпуці б’є мати головою до мурів в’язниці і мусить придивлятися, як Алкида ведуть на арену… як кати потім кидають пороздираного трупа до Тибру, щоби ним накормити риби. Бідна мати, яка дотепер жертвувала богині Венері, просить по раз перший Розп’ятого на хресті і Спаситель робить велике чудо: душа тяжко іспитованої матери вирятована і вона почуває в собі силу божого слова.
Іван Франко говорить, що не знає ніякого поета в світовій літературі, який представив вищий ідеал матері. Етичне значення поеми є в дійсності знесле. Але артистично не стоїть вона на рівній висоті і брак класичного образовання автора дається все-таки відчути.
Як Красінський в «Іридіоні», так і Шевченко мав російське царство перед очима. Коли він говорить про державу Нерона, говорить він виразно «що Росії ще тоді не було», мандрівку шукаючої матері на Сіцілію порівнює він з мандрівкою на Сибір. В пролозі натякає він також виразно на патріотичну тенденцію цими словами: «подай душі убогій силу, щоб огненно заговорила, щоб слово людям серце розтопило і на Україну понеслось, і на Україні святилось те слово, божеє кадило, кадило істини… Амінь».
В противенстві до цього страшного культурного образа з історії християнської церкви стоїть ідилічна, народна і наївна ніжність біблійного оповідання «Марія» – віддаючи чисте блаженство матері пресвятої Діви і народини Спасителя в щирих мелодійних стихах. Зі змісту вистане навести тут кілька проб:
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно-пітая! Благаю!
Царице неба і землі!
Воньми їх стону і пошли
Благий конець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим, і веселим
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорб, і сльози
Душі убогої – убогій
Остатню лепту подаю.
Огонь заклюнувся вже, годі!
Уже розжеврівся. І шкода,
Даремне сила пропаде.
До крові дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Вже пророчить,
Тобі вже зазирає в очі
Твоє грядущеє. Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквітчай голову дівочу
Лілеями та тим рясним
Червоним маком. Та засни
Під явором у холодочку,
Поки що буде.
[Німецький переклад А. Поповича]
Страх Господень, сильний як скала, осолоджував послідні поетичні години зламаного кобзаря і піддержував його ще і в найприкріших хвилях. Його власне життя було вже розбите, надія на домашнє щастя знівечена і ніяка будучність не усміхалася втомленому мандрівцеві з-над Аральського озера. Але про людський поступ, про щасливу будучність своєї України він не сумнівався.
«Мені ж, мій Боже, на землі подай любов, сердешний рай, любов до справедливості і більш нічого не давай… Умруть ще незачатії царята і на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі… Сонце сходить і настає день».
Тарас Шевченко став багатшим, як він міг собі коли цього бажати… Любов народа буде для нього найгарнішою нагородою, а в історії всесвітньої літератури здвигнув собі пам’ятник… тривкіший від криці.
Примітки
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 88 – 97.