Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

9 вересня

Тарас Шевченко

Симбирск-от видишь,

А неделю идешь.

Бурлацька приказка.

При сході сонця далеко на положистій височині, що врізується в Волгу, показався Симбірськ, себто кілька білих цяточок невиразної форми. Вартовий матрос, указуючи мені на білесенькі цяточки, промовив бурлацьку приказку, яку я зараз і записав. Від Сенгілея до Симбірська 50 верстов, і цю віддаль проплили ми не за тиждень, але за десять годин із гаком. «Князь Пожарський» сьогодні якось особливо поволі посувався наперед. А може це мені так здалося тому, що не сходило з обрію Симбірськ, де мені хотілось побувати засвітла, подивитися на пам’ятник Карамзінові.

Симбірськ ж замість того, щоб наблизитись до мене, гай-гай, цілком сховався за непрозористою завісою, зітканою з дощу і снігу. Цього паскудства було щораз більше, вечір швидко наближався, і я втрачав надію бачити на місці музу історії, що її бачив тільки в глині в майстерні незабутнього Ставассера. Чого я боявся, те й сталося. Ледве коло п’ятої години «Князь» закотвичився біля якоїсь дощаної пристані. Решта декорацій була закрита дощем із снігом. Не вважаючи на це все, я зважився зійти на берег. Моя рідна чорноземна грязюка – по коліна, і ні одного візника. Промочивши в калюжах та в грязюці ноги, я вернувся – не можна сказати, щоб щасливо – на пароплав.

Вдруге проїжджаю повз Симбірськ й удруге не вдається мені бачити пам’ятника двірському історіографові. Уперше в 1847 [році] провіз мене повз Сімбірськ фельд’єгер. Тоді було не до монументу Карамзіна. Тоді я ледве встиг пообідати в якійсь харчевні або, точніше сказати, в шинку. Мене (як я потім довідався) пильно потребували в Оренбурзі, і тому фельд’єгер «неудобозабываемого» Тормоза не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Оренбургу, замордувавши за всю дорогу тільки одного поштового коня. А тепер, 1857 року, замість поспіху – ніч та ще й з такими препоганими варіаціями, що нерозумно було б і думати про монумент Карамзіна.

З нагоди двадцятиодноліття подружнього життя Катерини Никифорівни Козаченкової ми за сніданком подолали двох велетнів, що звуться пироги, з різними дивовижними начинками, і через цю надзвичайну обставину обідали пізно, рівно в сьомій годині; і рівно в сьомій годині поруч «Князя» закотвичився пароплав «Сусанин». Капітана «Сусанина» Якова Осиповича Возніцина сам господар запросив на обід. Тому, що не вдалося бачити Симбірськ та монумент Карамзіна, в мене народився і швидко виріс чудовий проект: за обідом напитися; та, на жаль, цей чудовий проект удався тільки наполовину.

По обіді зайшли ми до капітанської світлиці (так називають волзькі плавці-матроси капітанську каюту над чардаком) і взялися до чаю. Між іншими цікавими розмовами за чаєм Возніцин сказав, що він, після закриття волзької навігації, їде до свого маєтку (Тверської губернії) з нагоди визволення кріпаків. Він, хоч і ліберал, але, як дідич, оповів про цю прекрасну новину без якого-будь задоволення. Помітивши це філантропійне почуття в дідича тверської Губернії, я вважав за зайве здіймати з дідичем розмову про таку слизьку для нього справу. І, не поділивши захвату, що його збудила ця велика новина, я загорнувся в свій чапан і заснув сном праведного.

У 6-ій годині ввечері приходив до капітана нашого якийсь гер Ренненкампф, агент компанії фірми «Меркурій», гидка, лакейсько-німецька фізіономія і нічого більше; та між іншим, ця двірська, лакейська фізіономія належить статському совітникові й голові якоїсь «палати», трохи чи не «казенної»!