5. Національний епік
Альфред Єнсен
«Всю славу козацьку за словом єдиним переніс ти в убогу хату сироти». Так сказав Шевченко в поезії, присвяченій Котляревському, до популярного поета української «Енеїди», а цю похвалу можна ще з більшим правом віднести до самого Шевченка.
Можна б сумніватися, чи є де європейський край більше придатний до народно-епічної творчості, як Україна; хіба південно-слов’янські краї, особливо Чорногора і Герцеговина. Величезний степовий край від Дунаю аж по Дін стався тереном одного з найінтересніших соціально-політичних явищ у східній Європі, бо тут витворилася з бігом часу козацька республіка, яка мала свій центр при порогах Дніпра на полудневий схід від Києва. Це войовниче товариство було так сказати б військовим орденом, «pendant» до союза німецьких лицарів в Марієнбургу. Щоби можна було бути прийнятим до цього войовничого товариства, треба було бути лише православним і вільним (не воєнний або хлоп-невільник) і кромі цього безженним, бо жінок не терпіли на цьому войовничім Афоні.
Запорожці мали свій укріплений головний табор на однім з Дніпрових островів, дальші важні табори були на острові Хортиці при устю Чортомлика. Ще в XVIII віці грають запорожці визначну роль у східно-європейській історії; їх походи на суші і на воді сягають до малоазійських прибережних міст над Чорним морем. Легко зрозуміле, що ці войовничі передання представляли особливу принаду для політично поневоленого народа, обдареного поетичною фантазією і в якім все ще жило старе стремління до свободи. Історія України зв’язана з козацтвом і «козацтво» було тим самим вершком і головним предметом української епіки.
Поетичний інстинкт Шевченка знайшов на це скоро відповідний тон, величаючи вже в першім своїм публічнім виступі стару козаччину в постаті сліпого співака Перебенді.
«Хто не знає старого сліпого Перебенді? Він не має власної хати. Дивний старець проводить дні і ночі під тином бідних людей і це йому байдуже, як недоля над ним жартує. Він співає і грає на своїй кобзі національні пісні про Чалого [Запорожець, який боровся по стороні Станіслава Лещинського проти короля Августа II], про Горлицю, Шинкарку, Сербина і т. д. в шинках і на бенкетах; на базарі знову співає він про Лазаря, або як Січ руйнували, викликуючи усміх і сльози. Радо грає він також на могилах, окружених синіми мов море степами, а вітер розвіває сивий вус, стару чуприну, то приляже то послуха, як кобзар співає, як його серце сміється, сліпі очі плачуть. Старий заховавсь в степу на могилі, щоб ніхто не довідався про слова, які вітер по полю розмахує. Бо це божі слова і його серце по волі розмовляє з Богом,
«А думка край світа на хмарі гуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є».
Кобзар знає все; він чує, що море говорить і він довідується, де сонце ночує. А сам ходить він самітно між людьми, взнеслий мов сонце; він не зраджує своїх найтайніших гадок, щоб люде на божеє слово не насміялися».
Тут можна би може знайти сліди польської романтики. Франко хоче тут сконстатувати впливи знеслої «Імпровізації» (в «Дзядах») Міцкевича. Я не можу згодитися на цю гіпотезу, бо бунтівничий «Конрад» музи Міцкевича виступає виразніше в поезіях Шевченка доперва пізніше (коло 1845). Скорше згодився б я на гадку проф. Третяка, котрий порівнює Перебендю з «Дударем» Міцкевича і з міфічним співаком Бояном в «Слові о полку Ігоревім», «який ширяв сизим орлом попід хмари».
Літературній Європі Шевченко звісний і по нині головно як автор «Гайдамаків» [Гайдамака – бунтівник, розбійник (щось в роді турецько-полуднево-слов’янського гайдук). Це татарське слово, утворене з «hajda» – вперед і «мак» (гнати)]. Ця поверховна оцінка з певністю не влучна, бо «Гайдамаки» далекі від цього, щоби могли бути його найліпшим твором. Тому однак, що це таки обширний твір і належить до першої доби його літературної творчості, буде це історичне оповідання і тут наперед обговорюване.
