Клерикали проти Шевченка
Сергій Єфремов
Недавно «Рада» подала була дуже цікавий факт із нашого життя. Священик з київського передмістя Пестряков обернувся до київського місіонерського комітету з порадою заборонити панахиди по Шевченкові, бо вони, мовляв, ширять «сепаратизм та мазепинство». Отці місіонери, вислухавши таку пораду, почали думати-гадати – що їм справді з Шевченком робити. Одні стояли за пораду о. Пестрякова, інші ж доводили, що забороняти наче б і не годиться: Шевченка, мовляв, поховано по православному обряду, то як же його не давати молитись за поета? Проте отці не зважились вирішити справу за одним разом і доручили одному з місіонерів, священ. Потехінові, скласти спеціальний доклад про українство та Шевченка [54]. Виходить, що комітет іще матиме спеціальне «суждение» про те, чи дозволити молитись за Шевченка, чи заборонити.
Не будемо забігати наперед і ворожити, на чому стануть київські отці місіонери. Нехай, може, вони й згадають навіть Христові слова, що не задля праведників прийшов він на світ, а задля грішників, щоб їх порятувати, і згадавши, дозволять молитись за такого «грішника», яким був Шевченко. Нехай, кажу, – вагу має тут зовсім не це, а інше: що навіть таке питання могло виникнути за наших часів.
Правда, для нас, що на свої очі бачили, як винишпорювали по церквах, за якого саме «болярина Льва» подавав хтось на часточку; для нас, що читали проект одного з архієреїв кинути анафему на всіх визначніших письменників у Росії, – вагання київських отців не може бути великою несподіванкою. Але все ж таки в оцій київській події є дещо нове, коли рівняти її навіть до згаданих допіру фактів. Там, на похороні Толстого та в проекті архієрея Гермогена, вихідним пунктом були все-таки релігійні мотиви: Толстой був «анафема», «безбожник», «непримиренний», «нерозкаянний»; інші письменники, кандидати на анафему – теж. Інакше кажучи, поперед усього стояла там все ж ніби релігійна причина.
А тут догадливий о. Пестряков не зважає на релігійну сторону справи зовсім, – Шевченко для його тільки політичний прапор і заборона панахид по Шевченкові тільки один із способів політичної боротьби. Оце одверте політикування київських місіонерів, що не зважились зразу ж нагадати дотепному собратові своєму про Христову науку – це й єсть те характерне, що найбільш звертає на себе увагу в київській події. Це показує, що клерикалізм, як політичне з’явище, вже вимостив собі у нас тепленьке кубелечко та береться ще й молодих пташенят клерикалізму висижувати. А вони вже безперечно далеко підуть, бо ж воістину горизонти перед цим з кожного погляду шкідливим з’явищем безмежні і безмірні. І незабаром, певне, про славні подвиги лицарів темного середньовіччя ми ще почуємо…
Дуже спокуслива була б думка підійти до київської події з національним масштабом, побачити тут саму національну несвідомість київських пан-отців. Проте такий погляд був би цілком безпідставний. Адже, – пригадаймо собі тільки д. Лободовського з його агітацією проти Шевченка, – маємо вже й національно-свідомих людей, що з самого тільки клерикалізму роблять те саме, що й несвідомі Пестрякови та Потехіни. Нехай їх, таких українців-клерикалів, у нас не гурт іще, нехай це одиниці, які ще й сами плутаються між клерикальними симпатіями та національними обов’язками, але вони є – і цього на насіння досить.
Шкідливе насіння безперечно вродить колись, і потроху таких людей повинно прибувати. Галичина, де клерикалізм розгорнувся й показав себе раніше, дає нам добрий зразок того, як поводяться клерикали, що стоять на цілком національному вже грунті і навіть поклони б’ють перед «національними святощами». Характерно, що пробним каменем для клерикалізму й там став – Шевченко.
Хто читав відому працю Драгоманова про Шевченка, той пам’ятає, що в Галичині це ворогування національно свідомих, але політично темних клерикалів проти українського Кобзаря не з учорашнього дня почалось. Драгоманов повибирав з тодішньої преси чимало запашних квіток ультрамонтанського клерикалізму і склав з їх розкішний букет на вічну пам’ять про людей, яких і ймення без цього загинули б у безвісті минулого.
Всякі «катехити», «русини, но і священики заразом» перші накинулись на II-й том празького видання «Кобзаря», доводячи, «скільки там богохульних єресей, нігілістичеської гнилі», забороняючи з кафедри церковної брати участь навіть у літературних вечірках, присвячених пам’яті поета. Не далеко втекли від цього й заступники світської інтелігенції: вони теж признавались, що в тому томі «мрачні уступи находяться», і коли й виправдували бідолашного Кобзаря, то тільки тим, що він був православний і через те мав, бачите, право не знати догмату непогрішимості папи і т. і. [55].
