Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Просвітні заходи
Кирило-Мефодіївського братства

Сергій Єфремов

Справа народної освіти раз-у-раз буда живою актуальною справою в історії українського національного відродження. Українство, що во ім’я народу зародилось, з ім’ям народу на устах ширилось і розвивалось, не могло, певна річ, забути й занехаяти однієї з найпекучіших потреб народного життя – щоб народ свідомими очима дивився на світ божий та на природу й стосунки людськії. З другого боку, історичні традиції українського життя, як от просвітна діяльність давніх наших братств, широке розповсюдження народної освіти в XVII – XVIII віках, цілі фаланги селянських шкіл, мандровані вчителі і т. і. – все це ще більш привертало українських діячів до народної освіти, зв’язувало український національний рух насамперед з рухом просвітнім, з бажанням дати народові світло знання та науки.

Ця перевага просвітніх заходів виявляється вже в перших спробах тих національних організацій, що виникли були на Україні новішими часами. Згадуючи про такі організації, насамперед доводиться спинитись на замірах голосного й незабутнього в нашій історії Кирило-Мефодіївського братства, що зібрало в собі найкращих людей 1840-х років, цвіт української інтелігенції – Шевченка, Костомарова, Куліша, Гулака, Пильчикова, Білозерського й інших.

Ми знаємо, що братство, як організація, й не починало своєї роботи. Викрите й захоплене в стадії формування, розпорошене по всіх усюдах, воно сліди своїх замірів лишило тільки в формі статута й правил, які мало покласти за основу своєї майбутньої діяльності. Це були поки ще слова, але слова надто вимовні для свого часу й людей. І от серед цих «слів» на центральному місці стоїть піклування про народну освіту.

Вже пункт 5-й статута говорить про «обов’язкову науку» для народа, тим більше, що тільки освічені люди, на думку братчиків, і могли брати участь у порядкуванні державними й громадськими справами, – отже треба було через освіту зробити це доступним для широких демократичних кругів.

Ще виразніше справу народної освіти поставлено в «правилах» братства. В пункті 8-му тих «правил» буквально читаємо от що: «общество будет стараться заранее об искоренении рабства и всякого унижения низших классов и о повсеместном распространении грамотности» [58]. З цього виходить, що братчики народну освіту мали за неодкладну, нагальну потребу народного життя, яку треба було задовольнити найперше («заранее»), попередивши цим навіть ту політичну реформу, коло якої заходжувались тоді братчики. З другого боку, народна освіта повинна була йти разом із скасуванням панського права над людьми, цієї найдужчої перешкоди для всякого світла, і запобігати «всякому унижению низших классов». Виховання молоді та відповідна література повинні були, на думку братчиків, сприяти й розповсюдженню ідей братства.

Ці загальні тези братства детальніше розкриваються в замірах поодиноких братчиків. Так, ми знаємо, що Шевченко ще попереду носився з думкою про народні видання, а Маркович, як видко з виказів Костомарова під час слідства, «имел большую охоту» видавати українською мовою «Сельское чтение» для народу; на цю думку пристали Гулак, Шевченко, Куліш та Костомаров, а також присоглашали й інших людей [59].

Гулак особливу увагу звертав на заснування народних шкіл та видавання популярних книжок для народу [60]. Куліш, у якого під час арешту між іншими знайдено проект прохання до царя, щоб дозволено було заводити по Україні школи для освіти народу [61], в своїх згадках про ті часи переказує, що була серед братчиків думка «проповідати серед просвіщенних панів українських визволення народу з кріпацтва дорогою просвіти» [62].

Ще виразніше про це говорив тоді Шевченко навіть між широкими кругами, в яких він бував, як найпопулярніший на Україні поет. Так, Варфоломій Шевченко в своїх споминах розказує, що Тарас показував йому портрети своїх приятелів (видима річ, братчиків), що «сговорились работать для народного просвещения». Кожен з їх обіцяв давати, скільки зможе, до складки в товариську касу на стипендії хлопцям з народу на університетську освіту. Хто користувався з товариської запомоги, той повинен був за неї одслужити шість років учителем на селі [63].

