2. Поет України
Альфред Єнсен
Судьба Шевченка є для України типовою і символічною. Вік дав свому народові знеслий примір справедливості і відречення і він олицетворював у многих видах гуманітарні основи старих братств. Доперва з ним стала українська література дійсно національною, а заразом і соціальною. Він знав горе свого народа, бо дізнав його на самім собі і хоча й він щодо себе стратив надію на щастя, то не попадав ніколи в розпуку щодо кращої будучності своїх земляків.
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь, –
Свого не цурайтесь».
Він не стратив ніколи приналежності до народа і під цим зглядом стоїть він етично вище, як приміром російські поети народа і пролетаріату: Кольцов і Некрасов, які вправді не заперечували співчуття для селян, але все-таки, через своє соціальне підвищення стратили поволі безпосередній контакт з народною душею. Шевченко, увільнений син кріпацтва, не міг ніколи забути, що він родився кріпаком і що його рідня все ще стогнала в соціальнім і моральнім пониженню. Тому його лірика остала так правдиво народною.
«Шевченко як поет – так писав Костомаров – був народ сам, бо нав’язав до його поетичної творчості свою. Його поезія була народною поезією, але новою, того рода, що тепер міг її співати цілий народ і вона мусила виливатися з душі народа як його продовжена історія.
Шевченко був вибраним народа в правдивім того слова значенні. Він сказав це, що кожний приятель народа сказав би, колиб його приналежність до народа могла б піднятись до тої висоти совершенності, котра дає йому спромогу висловити те, що лежить на дні його душі. Він заговорив, бо народ ще не промовив, але вже був готов говорити і лише чекав на це, щоб з його середини виступив творець, котрий володіє його мовою, знає його тон.
І йдучи слідами такого творця, заговорив також і народ одноголосно: він наш! Його поезія є посереднім продовженням народної поезії. Він був посліднім Кобзарем і першим великим поетом України».
З природи був Шевченко, по моїй гадці – радше оптимістом як пессимістом і дитячо-веселої вдачі. Без цієї первісної охоти до життя був би став йому певно незносимим великий тягар життя. Хто сам любить людей, звірята і природу, певно охочий дивитися на світ з його ясної сторони. «Ходім – говориться в одній поезії – до села: тут є люде, добрі люде. Тут хочемо жити, людей любити і Бога хвалити».
Тужливий серпанок, який по більшій часті лежить над його лірикою, розганяє тут і там сонячний луч цієї наївної мудрості, що спочиває на релігійній основі і Шевченко сам найрадше послухав би заклику, який співак звертає до «Гайдамаків»:
Світ широкий, воля, –
Ідіть, самі, погуляйте,
Пошукайте долі».
Шевченко – це сам Галайда, молодий герой поеми, котрий нарікає:
«О Боже мій милий!
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспіває…
О Боже мій милий, як весело жить!»
Навіть на самоті знаходить він, холостяк, розраду, бо він не почувається самітним: він має діти – свої поезії, хоча й він мусить себе спитати з тривожною журбою, яка судьба їх стріне. Навіть на засланні не опускає його надія. І в найтемніше пекло може часом продертися сонячний луч, так що виростає з нього зелена трава [порівняй поезію – «Того, що бачите, старий подумав, добро якесь комусь зробить»]. А в Оренбурзі (1849) сповідається він: «Милий Боже! як радо хотів би я жити, твою справедливість любити і обіймати весь світ».
Але повної життєвої радості не зазнав він ніколи.