Видовищем страшної револьти гайдамаків в р. 1768 було місто Умань в Київській губернії, де 18 червня того самого року повстанці-селяне убили кілька тисяч поляків і жидів. Область на правім березі Дніпра перейшла, як звісно, по смерти Хмельницького під власть поляків і економічний і релігійний гніт, який тяжів на біднім населенні, став в кінці так тяжким, що вибухло сильне, але скоро проминаюче повстання селян під проводом ославлених провідників Гонти і Залізняка і розгорілось воно особливо сильно в повітах Уманськім, Чигиринськім і Звенигородськім. Це є історична основа «Гайдамаків».
Поет співає в пролозі, який зачинався ліричним роздумуванням над цим, що все на світі переминає, похвальну пісню Україні і свободі давнього життя. Слідуючий відтак вступ дає короткий, але дуже односторонний і тенденційний перегляд дикого поступовання польської шляхти, її упертості супроти короля через домашні сварки і самовільної системи «liberum veto». Послідній король, Понятовський, мав вправді добрі наміри, але був безсильним. Польща впала і за радою Пулавського і Паца творилися «сотні» конфедерацій, котрих учасники розійшлися по різних краях, нищачи і мордуючи всюди. Вони пускали церкви з димом і робили з жидами спільну справу, коли тимчасом гайдамаки святили свої ножі… [Таке саме представлення зі сторони польської демократичної партії за часів Шевченка]
Відтак слідує властиве оповідання в десяти піснях. Ліричним героєм є Ярема, який служить як наймит у жидівського шинкаря Лейби. В його долі відбивається сумна судьба кріпацького населення. Але Ярема менше гідний пожалування, як інші кріпаки, бо він любить гарну Оксану, дочку титаря з Вільшани «він бідак був багатий, бо є з ким заплакать, є з ким заспівать»… як Шевченка розраджувала в молодечих літах його мала Оксана.
«Конфедерати», учасники польської конфедерації, приходять до шинку Лейби, співають «Jeszcze Polska nie zginęła» i змушують жида, щоби грав на цимбалах і хрестився. Коли польські панове жадають грошей від шинкаря, він плаче і заклинався, що не має і вказує їм дорогу до титаря і його дочки у Вільшані.
Між тим попрощався Ярема з Оксаною, бо він рішивсь прилучитися до повстанців. Рівночасно веде Лейба конфедератів до Вільшани, де вони убивають титаря, а дочку вивозять. Тепер слідують скоро по собі воєнні події. Дня 1 серпня, в ночі перед Маковеєм (аналогічно до Варфоломеївської ночі в Парижі) мають заговірники сходини в гаю над рікою Тясмином і тут присягають Полякам пімсту. Співають свавільні пісні і замовкають аж тоді, коли піп взиває до молитви за звільнення України від її гнобителів.
«Не плачте, братія: за нас
І душі праведних і сила
Архистратига Михаїла».
В VII пісні (Треті півні) зачинається о 2-ій год. рано різня:
«Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла, червоніла».
В понурій, немовби вимерлій околиці мандрує сумний Ярема до міста Черкас, бо думки про Оксану не дають йому спокою. Задзвонили у всі дзвони по всій Україні і закричали «гине шляхта, гине!» Палять міста аж по Волинь і Полісся; Гонта «бенкетує», а Залізняк «дамаску гартує» і кличе: «мордуй, мордуй. В раю будеш або єсаулом» [козацький офіцер]. Ярема оповідає, що ляхи викрали Оксану, його вписують в реєстр повстанців і від тепер одержує ім’я: Галайда. В душі посилає він Оксані прощальний привіт, обтирає сльози і йде за військом Залізняка. Тепер нищать цілком край; по селах стоять шибениці з трупами, пси. і круки роздирають мертві тіла; лише дітей щадять. По вимордуванню всіх поляків і жидів уладжують бенкет, при котрім кобзар мусить співати п’яним побідникам.
