5. Національний епік
Альфред Єнсен
«Всю славу козацьку за словом єдиним переніс ти в убогу хату сироти». Так сказав Шевченко в поезії, присвяченій Котляревському, до популярного поета української «Енеїди», а цю похвалу можна ще з більшим правом віднести до самого Шевченка.
Можна б сумніватися, чи є де європейський край більше придатний до народно-епічної творчості, як Україна; хіба південно-слов’янські краї, особливо Чорногора і Герцеговина. Величезний степовий край від Дунаю аж по Дін стався тереном одного з найінтересніших соціально-політичних явищ у східній Європі, бо тут витворилася з бігом часу козацька республіка, яка мала свій центр при порогах Дніпра на полудневий схід від Києва. Це войовниче товариство було так сказати б військовим орденом, «pendant» до союза німецьких лицарів в Марієнбургу. Щоби можна було бути прийнятим до цього войовничого товариства, треба було бути лише православним і вільним (не воєнний або хлоп-невільник) і кромі цього безженним, бо жінок не терпіли на цьому войовничім Афоні.
Запорожці мали свій укріплений головний табор на однім з Дніпрових островів, дальші важні табори були на острові Хортиці при устю Чортомлика. Ще в XVIII віці грають запорожці визначну роль у східно-європейській історії; їх походи на суші і на воді сягають до малоазійських прибережних міст над Чорним морем. Легко зрозуміле, що ці войовничі передання представляли особливу принаду для політично поневоленого народа, обдареного поетичною фантазією і в якім все ще жило старе стремління до свободи. Історія України зв’язана з козацтвом і «козацтво» було тим самим вершком і головним предметом української епіки.
Поетичний інстинкт Шевченка знайшов на це скоро відповідний тон, величаючи вже в першім своїм публічнім виступі стару козаччину в постаті сліпого співака Перебенді.
«Хто не знає старого сліпого Перебенді? Він не має власної хати. Дивний старець проводить дні і ночі під тином бідних людей і це йому байдуже, як недоля над ним жартує. Він співає і грає на своїй кобзі національні пісні про Чалого [Запорожець, який боровся по стороні Станіслава Лещинського проти короля Августа II], про Горлицю, Шинкарку, Сербина і т. д. в шинках і на бенкетах; на базарі знову співає він про Лазаря, або як Січ руйнували, викликуючи усміх і сльози. Радо грає він також на могилах, окружених синіми мов море степами, а вітер розвіває сивий вус, стару чуприну, то приляже то послуха, як кобзар співає, як його серце сміється, сліпі очі плачуть. Старий заховавсь в степу на могилі, щоб ніхто не довідався про слова, які вітер по полю розмахує. Бо це божі слова і його серце по волі розмовляє з Богом,
«А думка край світа на хмарі гуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є».
Кобзар знає все; він чує, що море говорить і він довідується, де сонце ночує. А сам ходить він самітно між людьми, взнеслий мов сонце; він не зраджує своїх найтайніших гадок, щоб люде на божеє слово не насміялися».
Тут можна би може знайти сліди польської романтики. Франко впливи знеслої «Імпровізації» (в «Дзядах») Міцкевича. Я не можу згодитися на цю гіпотезу, бо бунтівничий «Конрад» музи Міцкевича виступає виразніше в поезіях Шевченка доперва пізніше (коло 1845). Скорше згодився б я на гадку проф. Третяка, котрий порівнює Перебендю з «Дударем» Міцкевича і з міфічним співаком Бояном в «Слові о полку Ігоревім», «який ширяв сизим орлом попід хмари».
Літературній Європі Шевченко звісний і по нині головно як автор «Гайдамаків» [Гайдамака – бунтівник, розбійник (щось в роді турецько-полуднево-слов’янського гайдук). Це татарське слово, утворене з «hajda» – вперед і «мак» (гнати)]. Ця поверховна оцінка з певністю не влучна, бо «Гайдамаки» далекі від цього, щоби могли бути його найліпшим твором. Тому однак, що це таки обширний твір і належить до першої доби його літературної творчості, буде це історичне оповідання і тут наперед обговорюване.
