Петрусь

Тарас Шевченко

Поема

Були на хуторі пани,

І пан, і пані неба[га]ті.

І дочечка у їх росла,

Уже чимала піднялась.

І генерал її посватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий.

От і талан Господь послав

На вбогий хутір, ублагали

Царя Небесного! Взяли

Її гарненько одягли

Та у неділю й повінчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Київ повезли.

Було на хуторі погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось; на придане

Воно за панною пішло

У генеральськеє село

Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панів і паничів,

І генеральша уночі

Тихенько плакать собі стала.

«Занапастила мене мати.

Зов’яне марне у палатах

Краса і молодость моя».

«Ти, душко, плачеш?» – «Хто се, я?

Ні, я не плачу…» – «Знаєш, Маню,

У городі тепер армяни,

Купи собі, мамуню, шаль».

«Мені не треба тії шалі».

«Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поїдемо з тобою,

Або поїдемо в село,

Як схочеш, серце».

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самім серці й уляглось

У генеральші молодої.

Поїхали в село весною,

В селі банкети загули,

А генеральша плаче, плаче,

А генерал того не бачить,

А всі вже бачили в селі.

Якось, задумавшись, пішла,

Та аж за царину зайшла

«О горе, горенько мені!

Що я робитиму на світі?

Се ти, Петрусю?» – «Ажеж я».

«Ходім до мене, будем жити,

Як там на хуторі колись

Жили, жили». – Та й похилилась,

Очей не зводячи, дивилась

На Петруся. Одним-одна

І виростала, й дівувала,

І за старого генерала

Занапастили, продали!

І вкупі гроші пропили…

І тяжко, тяжко заридала.

«Ходімо, серце, погулять!

Ходім, Петрусю, в сад, в палати».

«А хто ж тут буде доглядать,

Хто попасе мої ягнята? »

«Нехай хто хоче!» – Й повела

Його в палати. А в палатах

Причепурила, одягла,

А потім в школу оддала,

Поки надія серце гріє,

Поки росте з того зерна

Або кукіль, або пшениця.

У Його там. А Він хоч зна,

Та нам не скаже. Якби знала

Матуся горенько твоє,

Чи оддала б за генерала

Дитя єдинеє своє?

Не оддала б… А втім, не знаю…

Бо всякі матері бувають.

Минають дні собі поволі,

Петрусь до школи та із школи

З книжками ходить та росте.

Сама аж ніби мо[ло]діє,

І генерал собі радіє,

Що діло, бачите, святе

Удвох таки вони зробили.

Петра на волю одпустили,

Зимою в Київ одвезли,

І там у школу оддали,

І там чимало поповчили.

Вернувся з Києва Петрусь

Уже Петром і паничем,

І кучері аж по плече,

І висипався чорний ус, І ще…

Та се ще не втече,

Розкажем іноді колись

Про те, що снилося Петрові.

А генеральші чорнобровій

Що тепер снилося? То ми

Оце й розкажемо.

Горить лампада уночі.

Поклони тяжкії б’ючи,

Ридала, билася… нечистую

Огненную сльозу лила.

Вона благала Пресвятую,

Щоб та її… щоб та спасла,

Щоб одуріть їй не дала

Пренепорочная! І всує.

Молитва їй не помогла.

Вона, сердешна, одуріла,

Вона, небога, полюбила

Свого Петруся. Тяжко їй!

Душі негрішній, молодій!

Та що ж робить? Нестало сили,

Сердега разом одуріла.

Та й як його одній святії

Прожити літа молодії?

Вони ж не вернуться! Як хоч,

А лихо, кажуть, перескоч,

А то задавить. Генеральша

Не перескочила, бо їй

Хотілось жити, молодій!

Хотілося б… Густенька каша,

Та каша, бачте, та не наша,

А наш несолений куліш –

Як знаєш, так його і їж.

«Петрусю! Друже мій єдиний!

Моє ти серце! мій ти сину!

Рятуй мене, рятуй! рятуй!

О Матер Божая! розкуй

Мою ти душу!» – І ридала,

І батька й матір проклинала,

І все на світі. А Петрусь,

Її єдиная дитина,

Гуляв собі пренеповинний

В саду та арію якусь

Мугикав стиха. Більш нічого

Петрусь не бачив. А небога

Сама не знає, що робить.

І що їй діяти з собою?

Або сховатись під водою,

Або, принамені, розбить

«Поїду в Київ, помолюся.

Молитва, може, прожене

Диявола… О! мій Петрусю!

Молитва не спасе мене,

Я у Дніпрові утоплюся!»

Моліте Господа, дівчата,

Моліте Господа, щоб мати

І вас отак не завдала

За генерала, за палати

І вас отак не продала.

Любітесь, діточки, весною.

На світі є кого любить

І без користі. Молодою,

Пренепорочною, святою

В малій хатині буде жить

Любов та чистая. І буде

Святий покой ваш стерегти

І в домовині. Що ж то буде

3 превосходительною? Що ти

Тепер робитимеш з собою,

З своєю Божою красою?

Хто стерегтиме твій покой,

Украдений твоїм Петрусем?