Ярема-Галайда сидить понурий кінець стола і не може брати участі в оргії. Він думає лише про Оксану і радо віддав би для неї все золото. Непомічено відходить він з бенкету з жидом Лейбою, який нечайно появився, і який показує йому, де Оксана схована, щоби вирятувати своє власне життя. Галайда знаходить її в жіночім монастирі в Лебедині (між Чигирином і Звенигородкою), куди її безпритомну занесли. При звуках пісні «Ісая ликуй» їх вінчають, але сейчас по вінчанню мусить він лишити свою жінку, бо він запрошений Залізняком на інше весілля, в Умані, де доказують найстрашніших ексцесів. В послідній пісні «Гонта в Умані» осягає епічне оповідання з огидними сценами свій вершок:
«По селах плачуть голі діти:
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві,
Гуляють хмари, сонце спить;
Ніде не чуть людської мови;
Звір тілько виє, йде в село,
Де чує трупи…»
Прийшла весна, але різня все ще дальше триває. Лагідна пора року не може здержати ані проливу крові, ані злоби людей. Ярема-Галайда мститься на ляхах за смерть титаря, а Залізняк приймав його за свого сина. Гайдамаки здобувають облягане місто Умань. З базару, де Гонта шаліє, ведуть єзуїта з двома хлопцями. Гонта пізнає в них своїх власних синів, дітей матери-католички. Жах огортає його… і він убиває свої діти. Потім нищить василіанську школу, де їх єзуїти, виховували. Їх тіла кидають до криниці.
Коли гайдамаки знову засідають до стола, відходить Гонта сам, його мучить совість: «праведнії зорі! Сховайтесь за хмару; горе мені, горе! де я прихилюся?» Між купами трупів знаходить він тіла обох синів і виносить їх, щоб вони не сталися добичею псів. При блиску палаючого міста копає він на полі гріб; він не чує вереску і крику, він чує лише послідні слова дітей: «Ми не ляхи, тату!» Він цілує мертві очі, хреститься і накриває червоною китайкою [Посмертна одіж з китайської шовкової матерії] їх мертві голови:
«Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Подивіться! Ви за неї –
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти!»
Страшний сміх перейшов через його уста, коли вертав степом, щоби знову злучитися з гайдамаками…
В епілозі, який відтак слідує, дає поет образ загального положення на Україні по повстанню. Сліди за гайдамаками затерті, На гробі Гонти нема хреста, ні могили. Залізняка поховали гайдамаки в могилі, біля якої Ярема ще довго лишився. Інші розійшлися на всі сторони, на Кубань, над Дунай; Січ знищено.
З того часу в Україні
Жито зеленіє;
Не чуть плачу, ні гармати,
Тілько вітер віє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полі.
Все замовкло. Нехай мовчить:
На те Божа воля!
Тілько часом увечері
Понад Дніпром, гаєм
Ідуть старі гайдамаки,
Ідучи співають».
В загальних нарисах відповідає поетичне оповідання подіям з виїмкою деяких подробиць. Повстання приміром не тривало цілий рік, але ледве два місяці. Можна б виказати також деякі літературні ремінісценції: Чайковського [Михайло Чайковський (1804 – 1886) прийняв був магометанство і називався Садик-паша, польський письменник, автор кількох повістей з українського життя. (Зам. перекл.)] польський роман «Вернигора» не був Шевченкові незвісний, а його поема має в деяких місцях певну подібність зі страшним оповіданням Гощинського «Замок в Каневі» («Zamek kaniowski»). Головно черпав однак Шевченко з усного передання, а не з книжок. В епілозі згадує він з подякою свого діда «що заховав в голові столітній ту славу козачу».