Видовищем страшної револьти гайдамаків в р. 1768 було місто Умань в Київській губернії, де 18 червня того самого року повстанці-селяне убили кілька тисяч поляків і жидів. Область на правім березі Дніпра перейшла, як звісно, по смерти Хмельницького під власть поляків і економічний і релігійний гніт, який тяжів на біднім населенні, став в кінці так тяжким, що вибухло сильне, але скоро проминаюче повстання селян під проводом ославлених провідників Гонти і Залізняка і розгорілось воно особливо сильно в повітах Уманськім, Чигиринськім і Звенигородськім. Це є історична основа «Гайдамаків».
Поет співає в пролозі, який зачинався ліричним роздумуванням над цим, що все на світі переминає, похвальну пісню Україні і свободі давнього життя. Слідуючий відтак вступ дає короткий, але дуже односторонний і тенденційний перегляд дикого поступовання польської шляхти, її упертості супроти короля через домашні сварки і самовільної системи «liberum veto». Послідній король, Понятовський, мав вправді добрі наміри, але був безсильним. Польща впала і за радою Пулавського і Паца творилися «сотні» конфедерацій, котрих учасники розійшлися по різних краях, нищачи і мордуючи всюди. Вони пускали церкви з димом і робили з жидами спільну справу, коли тимчасом гайдамаки святили свої ножі… [Таке саме представлення зі сторони польської демократичної партії за часів Шевченка]
Відтак слідує властиве оповідання в десяти піснях. Ліричним героєм є Ярема, який служить як наймит у жидівського шинкаря Лейби. В його долі відбивається сумна судьба кріпацького населення. Але Ярема менше гідний пожалування, як інші кріпаки, бо він любить гарну Оксану, дочку титаря з Вільшани «він бідак був багатий, бо є з ким заплакать, є з ким заспівать»… як Шевченка розраджувала в молодечих літах його мала Оксана.
«Конфедерати», учасники польської конфедерації, приходять до шинку Лейби, співають «Jeszcze Polska nie zginęła» i змушують жида, щоби грав на цимбалах і хрестився. Коли польські панове жадають грошей від шинкаря, він плаче і заклинався, що не має і вказує їм дорогу до титаря і його дочки у Вільшані.
Між тим попрощався Ярема з Оксаною, бо він рішивсь прилучитися до повстанців. Рівночасно веде Лейба конфедератів до Вільшани, де вони убивають титаря, а дочку вивозять. Тепер слідують скоро по собі воєнні події. Дня 1 серпня, в ночі перед Маковеєм (аналогічно до Варфоломеївської ночі в Парижі) мають заговірники сходини в гаю над рікою Тясмином і тут присягають Полякам пімсту. Співають свавільні пісні і замовкають аж тоді, коли піп взиває до молитви за звільнення України від її гнобителів.
«Не плачте, братія: за нас
І душі праведних і сила
Архистратига Михаїла».
В VII пісні (Треті півні) зачинається о 2-ій год. рано різня:
«Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла, червоніла».
В понурій, немовби вимерлій околиці мандрує сумний Ярема до міста Черкас, бо думки про Оксану не дають йому спокою. Задзвонили у всі дзвони по всій Україні і закричали «гине шляхта, гине!» Палять міста аж по Волинь і Полісся; Гонта «бенкетує», а Залізняк «дамаску гартує» і кличе: «мордуй, мордуй. В раю будеш або єсаулом» [козацький офіцер]. Ярема оповідає, що ляхи викрали Оксану, його вписують в реєстр повстанців і від тепер одержує ім’я: Галайда. В душі посилає він Оксані прощальний привіт, обтирає сльози і йде за військом Залізняка. Тепер нищать цілком край; по селах стоять шибениці з трупами, пси. і круки роздирають мертві тіла; лише дітей щадять. По вимордуванню всіх поляків і жидів уладжують бенкет, при котрім кобзар мусить співати п’яним побідникам.
