2

Сергій Єфремов

Київ – історичний і природний центр України – був найзручнішим місцем, де б могли прокинутись серед українців нові думки. І давня історична традиція цього культурного огнища, що нагадувала про діяльність старих братств і ними зв’язувала сучасне з першими початками культурного руху, і становище його географічне – посередині української землі коло найбільшої її артерії, Дніпра – все це тому як найдужче сприяло. Тут, як писав близько того ж часу Гоголь, «деялись дела старины нашей»; тут стрівалися між собою аж три слов’янські національності – корінна місцева українська, дужа своїм впливом польська й офіціальна російська, і це вже одно навівало думки про потребу якогось порозуміння між національностями, тобто ставило національну справу гостріше, ніж деінде на Україні. Тут, нарешті, не за довго до того часу засновано другий на території України університет, що стягав до себе найкультурніші сили з усього краю.

Який добрий був у Києві грунт для громадських організацій і як він справляв їх до національного питання, бачимо з того, що ще 1818 року повстала тут одна з найцікавіших масонських лож – «Соединенных славян» з виразними ознаками федеративного принципу в основі своєї програми. В цій ложі, як пише історик масонства в Росії, д. Семевський,

«членами были многие поляки, русские и малороссы, и самое название ее показывает стремление к установлению дружественных отношений между этими тремя составными частями местного населения».

Трошки згодом, р. 1823 – 1824-го, тут же, в Києві, працювала таємна спілка декабристів «Общество соединенных славян». Федералістичні традиції обох цих товариств, видко, не пропали в Києві, бо можна завважити деякі ідейні зв’язки між ними та Кирило-Мефодіївським братством: відомо, що під час трусу в Костомарова р. 1847 між іншим знайдено « Доклад следственной комиссии» в справі декабристів, де була мова й про «Общество соединенных славян».

Таким чином самою природою Київ ніби призначений був сказати своє слово в українському національному рухові, і опізнившись проти Полтави й Харкова, він зате вимовив його дужче й виразніше, поставив на новий шлях увесь український рух, надавши йому тих рис демократичного федералізму, які письменство наше пригорнуло й донесло аж до останніх часів.

Як згадано вже, в половині 1840-х років у Києві зібралася громада української молоді (Гулак, Білозерський, Маркович, Пильчиков, Навроцький, Андрузький, Посяда й інші) і серед неї р. 1845-го з’явився колишній кріпак Шевченко з ореолом величезного таланту поетичного, з кипучими планами роботи на користь рідного народу, з вогневими піснями про минулу й сучасну його недолю та голосним протестом проти всякої кривди.

«Спів цей, – писав згодом у «Хуторній поезії» Куліш, – був для неї (молоді) воістину гуком воскресної труби архангела. Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді в Києві».

Цей настрій високий найкраще вилився в организації братства під патронатом свв. первоучителів слов’янських Кирила та Мефодія з красномовним девізом: «и разумеете истину и истина свободит вы». Ініціатором цього товариства, з якого нова починається доба в історії української свідомості й громадського руху, був певне Костомаров; повстало воно р. 1846 і в момент арештів мало близько сотні членів. То було товариство не старих масонських лож, що поринали в туманних абстракціях та містичних формах. Братчики наші зійшли з високого неба на грішну землю і просто взялись думати, як би громадське лихо полагодити, даючи цим високе свідоцтво і своїм громадським ідеалам, і політичному розвиткові.

Мета братства була – ширити поміж слов’янами ідеї єднання й федерації на основі непорушної волі й автономності кожного народу, що пристане до загально-слов’янської федеративної спілки, – братчики згадали в своєму статуті: великоросів, українців, поляків, чехів, лужичан, ілліро-сербів та болгар. Кожен народ, як домагалися братчики, повинен мати «правление народное», складаючи окрему республіку («Речь Посполитую… не слитно с другими») і порядкуючи всіма своїми справами самостійно й незалежно від інших: «чтобы каждый народ имел свой язык, свою литературу, свое общественное устройство».

За орган федерального уряду мав був правити сейм («славянское собрание»), складений із послів од усіх згаданих народів, – до його компетенції належали б спільні справи. У кожній республіці на чолі екзекутивної власті мав стояти обраний на час «правитель»; так само виборним і так само на час мав бути й «правитель» цілої федерації.

Далі на прапорі братства стояла загальна рівність і однакове для всіх громадян право, воля особи й віри, скасування всяких станових привілеїв, а надто «искоренение рабства и всякого унижения низших классов»; загальна народна освіта, вселюдне право виборче, виборність чиновників і т. і. Щодо способів на таке перебудування громадського ладу на свій ідеал, то за найбільш відповідні вважали братчики – виховання молоді, розповсюдження серед народу освіти й літератури і взагалі мирну пропаганду своїх ідей «сообразно с евангельскими правилами любви, кротости и терпения», підкресливши спеціально, що єзуїтське правило: «цель освящает средство – общество признает безбожным».

Гостріше, ніж статут, складені були прокламації, особливо – до «братьев великороссиян и поляков». I коли статут характеризував загальну політику братчиків з слов’янофільського боку їхньої програми, то прокламації цікаві з іншого погляду – як спроба конкретизації загальних принципів, прикладання їх до місцевого грунту, – значить, з національно-українського боку. Братчики виступають тут просто від імені України – «нищей сестры вашей, которую вы распяли и растерзали», і закликають великоросів та поляків прокинутись для справи «общего спасения», занехаяти обопільну ворожнечу й зненависть і збудувати слов’янську спілку на основі рівності, братерства й любові до людськості. В другій прокламації братчики обертаються до земляків і, переказавши головні пункти з статута, кінчають так:

«вот, братья украинцы, жители Украины обеих сторон Днепра, мы даем вам это на размышление; прочитайте со вниманием и пусть каждый думает, как достигнуть этого, и как бы лучше сделать. Много голов – много умов, – говорит пословица. Если вы об этом станете прилежно думать, то когда придет пора заговорить об этом, Господь дарует вам смысл и уразумение».

Це був видимий розмир з старим духом традиційної лояльності та байдужості до соціально-політичного ладу; братчики зважились викликати на герць тодішню систему темного деспотизму, і такий виклик міг би великий мати вплив на формування демократично-федералістичних думок для цілої Росії, як би для такої роботи хоч трохи сприяли умови тодішнього життя. Та їх тоді й познаки ще не було і герць, як знаємо, скінчився для неоглядних ідеалістів дуже нещасливо: братство, що саме починало зав’язуватись, розпорошено по світах, братчиків завдано до в’язниць та на заслання, і на тому й стала їхня робота.

Але не зовсім: ідеї братства не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму – отого свідомого демократизму й політичного радикалізму.

Примітки

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 10 – 15.