«Гайдамаки» присвячені письменникові В. І. Григоровичу, на спомин увільнення поета – появилися друком перший раз 1841 р. в Петербурзі, а до 1885 р. дожив цей епос вже дванадцять видань і був переложений на кілька слов’янських мов [Виїмки в німецькім переводі Обріста (1870), але дуже зле переведені і нині не можна їх уживати]. Він містить в собі і гарні епізоди, наприклад любовні сцени між Яремою і Оксаною, кінець поеми і т. д. Сцена, де Гонта ховає свої діти на пустім степу, робить потрясаюче враження. Поет не сліпий на темні сторони цього страшного культурного образу та й не надармо говориться в поезії:
«А всім нам в купі на землі
Єдиномисліє подай,
І братолюбіє пошли».
Майстерським твором «Гайдамаки» не є і вони не видержують жадного порівняння приміром зі «Смертію Смаїл-аги» хорватського поета Мажураніча.
[Іван Мажураніч (1813 – 1890), бан Хорватії, написав епос «Смерть Смаїл-аги Ченгіча». Основою цього епосу є історична подія з р. 1836. Ченгіч-ага убив 300 молодих чорногорців в засідці. За це помстилися чорногорці і вбили Ченгіча при відповідній нагоді. Епос Мажураніча – це один з найгарніших творів цілої сербо-хорватської літератури. (Зам. перекл.)]
Характеристика і композиція є заслабі. Краски надто яскраві, а описи різанини монотонні, а також односторонні. Ліричні вставки затемнюють декуди епічну часть. Взагалі був Шевченко, по моїй думці, занадто ліричною натурою, щоби бути правдивим епіком (це посвідчається впрочім щодо слов’янських поетів взагалі) і йому бракувало може також здібності опанувати артистично обширнішу матерію.
У шкіцуванні, малюванні дрібниць був він майстром, але коли ходило о спокійну, гармонійну композицію обширної епічної матерії, не дописував він. В кінці треба би ще подумати, чи тема про гайдамаків взагалі надається до поетичного оброблення. Властива причина повстання була на всякий случай етична, полум’яний протест проти несправедливості; але средства, яких уживано до осягнення добрих цілей, були всім іншим, лиш не етичними.
Коли хочемо пізнати в Шевченкові правдивого українського національного епіка, то треба читати його епічні фрагменти, в котрих оспівує стару, правдиву козаччину. Ніколи не звенить його кобза чистіше і веселіше як тоді, коли співає про популярних героїв XVI і XVII в. Повна життя мелодія звенить ясно з «Івана Підкови», написаного 1840.
Підкова (названий так задля своєї сили) був козаком, родом з Молдавії, якого семигородський воєвода видав польському королеві Стефанові і якому 1578 р. у Львові відтяли голову. Після народного передання мав він відбути похід морем на Царгород, чого однак історія не посвідчає. [В дійсності спустошили запорожці Синопу 1614 і вдерлися до Босфору 1624, однак на всякий случай пізніше як за життя Підкови] Початок цієї войовничої пісні є для Шевченка дуже знаменним:
«Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли панувати!
Панували, добували
1 славу, і волю, –
Минулося, осталися
Могили по полю
Високім ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили,
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави, дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись – в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! може серце
Хоч трохи спочине».
[Німецький переклад Артура Боша, також Обріста, Шпойнаровського і Юлії Віргінії]
В другім розділі фрагментарної поезії оповідається веселими віршами, як отаман виряджає свої човни з Лиману (широкого устя Дніпра) на море, покурюючи люльку. Козаки думають, що похід іде до Синопа, але Підкова подає їм до відома, що вони поїдуть до самого Царгороду, щоби бути гістьми у султана.
Найлучший вислів цього веселого, неприборканого козацького духа дав Шевченко у видуманім отамані «Гамалії» [Німецький переклад А. Боша, також Шпойнаровського і Ю. Віргінії. Три українські войовники цього назвиська вправді існували, але доперва в 1660-их роках] (1843), який здобув Скутарі, азійське передмістя Візантії. Поема, в якій різнородність в будові вірша знаменито віддає зміняючийся настрій, є по моїй думці щось найвищого, що Шевченко в цьому жанрі створив.