Ярема-Галайда сидить понурий кінець стола і не може брати участі в оргії. Він думає лише про Оксану і радо віддав би для неї все золото. Непомічено відходить він з бенкету з жидом Лейбою, який нечайно появився, і який показує йому, де Оксана схована, щоби вирятувати своє власне життя. Галайда знаходить її в жіночім монастирі в Лебедині (між Чигирином і Звенигородкою), куди її безпритомну занесли. При звуках пісні «Ісая ликуй» їх вінчають, але сейчас по вінчанню мусить він лишити свою жінку, бо він запрошений Залізняком на інше весілля, в Умані, де доказують найстрашніших ексцесів. В послідній пісні «Гонта в Умані» осягає епічне оповідання з огидними сценами свій вершок:
«По селах плачуть голі діти:
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві,
Гуляють хмари, сонце спить;
Ніде не чуть людської мови;
Звір тілько виє, йде в село,
Де чує трупи…»
Прийшла весна, але різня все ще дальше триває. Лагідна пора року не може здержати ані проливу крові, ані злоби людей. Ярема-Галайда мститься на ляхах за смерть титаря, а Залізняк приймав його за свого сина. Гайдамаки здобувають облягане місто Умань. З базару, де Гонта шаліє, ведуть єзуїта з двома хлопцями. Гонта пізнає в них своїх власних синів, дітей матери-католички. Жах огортає його… і він убиває свої діти. Потім нищить василіанську школу, де їх єзуїти, виховували. Їх тіла кидають до криниці.
Коли гайдамаки знову засідають до стола, відходить Гонта сам, його мучить совість: «праведнії зорі! Сховайтесь за хмару; горе мені, горе! де я прихилюся?» Між купами трупів знаходить він тіла обох синів і виносить їх, щоб вони не сталися добичею псів. При блиску палаючого міста копає він на полі гріб; він не чує вереску і крику, він чує лише послідні слова дітей: «Ми не ляхи, тату!» Він цілує мертві очі, хреститься і накриває червоною китайкою [Посмертна одіж з китайської шовкової матерії] їх мертві голови:
«Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Подивіться! Ви за неї –
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти!»
Страшний сміх перейшов через його уста, коли вертав степом, щоби знову злучитися з гайдамаками…
В епілозі, який відтак слідує, дає поет образ загального положення на Україні по повстанню. Сліди за гайдамаками затерті, На гробі Гонти нема хреста, ні могили. Залізняка поховали гайдамаки в могилі, біля якої Ярема ще довго лишився. Інші розійшлися на всі сторони, на Кубань, над Дунай; Січ знищено.
З того часу в Україні
Жито зеленіє;
Не чуть плачу, ні гармати,
Тілько вітер віє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полі.
Все замовкло. Нехай мовчить:
На те Божа воля!
Тілько часом увечері
Понад Дніпром, гаєм
Ідуть старі гайдамаки,
Ідучи співають».
В загальних нарисах відповідає поетичне оповідання подіям з виїмкою деяких подробиць. Повстання приміром не тривало цілий рік, але ледве два місяці. Можна б виказати також деякі літературні ремінісценції: Чайковського [Михайло Чайковський (1804 – 1886) прийняв був магометанство і називався Садик-паша, польський письменник, автор кількох повістей з українського життя. (Зам. перекл.)] польський роман «Вернигора» не був Шевченкові незвісний, а його поема має в деяких місцях певну подібність зі страшним оповіданням Гощинського «Замок в Каневі» («Zamek kaniowski»). Головно черпав однак Шевченко з усного передання, а не з книжок. В епілозі згадує він з подякою свого діда «що заховав в голові столітній ту славу козачу».