Хіба архістратиг? Та й той

Не встереже тепер. Боюся,

І вимовить боюсь тепер

Твоє грядущее…

У Київ їздила, молилась,

Аж у Почаєві була.

Чудовная не помогла,

Не помогла святая сила.

А ти аж плакала, молилась –

Та й занехаяла. Везла

Назад гадюку в серці люту

Та трошки в пляшечці отрути.

Не їла три дні й не пила,

Вернувшись з прощі. І три ночі

Не спала; впали карі очі,

Засохли губи; і вночі

Щось, ходя, шепче, сміючись.

Аж тиждень так собі нудила,

А потім трути розвела

І генерала напоїла

«Тепер старого поховаю,

А молодого привітаю,

Хотіла спать, але не спала.

І ждала світу, і дожить

До світу Божого боялась.

І задзвонили вранці-рано

По генераловій душі;

Заговорили щось погане,

З усіх усюд народу йде,

Та щось шепочуть про отруту

І судових неначе ждуть,

І разом стихли на минуту.

Приїхали; ножі беруть,

І генерала розчиняють,

І яд находять в животі.

Громада глухо присягає.

Заприсягла. Питає суд:

«Тепер скажіте, християни,

Хто отруїв його?» Гудуть,

Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!»

Громада зично загула.

Тойді на ґанок вихожає

І до громади промовляє

Петрусь. І каже: «Я зробив,

Я генерала отруїв,

А ви не знаєте нічого!» –

Взяли Петруся молодого

Та в город в путах одвезли.

Його недовго мордували

В тюрмі, в суді, а в добрий час

В кайдани добре закували,

Переголили про запас;

Перехрестивсь, отак убраний,

І поволік Петрусь кайдани

Аж у Сибір…

Примітки

Джерела тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 378–387);

– чистовий автограф у «Більшій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 67, с. 171–178) [«Більша книжка»].

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. та часом перебування Шевченка 1850 року в Оренбурзі, орієнтовно: січень – 23 квітня 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст – автограф у «Малій книжці», до якої твір переписано під № 4 до першого зшитка за 1850 рік в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня – дня арешту поета. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав поему із значними виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Назву «Петрусь» і підзаголовок «Поема» дописано пізніше олівцем.

З «Малої книжки» поему переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий [Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1900. – Кн. 1. – С. 3, 14–16]. У списку чимало відмін, серед них і явні недогляди, описки, як-от: 28 – «Засохне молодость твоя» (замість «моя»); 55 – «Та й зраділа» (замість «заридала»); 83 – «А Всемогущий хоч і знає» (замість «зна») тощо. Але є відміни, які збігаються з текстом «Більшої книжки» або близькі до нього:

160–161 І вас отак не продала

За генерала, за палати

169–170 Що ж то буде

З превосходительною

195 Та й спать, упоравшись, лягла.

З них рядки 169–170 відсутні у «Малій книжці», а у «Більшій книжці» мають варіант:

За генерала, за палати

І вас отак не продала.

Рядок 195 відсутній у «Малій книжці», а у «Більшій книжці» має ідентичний текст. Це дає певні підстави віднести ці відміни списку, як твердив О. Я. Кониський, до виправлень Шевченка.

Після повернення Шевченка із заслання до Петербурга поема поширювалася в рукописних списках. Зберігся уривок списку (рядки 186 – 235) рукою П. О. Куліша з «Малої книжки» з незначними відмінами (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 87).

Крім списку П. О. Куліша, відомі списки у рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Д. Демченком (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 81, с. 134–139), в рукописному «Кобзарі» 1866 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 842, арк. 211–213), у збірнику «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 4, с. 673–679), у збірнику Л. Карнаухової (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 808–809, с. 261–273).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» із значними скороченнями (рядки 57–71, 106–107, 111–116, 131–134, 149–156, 181–186, 193–199, 204–205) під заголовком «З поеми “Петрусь”» у журналі «Основа» (1862. – № 7. – С. 1–5).

Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 552–559 і Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 1. – С. 187–191; в обох випадках подано за «Більшою книжкою».

Провідний мотив поеми навіяний народною баладою про Петруся, яка побутувала в численних варіантах [див.: Шубравська М. М. Поема Шевченка «Петрусь» і народна балада про «Петруся» // Народна творчість та етнографія. – 1987. – № 2. – С. 34–45].

І цугом в Київ повезли… – Тобто одвезли в кареті, запряженій поодинці або парами коней один за одним.

Царина – околиця, край села. У давнішу пору означало і ворота при в’їзді в село.

Архістратиг – за біблійною ієрархією, один із старших ангелів, воєначальник – св. Михаїл.

Аж у Почаєві була… – Тобто у православному монастирі в Почаєві (тепер Тернопільської області), заснованому в XVI ст. У 1833 р. перейменований на Почаївську лавру. Перебуваючи в Почаєві 1846 р., Шевченко зробив чотири акварельні малюнки лаври.

Проща – богомілля.

В. Є. Шубравський та В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 214 – 219 (канонічний текст), с. 470 – 475 (варіанти), с. 681 – 682 (примітки).