Наперед чути, як сковані козаки серед мурів Скутарі благають вітра, щоби приніс їм привіти з України і з Великого Лугу. «Суши наші сльози, заглуши кайдани, розвій нашу тугу». І Босфор, який з роду не чув козацького плачу, заревів як бугай і погнав з вітрами і хвилями журбу-мову козаків до Дніпра, який знову збудив своїм ревом брата Луга і сестру Хортицю.
Запорозькі байдаки вирушають сейчас в похід, а Гамалія стоїть на їх чолі, Візантія спить в своїм гаремі, Босфор клекотить потихоньку вночі, а море питає його, чи він не знає, яких він гостей несе до султана. Босфор знову схаменувся, але турки і султан все ще сплять. В Скутарі будяться полонені козаки і очікують нетерпеливо ожиданої помочі. Козаки здобувають Скутарі і доперва тепер будиться Візантія, витріщає очі і скрегоче зубами. Місто плюндрують і побідоносні козаки вертають ликуючи домів.
«Брати будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити!»
Візантія не женеться за ними, хоча й із Дарданелів віє прихильний вітер, бо вона боїться, що Чернець [Петро Конашевич Сагайдачний, який в битві під Хотином 1621 допоміг полякам до побіди над турками. Тяжко ранений мав він померти в слідуючім році, а народ вірив, що він став ченцем в Києві] або Підкова ще раз відвідають Галату. А козаки почувалися на Чорному морі, як у себе дома і «сховалися за хвилі, за рожеві гори».
Більш суб’єктивна і тоном елегійна гарна поезія, звернена «До Основ’яненка» 1840, якої зміст трохи подібний до першої часті «Івана Підкови».
[Григорий Федорович Квітка, після родинного села Основа названий «Основ’яненко» (1778 – 1843); автор комедій і оповідань. Вже 1827 написав він комедію «Приїзжий із столиці або Суматоха в уїзднім місті» з тим самим сюжетом, що Гоголя славнозвісна комедія «Ревізор». Гоголь мав дістати ідею від Пушкіна, який чув цю забавну історію про ложного урядника в Бесарабії. Гоголь сам сказав старому С. Т. Аксакову, що він знав про комедію Квітки, але не читав її. Що мимо цього майстерський твір Гоголя має оригінальну вартість і о много-много вище стоїть від комедії Квітки, про це не треба хіба згадувати.]
В моїм шведськім переводі Шевченка приходить і ця поезія [Німецький переклад О. Грицая] і я не без того, щоби подати тут пробу з Шевченка в шведській одежі.
«Forsar brusa, manen glänser
som i forna tider.
Sitsch är borta, och dess kämpar
hädan gatt i strider.
Hvar är Sitsch? Sa spörjer säfven
invid Dnieprs stränder».
[Цей виїмок подав я лише тому, щоб український читач мав поняття, як ця поезія виглядає в шведській мові. (Зам. перекл.)]
Тепла любов до вітчини у Шевченка не могла однак цим вдоволитися, щоби розпливатися в поетичних мріях і в померклій славі. Він бачив політичний і духовий упадок вітчини і терпів в наслідок пізнання вини своїх земляків. Це почуття справедливості виступає остро вже в 1840 в картаючій поемі «Тарасова ніч». Тарас Трясило був славним провідником козацьким, який поконав в так званім Переяславськім бою 1628 р. над ріками Трубежем і Альтою польського коронного гетьмана Конецпольського. Опис цього великого діла вкладає поет в уста кобзаря. Характеристичним є песимістичний мотив на початку і кінці оповідання: була колись Гетьманщина, воля і слава, та вони не вернуться ніколи. Вправді слава сіяє ще, але волю стрінула гірка доля.