Чисте щастя усміхалось йому дуже рідко. Шевченко був замало егоїстом, щоби міг уживати нескаламученого щастя; він ніколи не міг позбутися тяжкої свідомості, що його народ все ще стогне в кайданах духового і соціального рабства і він сам боявся духового отупіння. Радше ділити нещастя з ближнім в бою, як самітно задеревіти в щасті. Коли він 1845 відвідував Україну, стояв вже на зеніті своєї творчості, своєї слави і здавалось, що йде на зустріч щасливій будуччині. Про його тодішній дійсний настрій свідчить слідуюча зворушаюча поезія:
Минає літо; шелестить
Пожовкле листя; гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить;
І все заснуло, – і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже й не плачу й не сміюсь…
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати,
І гнилою колодою
По світу валятись;
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні, то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі;
А ще гірше – спати, спати,
І спати на волі,
І заснути на вік-віки
З сліду не кинуть
Ніякого: однаково –
Чи жив, чи загинув…
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
[Німецький переклад О. Грицая]
Почуття опущення, ізолювання не міг поет майже ніколи здавити, завсіди лишався він осиротілим, який блукає в чужім краю, а самітні люди не є рідкими в його поезіях – раз це дівчина, яка на дармо жде на свого любого, раз знову це козак, який іде в далекий світ і на самоті гине: «Єсть на світі доля, а хто її знає? Єсть на світі воля – говориться в поемі «Катерина», а хто її має? Єсть люди на світі, сріблом злотом сяють, здається панують, а долі не знають, ні долі ні волі».
Дві сили між тим піддержували нещасливого поета і в найбільш розпучливих годинах: його ідеалізм, віра в Бога і його гаряча любов до рідного краю. Україна є йому другою матір’ю і зблукавший подорожний тужить все за нею, так як змучений хлопець вертає у батьківську хату, стративши при «шуканню за небесними стовпами» правдиву дорогу.
«Недавно я поза Уралом блукав і Господа благав, щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало»… Чи справедливість запанує між людьми? Зовсім певно; кара мусить прийти на царських синів, бо інакше мусило б станути сонце і спалити занечищену землю… «Подай – Мати Божа – душі убогій силу, щоб огненно заговорила, щоб слово пламенем взялось, щоб людям серце розтопило і на Україну понеслось і на Україні святилось».
Слово «Україна» написане майже на кожній стороні «Кобзаря», тому не може нікого дивувати, що ця книга стала поетичною біблією Українці; в тім згляді є «Кобзар» одиноким в світовій літературі. Цитувати поезії, які відносяться до України, рівнялося би обговоренню цілого змісту. Можна також сконстатувати, що саме ті твори поета найгарніші, котрі не писані на Україні, але в чужині, чи то в Петербурзі, чи над Аральським озером, що найліпше доказує, як великою була туга поета за рідною стороною.
Саме наслідком віддалення простором ідеалізована вітчина ставала в осяйнім блеску перед його внутрішним поглядом. Він знав, що його поезії знайдуть дорогу на Україну, «там найдеться душа щира, не дасть погибати».
«А може, тихо за літами – говориться в одній поезії з 1850 з Оренбурга, мої мережані сльозами вірші і долетять коли-небудь на Україну і падуть неначе роси над землею, на щире серце молодеє, сльозами тихо упадуть. І покиває головою і буде плакати зо мною і може, Господи, мене в своїй молитві помине».
Один з найгарніших поклонів Україні зложив Шевченко в поезії «Муза», яку він написав 1858 в Нижнім Новгороді:
А ти пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая,
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла;
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила;
1 колихала, і співала.
І чари діяла… І я…
О, чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала;
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі.
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла,
І понадо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила –
Мов живущою водою
Душу окропила!
А як умру, – моя святая,
Моя ти мамо, – положи
Свого ти сина в домовину,
І хоч єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи!
