Шевченко за гратами

Сергій Єфремов

5-го квітня року 1847-го на Дніпровому перевозі арештовано «свободного художника», Тараса Шевченка. Арештовано саме тоді, коли він поспішався на весілля до свого приятеля Костомарова, де мав бути за боярина. Перед Шевченком тоді вже широко стелилась життєва дорога: він саме одібрав посаду в Київському университеті, а з другого боку – всміхалась йому перспектива поїхати за кордон, щоб повчитися й подивитись, як там на волі живуть люди. І от у весільному настрої й убранні поведено Шевченка до «ігемона», а згодом опинився він і під замком, спершу в Києві, а потім 17 квітня – у Петербурзі, в тюрмі при «III-м отделении», звідки вийшов 31 травня – тільки не на волю, а під червону шапку московську…

Контраст величезний. І тим більший, що лихо впало на Шевченка, як грім з ясного неба, коли ніхто його не передчував і не сподівався. Цікаво отже простежити, як стрів Шевченко несподіване лихо й як відбивсь на його психіці отой контраст між весільним, скажу так, настроєм та тюремною дійсністю. Перші хвилини несподіваного лиха звичайно бувають і найтяжчі, – як же їх стрів наш Кобзарь і чи прибили вони додолу його міцну, кремезну вдачу?

Біографічний матеріал скупо про це говорить, хоч мало не в один голос усі люди, які зазнали під той час Шевченка, зазначають, що він був на диво спокійний і наче зовсім байдуже ставився до своєї майбутньої долі. В дорозі до Петербургу Шевченко був такий, кажуть, веселий, поводився так безжурно і так жартував, що на одній станції смотритель завважив, що не можна пізнати, хто саме арештований і хто кого везе – чи поліціянт Шевченка, чи навпаки. Так само спокійно про людське око й навіть удаючи веселого, поводився Шевченко і в петербурзькій тюрмі, принаймні перед чужими людьми, ставав на допити, давав свої посвідчення й жартом одповідав на всяке не казенне слово, яке чув од своїх тюремників.

І це через увесь той місяць, поки тяглося слідство, коли доводилось балакати з «самим» Дубельтом, що поводився з братчиками, як «вахмистр по воспитанию»: лаявся, тупотів ногами, лякав карою на смерть і т. і. Спокійно вислухав Шевченко й надзвичайно жорстокий присуд, – так спокійно, що юристи з «3-го отделения», не вагаючись, могли написати на закінчення справи, ніби то він «выражал глубочайшую (!) благодарность» за кару та «искреннейшее раскаяние» [20].

От мало не все, що маємо з оповідань сторонніх людей та з офіціальних документів про ті, видима річ, надзвичайно тяжкі два місяці в житті Шевченка, які пережив він од арешту (5 квітня) до відсилки на оренбурзький степ (31 травня). Так багато пережито – од весільного настрою й ясних надій до цілковитого їх зруйнування – і так мало, з першого погляду здається, сліду кинуто з тих переживань у біографічному матеріалі. І, звичайно, з тих переказів, що я тут подав, не можна було б уявити собі до ладу духового стану

Шевченка під час руйнування усього життя, коли б він сам не покинув нам найкращих документів про свої переживання – тих документів, що вводять у самий осередок його тодішньої психіки й показують безпосередньо самого Шевченка таким, яким він був тоді, за гратами в Петербурзі. Цими документами можуть нам бути оті 13 поезій, той разок дорогоцінних перлин поетичних, під яким стоїть красномовна дата: «1847. Петербург, у цитаделі». При світлі цього, скажу так, поетичного щоденника зовсім іншим покажеться нам духовий стан його автора; поезії виразно малюють ту страшну трагедію, що під маскою спокійної безжурності та безтурботності відбулася з Шевченком за той короткий час.

А втім – з першого погляду не всі навіть. Більшість із тих тюремних поезій – вісім з тринадцяти – навіть не нагадують нічим, що вони народились під замком, за гратами. Прорветься звичайна у Шевченка сумовита нота, забринить тужливий акорд, але все це так далеко, здається, від тюремних обставин, що не глянувши на дату, зроду-віку не скажеш, де їх написано. В іншому місці поет дасть хіба тільки коротеньке натякання, як от у цих чудово-гарних словах:

Не спалося, – а ніч як море…

(Хоч діялось не в-осени,

Так у неволі). До стіни

Не заговориш ні про горе,

Ні про «младенческие сны».

І з цілої низки поезій у цих словах тільки й знаходимо виразне слово про неволю. В інших і того нема. Подумати тільки – чудова, спокійно до останньої цяточки в тихомирних тонах видержана картинка сільського життя «Вечір» («Садок вишневий коло хати») написана все там же – «у цитаделі»!.. Мороз піде поза спиною від такого контрасту, хоч психічно він цілком натуральний і зрозуміливий, і може символізувати собою той самий контраст, який доля продемонструвала тільки що над самим Шевченком, у весільному вбранні запровадивши його до темного льоху. Але думками поет лине з його на далеку Україну і творча фантазія наперекір сумній дійсності малює йому картину за картиною тихого, спокійного щастя.

Його й тіні нема тут, за гратами, але тим жадібніше прагне його поетове серце, щоб одпочити од мук неволі та гидких розмов з Дубельтом, – і от устають перед ним з непереможною силою – рідні картини: садок вишневий коло хати… хрущі над вишнями гудуть… плугатарі вертаються з поля… співають ідучи дівчата і, як вінець усього – голосний, могучий спів соловейка над усім розлягається і все собою криє…

Звичайний тюремний сон, тим живіший і до милої дійсності ближчий, що дужче гнітить неволя, – і поет цією тихомирною, лагідною картиною, не зрадивши себе ані одним тоном, ані жодною рисочкою, змалював той страшний контраст, що глибокою безоднею простягся між тим, що було там, на Україні, і тим, що єсть тут, коло його, зараз. Коротенька, але промовиста дата під «Вечером» дасть нам для зрозуміння цього вірша більше, ніж цілі томи дослідів, і нескаламучений спокій ясної ідилії краще малює настрій поета, ніж усякі оповідання сторонніх людей та гори офіціальних документів.