«Гайдамаки» присвячені письменникові В. І. Григоровичу, на спомин увільнення поета – появилися друком перший раз 1841 р. в Петербурзі, а до 1885 р. дожив цей епос вже дванадцять видань і був переложений на кілька слов’янських мов [Виїмки в німецькім переводі Обріста (1870), але дуже зле переведені і нині не можна їх уживати]. Він містить в собі і гарні епізоди, наприклад любовні сцени між Яремою і Оксаною, кінець поеми і т. д. Сцена, де Гонта ховає свої діти на пустім степу, робить потрясаюче враження. Поет не сліпий на темні сторони цього страшного культурного образу та й не надармо говориться в поезії:
«А всім нам в купі на землі
Єдиномисліє подай,
І братолюбіє пошли».
Майстерським твором «Гайдамаки» не є і вони не видержують жадного порівняння приміром зі «Смертію Смаїл-аги» хорватського поета Мажураніча.
[Іван Мажураніч (1813 – 1890), бан Хорватії, написав епос «Смерть Смаїл-аги Ченгіча». Основою цього епосу є історична подія з р. 1836. Ченгіч-ага убив 300 молодих чорногорців в засідці. За це помстилися чорногорці і вбили Ченгіча при відповідній нагоді. Епос Мажураніча – це один з найгарніших творів цілої сербо-хорватської літератури. (Зам. перекл.)]
Характеристика і композиція є заслабі. Краски надто яскраві, а описи різанини монотонні, а також односторонні. Ліричні вставки затемнюють декуди епічну часть. Взагалі був Шевченко, по моїй думці, занадто ліричною натурою, щоби бути правдивим епіком (це посвідчається впрочім щодо слов’янських поетів взагалі) і йому бракувало може також здібності опанувати артистично обширнішу матерію.
У шкіцуванні, малюванні дрібниць був він майстром, але коли ходило о спокійну, гармонійну композицію обширної епічної матерії, не дописував він. В кінці треба би ще подумати, чи тема про гайдамаків взагалі надається до поетичного оброблення. Властива причина повстання була на всякий случай етична, полум’яний протест проти несправедливості; але средства, яких уживано до осягнення добрих цілей, були всім іншим, лиш не етичними.
Коли хочемо пізнати в Шевченкові правдивого українського національного епіка, то треба читати його епічні фрагменти, в котрих оспівує стару, правдиву козаччину. Ніколи не звенить його кобза чистіше і веселіше як тоді, коли співає про популярних героїв XVI і XVII в. Повна життя мелодія звенить ясно з «Івана Підкови», написаного 1840.
Підкова (названий так задля своєї сили) був козаком, родом з Молдавії, якого семигородський воєвода видав польському королеві Стефанові і якому 1578 р. у Львові відтяли голову. Після народного передання мав він відбути похід морем на Царгород, чого однак історія не посвідчає. [В дійсності спустошили запорожці Синопу 1614 і вдерлися до Босфору 1624, однак на всякий случай пізніше як за життя Підкови] Початок цієї войовничої пісні є для Шевченка дуже знаменним:
«Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли панувати!
Панували, добували
1 славу, і волю, –
Минулося, осталися
Могили по полю
Високім ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили,
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави, дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись – в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! може серце
Хоч трохи спочине».
[Німецький переклад Артура Боша, також Обріста, Шпойнаровського і Юлії Віргінії]
В другім розділі фрагментарної поезії оповідається веселими віршами, як отаман виряджає свої човни з Лиману (широкого устя Дніпра) на море, покурюючи люльку. Козаки думають, що похід іде до Синопа, але Підкова подає їм до відома, що вони поїдуть до самого Царгороду, щоби бути гістьми у султана.
Найлучший вислів цього веселого, неприборканого козацького духа дав Шевченко у видуманім отамані «Гамалії» [Німецький переклад А. Боша, також Шпойнаровського і Ю. Віргінії. Три українські войовники цього назвиська вправді існували, але доперва в 1660-их роках] (1843), який здобув Скутарі, азійське передмістя Візантії. Поема, в якій різнородність в будові вірша знаменито віддає зміняючийся настрій, є по моїй думці щось найвищого, що Шевченко в цьому жанрі створив.