[Німецький переклад Юлії Віргінії]
Як олицетворення українських могил і степів яснів перед очима Шевченка все і все Дніпро. Ця велика ріка, Borysthenes старинного світа, відіграє в Україні таку саму роль, як батько Рейн в німецькій, матушка Волга в російській і Дунай в слов’янській літературі взагалі. Гоголь, якого фантазія в хвилях його найліпшої поетичної творчості радо витала над берегами ріки, також оспівував Дніпро з теплом [В XII розділі фантастичного оповідання «Страшна месть»], і в вихвалюванню рідного краю дався він пірвати до характеристичного оклику: «О степи, які ви чудові! Нехай вас чорт забере». [В повісті «Тарас Бульба»]
Але для Шевченка був Дніпро чимсь більше як гарна з природи ріка; він був частю його власного я; святий, олицетворение вільного козацтва, зеркало безмежних степів. Коли поет перебував в Орську (1847), було його найгарячішим бажанням, щоби вітри йому принайменше принесли пригорщу землі знад берегів його святого Дніпра. Це також дивний случай, що Дніпро згадується як в його найпершій поезії («Причинна»), так і в послідній, до своєї музи. В першій баладі, котра відіграється на березі, згадується Дніпро п’ять разів, вже в першій стрічці говориться: «Реве та стогне Дніпр широкий». В прощальній поезії, яку написав день перед своєю смертю в Петербурзі, звучать послідні стрічки дословно:
«То понад самим Флегетоном, або над Стіксом у раю, неначе над Дніпром широким, в гаю, предвічному гаю, поставлю хаточку, садочок кругом хатини насажу: прилинеш та у холодочок, тебе, мов кралю, посажу. Дніпро, Україну згадаєм, веселі селища в гаях, могили-гори на степах – і веселенько заспіваєм…» [Кінець поезії є трохи подібний до цієї, писаної на спомин Оксані 1850 р.]
Дніпро прибирає в поезії Шевченка, як і в народній фантазії, безмежно великі розміри і переміняється в кінці в старого казкового героя. Він є «моїм братом» (в поезії «Розрита могила») і «Світ знає лише один Дніпро і нема другої України». Воля козаків далека як Дніпро. Він як сліпий старець, котрий під плотом співає. Він широкий і довгий і безмежний як море. Він збирає всі прочі ріки і несе їх воду до моря, де він довідується про козацьку долю. Він бере участь в радощах і в болях людей, «а коли він лютує, плаче Україна («Гайдамаки»). Він підкопує береги і миє коріння явора. «Старий стоїть він тут, похилений, як понурий козак». В «Гайдамаках» співає Ярема: «Ой Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий! Багато ти, батьку, у море носив козацької крови; ще понесеш, друже! І Дніпро підняв хвилі як гори в очеретах, немовби він підслухував». А на засланню зітхає поет
«Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за…»
Якщо Шевченко перед 1847 р. – у поворотній точці свого життя – міг бути уважаний епічним поетом, здається мені, що він по цьому році є радше ліриком. Чим він дальше віддалюється від рідного краю, тим більше степенується його туга за рідним краєм і чим сильніше беруть верх релігійні почування і самітні роздумування над самим собою, тим він більше сумує над моральним і політичним упадком сільського населення. Він не бачить своєї вітчини тими самими очима як раніше, коли то його одушевляло передання вільного козацтва до повних життя, веселих похвальних поезій.
В одній поезії з-над Аральського озера виривається йому безрадне признання: «Вкінці знайшов я, що лише там добре, де нас нема». [Ця стрічка видалася мені літературною ремінісценцією зі славної комедії Грибоєдова «Горе от ума». Коли розтріпана Софія (1/7) питає: «Де ліпше, як в Москві?», дає саркастичний Чацький остру відповідь: «Где нас нет»] Глибокий пессимізм віє зі слідуючої поезії (1848):
Зеленеє поле?
– Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка,
[На Волині, де побито Хмельницького 1651]
На чотири милі,
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили;
Та ще мене гайворони
Укрили з півночи, –
Клюють очі козацькиї
А трупу не хочуть…
Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю;
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю, –
Будете орати
Мене стиха, та орючи
Долю проклинати…
[Німецький переклад Й. Г. Обріста; також Ю. Віргінії]
В поезії «Чума» згадує він над Аральським озером гарну весну над Дніпром.
«Весна, садочки зацвіли, неначе полотном укриті, росою божою умиті, біліють. Весело землі: цвіте, красується цвітами, садами темними, лугами; а люди біднії в селі, неначе злякані ягнята, позамикалися у хатах, та й мруть. По улицях воли ревуть голодні; на городі пасуться коні: не виходить ніхто загнать, нагодувать, неначе люде тії сплять. Дзвона вже давно не чуть; сумують комини без диму; а за городами, за тином могили чорнії ростуть. Дні минають, тижні – село кропивою поросло; мов оазис в чистім полі село зеленіє. Ніхто в його не заходить; тілько вітер віє, та розносить жовте листя по жовтому полю».