Взагалі за кордоном, де українському слову здавна була більша воля, само громадянство перевело було цензуру і над літературою, і зосібна над Шевченком: tacito consensu твори його було поділено на «геніальні», які треба до неба вихваляти, та на «мрачні» й «неморальні», про які краще мовчати, коли вже не сила знищити, або хоч повикидати з книжок. Правда, коли останніми часами гору в національному житті взяла була світська інтелігенція, коли й твори Шевченка в повних виданнях широко розійшлися, – здавалося, згаданий поділ сам собою повинен був упасти. Так неначе й сталось було, – принаймні якось ніби менше чути стало останніми часами про всякі протести проти Шевченкової «неморальності», хоч іноді таки траплялось дещо і з цього погляду цікаве, що вже стоїть на межі з патологією [56].
Можна було сподіватись, що дедалі таких патологічних добродіїв усе меншатиме, або хоч соромитимуться вони виходити на світ з своїми глибокодумними домислами. Проте якраз останній рік зробив несподіванку, знов до старих часів повернувши.
Торішнього літа народилась у Галичині нова, виразно клерикальна партія, – така званий «Християнсько-суспільний союз», українська відміна німецьких християнських соціалістів. Тоді ж таки на сторінках «Ради» я спробував був вияснити реакційну натуру нової організації з політичного боку, рутенство з національного, шкідливість з громадського. Хоча багато деталів з своєї тактики партія обережненько обминала, виставляючи натомісць свою миролюбність та «християнську етику», проте можна було на підставі загальної її програми вже наперед сказати, що практика піде поза миролюбністю та самою «християнською етикою». Між іншим тоді вже цілком ясно було мені й те, як клерикали повинні були поставитись до Шевченка.
«Можна думати, – писав я тоді, – що незабаром позиція (партії) визначиться і в деталях, як це в минулому ми не раз вже й бачили в клерикальному таборі. Як відомо, напр., культ Шевченка в Галичині не стояв на заваді тому, що твори цього українського «схизматика» клерикали ретельно підчищували в інтересах «моральності» (згадується «християнська етика» нової партії) та «греко-католицької церкви», і з цього погляду Галичина значно випередила була наших тутешніх Лободовських, яким спати спокійно не дають такі Шевченкові твори, як «Марія». Цікаво, яку позицію в цьому і в тисячах інших таких питань займе «Християнсько-суспільний союз», як вийде з таких колізій між реакційним клерикалізмом та демократичним поки що українством?» [57].
На це, для мене й тоді цілком безсумнівне, питання рік партійної практики вже дав яскраву одповідь. На початку цього року вийшла у Львові брошура д. М. Лозинського «Духовенство і національна культура», в якій зібрано чимало характерного матеріалу, що на повен зріст показує і самий «Християнсько-суспільний союз», і взагалі шляхи клерикальних елементів у Галичині. Цікаво, що Шевченко й цього разу став тим пробним каменем, на якому збила собі ноги клерикальна організація: оргія войовничого ультрамонтанства знов зосередилась на Шевченкові, досягаючи таких одвертих форм, які не часто можна було бачити навіть за старих часів.
По дорозі все виразніше виявляються у новітніх «християн» ще й інші риси, які так не личать до їх смиренно-мудрого вигляду та миролюбних заяв під час заснування партії. Користуючись з матеріалу, зібраного в згаданій допіру брошурі д. Лозинського, подам тут деякі факти з найновішого життя наших земляків за кордоном.
Почалося з святкування 50-літніх роковин смерті Шевченка, – власне з ювілейної статті д. Лозинського в «Ділі». В статті оцій, звичайній ювілейній характеристиці поета, орган клерикалів «Руслан» зараз же вишукав те, чого йому було треба – «цвітки богохульних поглядів». Звичайно, що «Русланові» не так цікаві були оті «цвітки», як добра, на його думку, оказія викопати яму конкурентові. Принаймні кінчає цим разом «Руслан» зовсім не двозначно:
«Отсе новий доказ, як орган «Народ. комітету» і укр.-руського клубу, в котрих засідають священики, орган піддержуваний передплатою священиків, глузує собі з основних засад віри і церкви. Що ж на це всі ті священики? Чи не повинні собі раз уже сказати про редакторів «Діла»: quousque abutere patientia nostra?» (Лозинський, стор. 8)
– і, розуміється, зректися передплачування газети. Вже з того, як ставить «Руслан» питання про «основні засади віри і церкви», переводячи їх кінець-кінцем на передплату – видко, що йому власне байдуже і до віри і до церкви, а не байдуже до самої передплати. І той галас, що зняли коло цього дрібного інцидента клерикали, показує, що справді маємо тут діло не так з ображеним релігійним почуванням, як з чисто політичними ходами на знищення політичного супротивника.
За «Русланом» піднялися й інші чорні фаланги. Якийсь о. Щепкович видав у Станиславові брошуру, а в ній пішов ще далі. «Во ім’я правди», як охрестив автор свою брошуру, йому вже не досить обвинувачувати д. Лозинського й редакцію «Діла» за «найплюгавіші єресі і богохульства»: він бабрається в інтимному житті своїх супротивників і сміливо промовляє, що «ті всі єретичні хули мають служити для «Діла» в цілях управнення (!) розпусти» (стор. 13). Брошура о. Щепковича запопадливо розсилається, з наказу духовної власті, між духовенством; на соборчиках воно виносить більш-менш грізні протести проти «Діла» та автора ювілейної статті, а миролюбний «Руслан» усі ті документи зберігає для історії на своїх сторінках.