Виновника політичного упадку України бачив Шевченко в Богдані Хмельницькім, котрий в своїм п’янстві [Гра слів хмель, хміль, напиток. Що Хмельницький пив, це добре звісна річ. Але хто був у східній Європі тверезий?] переяславською угодою (1654) злучив Україну з Москвою. В поезії «Розрита могила» (1843) кличе він: «О Богдане, нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну! Як би була це знала, у колисці б задушила!… Степи мої запродані… а сини мої на чужині, на чужій роботі… Москалі розкопують мої милі могили».
В поезії «Суботів» (1845) докоряє Шевченко знову Хмельницькому [В церкві села Суботова (в Чигиринськім повіті) похоронено великого гетьмана, 1664 р. казав польський полководець Чарнецький розграбувати його домовину]. Поет оповідає, як москалики розкопують церков і гроби та й скарбів шукають і гетьмана лають. «На тій Україні, на тій самій, що з тобою ляха задавила, байстрюки Єкатерини сараною сіли. – Не смійтеся, чужі люди! Церква-домовина розвалиться, а з-під неї встане Україна і розвіє тьму неволі».
Коли Шевченко був послідній раз на Україні і в серпні 1859 відвідав Переяслав, переслав він зненавидженому Богданові прикрий прощальний привіт: «Якби то ти, Богдане п’яний, тепер на Переяслав глянув, та на замчище подививсь, – упився б певно здорово і в смердячій жидівській хаті загинув, або утопився б в багні свинячім».
Бій під Полтавою (1709) не полишив в поезії Шевченка майже жадних посередніх слідів, а Мазепу згадує лише виїмково по імені. Для Полуботка, ніжинського полковника мав Шевченко симпатію, бо його вислали на Сибір за його українську непохитність. Наслідки погрому під Полтавою згадані побіжно в поемі «Іржавець» (1847). «Наробили колись шведи великої слави і утікали з Мазепою у Бендери, а Гордієнко, кошовий [Шеф козацької республіки Січ. Кіш називався табор, зложений з около 38 куренів (касарень, бараків)] Січі вів туди плачучи свої останні війська… Як запорожці мандрували день і ніч і як покидали Великий Луг і матір-Січ, не взяли нічого зі собою, лише образ Матери Божої і принесли в Крим до хана в нове нещасливе Запорожжя».
Вони не сміли однак будувати ніякої церкви і мусіли крадьком молитися до образу Пресвятої. Цих козаків, котрі не втікли, загнано до сніжистої Фінляндії, будувати нову російську столицю на багнах. Козаки плакали і Матір Божа плакала з ними, їх сльози не лились на дармо… Бог побив царя Петра. Запорожці вернули [За панування цариці Анни позволено Запорожцям вертати з Криму і вони оснували потім Нову Січ над рікою Підпольною в Полтавській губернії] домів і поставили ікону в церкві в Іржавці. «Оттам вона й досі плаче та за козаками».
Відгуки старого козацтва знайшли на кобзі Шевченка зворушаючий вислів в поемі «Невольник» (1845). Старий козак, котрий служив в колишній Гетьманщині, сидить в білій сорочці з бандурою в руках і грає танцюючим дітям: Степанові і Ярині. Старець хоче вислати свого Степана в світ і зраджує йому тайну, що Ярина не є його сестрою, бо Степана взяв він ще малим хлопцем за свого. Вони обоє можуть побратися, коли Степан поверне. Ця вістка заколочує природну сімейну любов. Степан і Ярина прощаються зі собою в тужливій ніжності… Вже заговорила в їх серці симпатія. Ранним ранком виносить батько свою запорозьку зброю: шаблю «остру як гадюка», ратище і самопал «семипяденний» і він бажає, щоби зброя послужила синові так само добре, як вона йому служила в молодих літах. [Ця сцена має певну зовнішню подібність до початку Гоголевого «Тараса Бульби», де батько з двома синами опускає дім.]