Навіть козацьке життя не є таке, як перед тим. Запорожець не хоче женитися, ще менше тягне його до плуга, але він дружиться з батьком Лугом і матір’ю Хортицею [Хортиця називався остров на Дніпрових порогах, де Запорожці мали свою головну квартиру (Січ). Напротив неї на лівім березі ріки був великий ліс, названий «Великим Лугом»], опускаючи свою власну матір. Коли він однак вертає, минула вже його молодість. Ніхто не огріває його серця, ніхто не дасть напитися води бідному каліці.
Того рода сумно-тужливі тони дзвенять на арфі Шевченка вже перед засланням. Поема «Розрита могила» 1843 – мотив, який часто повторюється в його поезіях, зачинається словами: «Світе тихий, краю милий, моя Україно! За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась?»
А ще більше розстроєно звенить кобза в пісні, написаній в слідуючім році, п. з. «Чигирин» – колишня резиденція Хмельницького: «Чигирине, Чигирине! все на світі гине і святая твоя слава як пилина лине»…
«А я юродивий на твоїх руїнах марно сльози трачу. Заснула Вкраїна, бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце прогноїла і в дупло холодне гадюк напустила, а дітям надію в степу оддала. А надію вітер по полю розвіяв… Спи, Чигирине. Нехай гинуть у ворога діти! Спи, гетьмане, поки встане правда на цьому світі!»
Найсильніший вислів знаходить його любов до вітчини у величавім, пригадуючім подекуди Старий Завіт посланію «До мертвих і живих і ненарождених земляків моїх в Україні і не в Україні сущих, моє дружнєє посланіє», написанім на Україні 1845. Поет чуває і плаче, коли все спочиває глубоким сном, а його земляки стогнуть в кайданах. Він хоче їх збудити:
«Схаменіться, недолюдки. Подивіться на рай тихий, на свою Вкраїну, полюбіте щирим серцем велику руїну! Розкуйтеся, братайтеся. У чужому краю не шукайте того, що немає і на небі!… В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля. Ви чванитесь, що ми Польщу колись завалили! Правда ваша. Польща впала тай вас роздавила. Так-ось як кров свою лили батьки за Москву і Варшаву, а вам, синам, передали свої кайдани, свою славу!»
Строгий осуд, який поет висказує про своїх земляків, походить лиш з його пламенної любови вітчини. «Бо хто матір забуває того Бог карає». Ніжно-чутлива душа поета не дасться і тут заперечити, а тепле співчуття з нещастям витискає йому сльози милосердія. «Я плачу, коли думаю про незабутні діла наших предків. Це були тяжкі діла. Якби їх забути, я оддав би веселого віку половину…» В кінці звертається він до своїх земляків в імені любови ближнього і в надії на кращу будучність:
«Обніміте ж, брати мої, найменшого брата – нехай мати усміхнеться заплакана мати! Благословіть дітей своїх твердими руками і обмитих поцілуйте вольними устами! І забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава України».
І хоча й народ все ще остає нещасливий, молиться він на засланні, щоби його побачив і щоби не загинув в чужім краю. До посліднього віддиху держиться він сильно тої самої покірності і підданості, але також і надії на ліпшу будучність для народа, хоча й все розчаровується. Цей його настрій виявляється особливо гарно в одній з останніх поезій.
«Не нарікаю я на Бога, не нарікаю ні на кого, а сам себе, дурний дурю та ще й співаючи. Орю свій переліг, убогу ниву та сію слово. Добрі жнива колись то будуть!.. І дурю себе таки, а більше нікого… Орися ж ти, моя ниво, долом та горою, та засійся чорна ниво, волею ясною».
«Чи не дурю себе я знову – повторяє він ще раз – своїм химерним добрим словом?» Добре, все лучше як з ворогами жити мирно і всує нарікать на Бога.
Примітки
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 43 – 50.