Наперед чути, як сковані козаки серед мурів Скутарі благають вітра, щоби приніс їм привіти з України і з Великого Лугу. «Суши наші сльози, заглуши кайдани, розвій нашу тугу». І Босфор, який з роду не чув козацького плачу, заревів як бугай і погнав з вітрами і хвилями журбу-мову козаків до Дніпра, який знову збудив своїм ревом брата Луга і сестру Хортицю.
Запорозькі байдаки вирушають сейчас в похід, а Гамалія стоїть на їх чолі, Візантія спить в своїм гаремі, Босфор клекотить потихоньку вночі, а море питає його, чи він не знає, яких він гостей несе до султана. Босфор знову схаменувся, але турки і султан все ще сплять. В Скутарі будяться полонені козаки і очікують нетерпеливо ожиданої помочі. Козаки здобувають Скутарі і доперва тепер будиться Візантія, витріщає очі і скрегоче зубами. Місто плюндрують і побідоносні козаки вертають ликуючи домів.
«Брати будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити!»
Візантія не женеться за ними, хоча й із Дарданелів віє прихильний вітер, бо вона боїться, що Чернець [Петро Конашевич Сагайдачний, який в битві під Хотином 1621 допоміг полякам до побіди над турками. Тяжко ранений мав він померти в слідуючім році, а народ вірив, що він став ченцем в Києві] або Підкова ще раз відвідають Галату. А козаки почувалися на Чорному морі, як у себе дома і «сховалися за хвилі, за рожеві гори».
Більш суб’єктивна і тоном елегійна гарна поезія, звернена «До Основ’яненка» 1840, якої зміст трохи подібний до першої часті «Івана Підкови».
[Григорий Федорович Квітка, після родинного села Основа названий «Основ’яненко» (1778 – 1843); автор комедій і оповідань. Вже 1827 написав він комедію « або Суматоха в уїзднім місті» з тим самим сюжетом, що Гоголя славнозвісна комедія «Ревізор». Гоголь мав дістати ідею від Пушкіна, який чув цю забавну історію про ложного урядника в Бесарабії. Гоголь сам сказав старому С. Т. Аксакову, що він знав про комедію Квітки, але не читав її. Що мимо цього майстерський твір Гоголя має оригінальну вартість і о много-много вище стоїть від комедії Квітки, про це не треба хіба згадувати.]
В моїм шведськім переводі Шевченка приходить і ця поезія [Німецький переклад О. Грицая] і я не без того, щоби подати тут пробу з Шевченка в шведській одежі.
«Forsar brusa, manen glänser
som i forna tider.
Sitsch är borta, och dess kämpar
hädan gatt i strider.
Hvar är Sitsch? Sa spörjer säfven
invid Dnieprs stränder».
[Цей виїмок подав я лише тому, щоб український читач мав поняття, як ця поезія виглядає в шведській мові. (Зам. перекл.)]
Тепла любов до вітчини у Шевченка не могла однак цим вдоволитися, щоби розпливатися в поетичних мріях і в померклій славі. Він бачив політичний і духовий упадок вітчини і терпів в наслідок пізнання вини своїх земляків. Це почуття справедливості виступає остро вже в 1840 в картаючій поемі «Тарасова ніч». Тарас Трясило був славним провідником козацьким, який поконав в так званім Переяславськім бою 1628 р. над ріками Трубежем і Альтою польського коронного гетьмана Конецпольського. Опис цього великого діла вкладає поет в уста кобзаря. Характеристичним є песимістичний мотив на початку і кінці оповідання: була колись Гетьманщина, воля і слава, та вони не вернуться ніколи. Вправді слава сіяє ще, але волю стрінула гірка доля.