П’ять літ не було Степана вдома. Ярина прилучається до путників і йде до Межигорського Спаса [Монастир в Києві, оснований посліднім запорозьким кошовим Калнишевським, якого депортовано (1776) до Соловецького монастиря. Після народних вірувань має бути там похований Полуботок як чернець] і до Почаївського монастиря на Волині, щоби молитися за милого і мріяти про його поворот.
Вона звертається до ворожки, яка виливає віск і випаровує козака, вертаючого домів. Раз чують батько і дочка пісню переходячого кобзаря: «Чайки (запорізські судна) виїжджають з Дніпрового гирла, а многі топляться при острові Тендрі. Три чайки випливають на синє море і Степан їде в землю турецьку, агарянську. Там беруть його до неволі, заковують в кайдани і замикають у вежу в Царгороді. Він тікає з в’язниці, його ловлять яничари, прив’язують до стовпа та виймають йому очі…
На свій превеликий страх пізнає Ярина в молодім кобзарі Степана, який вернув осліпленим. Батько хоче таки дати йому Ярину за жінку; Степан вагається; бо він не хоче в’язати її калікою, якого висміяли б люде, радше піде він до запорожців! Вона благає його, щоби лишився, принайменше як її брат, як син старого батька. Тепер оповідає він історію своїх терпінь. Братство прийняло його в члени Січи і хотіло його повести через Балкан в Україну. Над Дунаєм довідався він, що москалі знищили Січ [Це сталося 1775] що російська цариця з Нечосом [«Нечесаний», так називали українці Потьомкіна, бо він носив перуку] в Києві ходила і казала спалити Межигорський Спас. Степи поділили між панів, магнатів, Кирило (Розумовський) зі старшиною посипались пудром і в цариці мов собаки патинки лизали. Тепер він веселий, що не має більше очей та й не потребує дивитися на нужду.
Ця сумна історія кінчиться цим, що сліпий Степан жениться з Яриною і старий дідо сидить як перед тим перед хатою тай вчить внука пузанчика чолом оддавати… В цій тужливій ідилії дав Шевченко зворушаючу відбитку загибаючого козацтва.
Коли вік кромі цього говорить в ліричних поезіях про козаків, то по більшій часті підносить їх самоту, їх постійну мандрівку i їх бездомність.
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак в світ за очі;
Грає сине море, –
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись,
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люди,
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці, –
Грає синє море.
Думав: доля зострінеться, –
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
До дому ключами.
Плаче козак – шляхи биті
Заросли тернами».
[Німецький перевід Ю. Віргінії, Шпойнаровського і Обріста]
Шевченко завзятий ворог царського мілітаризму, який ніколи не хотів бути російським солдатом, був сам тінню пропавшого козацтва, пустинник, якому терни заступили доріжку у рідний край і він міг сміло віднести до себе свої власні слова:
Нікого не кинув,
Шукав долі в чужім полі,
Та там і загинув.
Умираючи дивився
Де сонечко сяє. –
Тяжко-важко умирати
У чужому краю».
Але в спомині про старі бурливі козацькі часи святкувала поетична фантазія Шевченка свої найгарніші години. Вона лежала перед ним в осяйнім блиску, бо козаччина була для нього все-таки – як говорить в поезії «До Основ’яненка»: «наша слава, слава України, без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово».
Примітки
письменникові – помилка автора. Василь Іванович григорович (1786 – 1865) відомий як мистецтвознавець.
1628 р. – треба 1630 р.
ніжинського полковника – треба «чернігівського».
вислали на Сибір – Полуботка на Сибір не засилали. Він помер в Петропавлівській фортеці в Петербурзі.
Полтавській губернії – треба «Катеринославській».
Монастир в Києві, оснований посліднім запорозьким кошовим Калнишевським – насправді Межигірський монастир був заснований в 16 ст., задовго до Калнишевського.
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 67 – 78.