Та не тільки контрастами малював Шевченко свій настрій у неволі. Він з натури не був людиною пасивною і після тихих мрій про щастя з тим більшою силою вирветься у його дужий голос могучого протесту. Третім у низці тюремних поезій стоїть знаменитий вірш «Мені однаково», в якому поет немов кладе на вагу долі своє особисте щастя і щастя рідного краю й огневими іскрами сипле:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві – і в огні

її окраденую збудять…

Ох, не однаково мені!

Хіба це не стогін – оте «ох, не однаково мені», в якому всі свої почування тодішні вилив великий поет і страдник? Ви чуєте, як йому тяжко прощатись з надіями на власне щастя, а ще тяжче думати, що його жертва марно пропала для рідного краю. Ви бачите, як під зверхньою безжурністю клекотить море смутку, страшної туги і разом протестуючої сили, і ви вірите, що ця людина про себе має право сказати:

Молюся, Господи, молюсь,

Хвалить тебе не перестану,

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани.

Це з поезії – «Костомарову». Поет починає знов з ідилічної, коли хочете, тюремної – що ж: і в тюрмі свої ідилії бувають! – картини. Йому здається навіть, що

І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи.

За серце тільки отой непроханий пекучий жаль стискає, що нікому його згадати там, у рідному краї. Але то тільки здається: один погляд у вікно – і зникла, мов сон, уся тюремна ідилія:

Дивлюсь – твоя, мій брате, мати

Чорніша чорної землі

Іде, з хреста неначе знята…

Кінець ми знаємо: егоїстичний жаль поета, що ні з ким поділити своє лихо, не встояв перед цим образом стражденної матері й розпорошився в трагічній радості –

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани…

На останці маємо три в ряд поезії виразно тюремного змісту: «В неволі тяжко» – каже Шевченко, ждучи присуду над собою, «злої тії долі», але не те його мучить:

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.

Це без краю тужливий крик на одну хвилину. Вже зараз по цьому поет обертається до товаришів неволі з тяжким запитанням:

Чи ми ще зійдемося знову,

Чи вже навіки розійшлись

І слово правди і любові

В степи – вертепи понесли?

«Нехай і так», – говорить далі поет, нехай нічого вже не зісталось, як «смиритися», але все ж таки –

Свою Україну любіть.

Любіть її… во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

І «остання тяжкая минута» незабаром прийшла. 30-го травня Шевченка з товаришами приведено до «3-го отделения», щоб вичитати їм «милосердний», мовляв гр. Орлов, присуд. Шевченко, як ми вже знаємо, вислухав його спокійно, але що то за спокій був, показує того ж таки дня написаний вірш «Понад полем іде». Це вже ціла якась філософія невблаганної смерті, що нікого не минає й усіх рівняє, але знов тяжким криком пробивається останній акорд:

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить.

Й хреста ніхто не поставить

І не пом’яне!

Цим безнадійним криком зраненого серця й кінчається цикл тюремних поезій Шевченка.

Надзвичайно цінні з артистичного погляду, видержані, гарні, з могучим настроєм, вони мають величезну вагу, як автобіографічний матеріал, досить повно малюючи стан поетової душі під час перебування за гратами Петербурзької фортеці. Перед нами зовсім не безжурна та весела людина, що відбуває лихо жартами, хоч таким малюють Шевченка люди, що бачили його в той час. Видима річ, зверхньою безжурністю він тільки маскував те, що робилося в душі у його. А там жаль був за минулим, безнадійна будуччина ставала на очі, клекотів протест проти насильства й палка любов до рідного краю поривала за собою. То одне, то друге почування бере гору й розриває поетові груди. Страшну трагедію, боротьбу настроїв носив у своїх грудях поет під спокійним, веселим та безжурним ніби виглядом!…

Та й було чого. Адже ця пригода була тією громовою стрілою, що розколола на двоє життя поетові. Позаду зістались розруйновані надії особистої та громадської натури, зісталась муза, праця на користь рідного краю, товариство; спереду – тьмяною низкою простягся ряд чорних днів у смердючій казармі, муштра, неволя, чужина і ні жодного просвітку, ні найменшого промінчика ясного світла… Шевченко тямив, що за таку провину, яку йому інкриміновано («сочинение возмутительных стихов»), у Росії тих часів нема прощення, і йшов свідомо він на страту, на проквільне погасання і хисту свого, і творчої сили, і всього живого.

Неволя не вбила Шевченка, не вбила і його хисту зовсім. Але хто знає, що дав би нам великий Кобзарь, коли б не трапилось було йому на шляху тієї громової стріли, що так фатально розколола його життя на дві половині, коли б не перемучився він тих страшних десять літ, що почалися з перебування за гратами в петербурзькій цитаделі?.. Десять найкращих літ, коли чоловік був саме в розцвіті сили й хисту свого і міг дати колосальні зразки художньої творчості, мусів він поневірятись по пустині й волочити кайдани нікому, здавалось, непотрібного життя, затаївши в душі невиплакані сльози й ненарожденні твори свої.

Гратами обставлено Шевченкову душу і ті твори лишились там, за гратами…

1909.

Примітки

20. «Былое», 1906 р., кн. VIII, стор. 12.

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 111 – 118.