А в зв’язку і разом з цим іде завзята агітація за те, щоб духовенство прилучалось до «Християнсько-суспільного союза», щоб християнська публіка покинула своєю передплатою піддержувати «мерзенне плюгавство», а обернулася з своїми грішми туди, де «плюгавством» не пахне… Достається, певна річ, по дорозі й Шевченкові за його «соромний поемат» («Марію»). То тут, то там духовенство колективно ухвалює визначити спеціальні одправи по церквах «для перепрошення (!) так тяжко зневаженого Христа і Його Пренепорочної Богоматері» ; лунають голоси про те, що духовенство повинно бути поставлене на чолі всієї національної культури нашої, взяти її під свій догляд та цензуру. І характерно вельми, як зазначає д. Лозинський, що вся ця оргія клерикалізму відбувається без жодних протестів од світської інтелігенції…
«Ця клерикальна реакція, – пише д. Лозинський, – яка наступила після того, як через кілька літ здавалося, що наша суспільність творить один поступовий табір, повинна бути для нашої вільнодумної інтелігенції наукою на будуче. Стоячи в перших рядах національної боротьби, віддаючи їй усі свої сили, вільнодумні елементи нашої інтелігенції думали, що їх праця, їх заслуги для справи національного визволення народу є достаточною запорукою, здобуватиме в нашій суспільності що-раз більше право горожанства. А тим часом на здобуваних ними позиціях укріплялися елементи, яких панування в суспільності рівнозначне з консервативно-клерикальною реакцією» (стор. 43 – 44).
В цьому власне й лежить уся вага справи, небезпека не тільки для демократизації нашого життя, а й для чисто-культурного розвитку українського народу. Візьмемо хоч би цей похід проти найбільшого нашого поета, який так вкупі та влюбі мало не заразом розпочинають несвідомі національно о.о. Пестрякови на російській Україні й свідомі о.о. Щепковичі на закордонній, оці вимагання духовної цензури над творами духа людського. Ми знаємо, що така цензура значить, – знаємо з тих численних утрат, з того обмеження вільної творчості на всіх ділянках духового життя, що ця цензура несла з собою.
Наукові здобутки, вільна творчість, людський добробут, сумління, честь – все йшло на поталу неситим апетитам касти, кліра, що заступив собою і вимагання справжньої християнської етики, й інтереси широких народних мас. Клір, як окрема громадська категорія, завжди тягнув і тягтиме руку за дужчих проти слабших. Те, що тепер одбувається на наших очах, – усі оті виборчі блоки з панством проти селянства на нашій Україні – це тільки неминучий результат тієї клерикальної заливи, яка широкою хвилею починається тепер і у нас.
Дарма поодинокі кращі люди з-межи самого духовенства змагатимуться проти цього. Їхні благородні, але безплідні змагання тільки краще підкреслюють загальний шлях клерикалізму – назад до середньовікових забобонів та насильства, і морального й фізичного. Даремно тут нарікати на національну несвідомість нашого духовенства й покладати надії на те, що з зростом свідомості справа стане інакше. Приклад Галичини дуже щодо цього красномовно промовляє. І коли тепер національна свідомість поодиноких людей з-поміж нашого духовенства врятовує їх од клерикалізму, то з поширенням свідомості й на неї насідатиме той чорний клерикальний намул, якого не здихатись – доки клір буде кліром, доки своїми інтересами мірятиме він громадське добро, доки віра не зробиться особистою справою кожного, – тим «святая святих», куди ходу нема сторонній людині…
Не швидко це, певна річ, буде, але таки буде. Вільна думка людська здобуває позицію за позицією й теперішнє єднання клерикалізму з реакцією, прислужування перед сильними світа цього – це остання може спроба врятувати своє привілейоване становище. Дарма праця! Грізний, нездоланний колись Ватикан, який свої інтердикти посилав на всі кінці світа, перед яким тремтіли й якому корились можновладці – обернувсь тепер у звичайну собі зарібкову фірму, що збирає всякими способами срібні ліри з цікавих форестьєрів, а кругом і повз його тече могуче життя, не рахуючися вже з інтердиктами, не потребуючи індульгенцій, глузуючи і з тих, і з других… І безперечно – це ясний прообраз на майбутність усього клерикального руху.
1912.
Примітки
54. «Рада», 1912 р., ч. 87.
55. Відповідні факти й цитати див. у Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм». – «Громада», т. IV, стор. 112 – 117.
56. Кілька фактів з останніх часів я зібрав був у своїй статті «Пропала книга – книга знайшлася».
57. «На старий шлях». – «Рада», 1911, ч. 145.
Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 203 – 212.