Виновника політичного упадку України бачив Шевченко в Богдані Хмельницькім, котрий в своїм п’янстві [Гра слів хмель, хміль, напиток. Що Хмельницький пив, це добре звісна річ. Але хто був у східній Європі тверезий?] переяславською угодою (1654) злучив Україну з Москвою. В поезії «Розрита могила» (1843) кличе він: «О Богдане, нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну! Як би була це знала, у колисці б задушила!… Степи мої запродані… а сини мої на чужині, на чужій роботі… Москалі розкопують мої милі могили».
В поезії «Суботів» (1845) докоряє Шевченко знову Хмельницькому [В церкві села Суботова (в Чигиринськім повіті) похоронено великого гетьмана, 1664 р. казав польський полководець Чарнецький розграбувати його домовину]. Поет оповідає, як москалики розкопують церков і гроби та й скарбів шукають і гетьмана лають. «На тій Україні, на тій самій, що з тобою ляха задавила, байстрюки Єкатерини сараною сіли. – Не смійтеся, чужі люди! Церква-домовина розвалиться, а з-під неї встане Україна і розвіє тьму неволі».
Коли Шевченко був послідній раз на Україні і в серпні 1859 відвідав Переяслав, переслав він зненавидженому Богданові прикрий прощальний привіт: «Якби то ти, Богдане п’яний, тепер на Переяслав глянув, та на замчище подививсь, – упився б певно здорово і в смердячій жидівській хаті загинув, або утопився б в багні свинячім».
Бій під Полтавою (1709) не полишив в поезії Шевченка майже жадних посередніх слідів, а Мазепу згадує лише виїмково по імені. Для Полуботка, ніжинського полковника мав Шевченко симпатію, бо його вислали на Сибір за його українську непохитність. Наслідки погрому під Полтавою згадані побіжно в поемі «Іржавець» (1847). «Наробили колись шведи великої слави і утікали з Мазепою у Бендери, а Гордієнко, кошовий [Шеф козацької республіки Січ. Кіш називався табор, зложений з около 38 куренів (касарень, бараків)] Січі вів туди плачучи свої останні війська… Як запорожці мандрували день і ніч і як покидали Великий Луг і матір-Січ, не взяли нічого зі собою, лише образ Матери Божої і принесли в Крим до хана в нове нещасливе Запорожжя».
Вони не сміли однак будувати ніякої церкви і мусіли крадьком молитися до образу Пресвятої. Цих козаків, котрі не втікли, загнано до сніжистої Фінляндії, будувати нову російську столицю на багнах. Козаки плакали і Матір Божа плакала з ними, їх сльози не лились на дармо… Бог побив царя Петра. Запорожці вернули [За панування цариці Анни позволено Запорожцям вертати з Криму і вони оснували потім Нову Січ над рікою Підпольною в Полтавській губернії] домів і поставили ікону в церкві в Іржавці. «Оттам вона й досі плаче та за козаками».
Відгуки старого козацтва знайшли на кобзі Шевченка зворушаючий вислів в поемі «Невольник» (1845). Старий козак, котрий служив в колишній Гетьманщині, сидить в білій сорочці з бандурою в руках і грає танцюючим дітям: Степанові і Ярині. Старець хоче вислати свого Степана в світ і зраджує йому тайну, що Ярина не є його сестрою, бо Степана взяв він ще малим хлопцем за свого. Вони обоє можуть побратися, коли Степан поверне. Ця вістка заколочує природну сімейну любов. Степан і Ярина прощаються зі собою в тужливій ніжності… Вже заговорила в їх серці симпатія. Ранним ранком виносить батько свою запорозьку зброю: шаблю «остру як гадюка», ратище і самопал «семипяденний» і він бажає, щоби зброя послужила синові так само добре, як вона йому служила в молодих літах. [Ця сцена має певну зовнішню подібність до початку Гоголевого «Тараса Бульби», де батько з двома синами опускає дім.]
П’ять літ не було Степана вдома. Ярина прилучається до путників і йде до Межигорського Спаса [Монастир в Києві, оснований посліднім запорозьким кошовим Калнишевським, якого депортовано (1776) до Соловецького монастиря. Після народних вірувань має бути там похований Полуботок як чернець] і до Почаївського монастиря на Волині, щоби молитися за милого і мріяти про його поворот.
Вона звертається до ворожки, яка виливає віск і випаровує козака, вертаючого домів. Раз чують батько і дочка пісню переходячого кобзаря: «Чайки (запорізські судна) виїжджають з Дніпрового гирла, а многі топляться при острові Тендрі. Три чайки випливають на синє море і Степан їде в землю турецьку, агарянську. Там беруть його до неволі, заковують в кайдани і замикають у вежу в Царгороді. Він тікає з в’язниці, його ловлять яничари, прив’язують до стовпа та виймають йому очі…
На свій превеликий страх пізнає Ярина в молодім кобзарі Степана, який вернув осліпленим. Батько хоче таки дати йому Ярину за жінку; Степан вагається; бо він не хоче в’язати її калікою, якого висміяли б люде, радше піде він до запорожців! Вона благає його, щоби лишився, принайменше як її брат, як син старого батька. Тепер оповідає він історію своїх терпінь. Братство прийняло його в члени Січи і хотіло його повести через Балкан в Україну. Над Дунаєм довідався він, що москалі знищили Січ [Це сталося 1775] що російська цариця з Нечосом [«Нечесаний», так називали українці Потьомкіна, бо він носив перуку] в Києві ходила і казала спалити Межигорський Спас. Степи поділили між панів, магнатів, Кирило (Розумовський) зі старшиною посипались пудром і в цариці мов собаки патинки лизали. Тепер він веселий, що не має більше очей та й не потребує дивитися на нужду.
Ця сумна історія кінчиться цим, що сліпий Степан жениться з Яриною і старий дідо сидить як перед тим перед хатою тай вчить внука пузанчика чолом оддавати… В цій тужливій ідилії дав Шевченко зворушаючу відбитку загибаючого козацтва.
Коли вік кромі цього говорить в ліричних поезіях про козаків, то по більшій часті підносить їх самоту, їх постійну мандрівку i їх бездомність.
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак в світ за очі;
Грає сине море, –
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись,
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люди,
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці, –
Грає синє море.
Думав: доля зострінеться, –
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
До дому ключами.
Плаче козак – шляхи биті
Заросли тернами».
[Німецький перевід Ю. Віргінії, Шпойнаровського і Обріста]
Шевченко завзятий ворог царського мілітаризму, який ніколи не хотів бути російським солдатом, був сам тінню пропавшого козацтва, пустинник, якому терни заступили доріжку у рідний край і він міг сміло віднести до себе свої власні слова:
Нікого не кинув,
Шукав долі в чужім полі,
Та там і загинув.
Умираючи дивився
Де сонечко сяє. –
Тяжко-важко умирати
У чужому краю».
Але в спомині про старі бурливі козацькі часи святкувала поетична фантазія Шевченка свої найгарніші години. Вона лежала перед ним в осяйнім блиску, бо козаччина була для нього все-таки – як говорить в поезії «До Основ’яненка»: «наша слава, слава України, без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово».
Примітки
письменникові – помилка автора. Василь Іванович григорович (1786 – 1865) відомий як мистецтвознавець.
1628 р. – треба 1630 р.
ніжинського полковника – треба «чернігівського».
вислали на Сибір – Полуботка на Сибір не засилали. Він помер в Петропавлівській фортеці в Петербурзі.
Полтавській губернії – треба «Катеринославській».
Монастир в Києві, оснований посліднім запорозьким кошовим Калнишевським – насправді Межигірський монастир був заснований в 16 ст., задовго до Калнишевського.
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 67 – 78.