Працювати, як ми знаємо, братчикам не довелось тоді. Одні з них, найголовніші, опинились далеко на чужині та в неволі; інші, яких не присочило ухо донощика, затаїлися й замовкли з своїми думками. Дещо зробити їм пощастило тільки згодом, коли трохи вільнішим повійнуло вже вітром. Першою ластівкою цієї практичної роботи на полі народної освіти була відома Кулішева «Граматка», що її Шевченко привітав у своєму щоденнику, як «первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленную попами невольничью голову» [64].

Вернувшися з заслання, Шевченко й сам заходився коло просвітньої роботи на користь народну. Його «Букварь для южно-русских школ» вийшов р. 1860 в Петербурзі, а решту книжок, які мав на думці видати Шевченко – арифметику, етнографію й історію України та дешеві народні малюнки, на жаль, не дала довести до пуття смерть поета [65].

Інші братчики, як Пильчиков, працювали запопадливо по недільних школах. До загальних підстав зводить усю цю роботу відома стаття одного з найвизначніших братчиків, Костомарова, в «Основі» за 1862 р. під заголовком: «Мысли южно-русса. О преподавании на южно-русском языке». Нам тепер не цікаво, чим і як доводить Костомаров потребу народної освіти народною мовою: пізніші педагоги зробили це краще й повніше за Костомарова. Натомісць варто звернути увагу на ті практичні заходи, які старий братчик рекомендує своїм землякам.

Згадавши про тодішні придбання в сфері українського красного письменства, Костомаров робить одну чималу оговорку – «что все это не главное в нашей литературной задаче: недостает чего-то самого существенного, того, что бы дало твердость и плодотворность нашим стремлениям».

«Ми, – пише Костомаров далі, – бачили в нашій українській [66] літературі багато гарного, взятого від народу; та бачили й занадто мало того, що ми натомісць сами дали народові. «Соловья баснями не кормят» – кажуть у приказці, так і народ не можна годувати самими повістями та віршами. Йому треба доброї і ситої їжі – знання й освіти».

Поставивши таке загальне вимагання, Костомаров доводить, чому саме освіту треба народові давати народною мовою.

«Не знаю, – каже він, – як хто інший скаже, але мені здається, що поки українською мовою («на южнорусском языке») не ширитиметься наука, поки мова ця не зробиться знаряддям вселюдської освіти – доти з усіх наших писаннів цією мовою буде блискучий пустоцвіт, і нащадки в них бачитимуть наслідки примхи, бажання переодягатися для розваги з сюртука в свитку й пояснятимуть їх більш модою на народність, аніж любов’ю до народу. Гірка правда краща за солодку брехню.

Хто любить свій народ – хай же любить його не по-дон-кіхотському, не думками, а серцем та ділом, хай любить не абстрактне розуміння народу, а самий народ, який він єсть, якого можна спізнати; нехай любить живих людей, що належать до народу, й шукає насамперед того, що йому корисне й потрібне. В сфері своєнародного слова ми ніякої іншої користі дати народові не зможемо, як тільки зробивши це слово знаряддям вселюдської освіти.

Народ повинен учитись, народ хоче вчитися; коли ми не дамо йому способу вчитись рідною мовою, він чужою вчитиметься, і наша народність загине разом з освітою в народі. І чи ми тоді матимемо право жаліти за нею? Що краще: чи бачити народ у темноті, та при своїй народності, чи освіченим, але позбавленим своєї народності? Певна річ, вибираючи з цього, доведеться пожертвувати народністю. Та на віщо ж непотрібні жертви робити, коли можна одно з другим помирити, коли це буде й по правді, й по справедливості»?

І по цій передмові Костомаров дає свою програму народної початкової освіти та популярного письменства й підручників. До програми заводить він – науку релігії («в православно-христианском духе»), арифметики, космографії, географії і взагалі природознавства, граматики рідної мови та основ юриспруденції. «На цьому поки що можна обмежитися», на думку Костомарова, тільки треба дбати найбільше про популярність книжок.

«Ось до чого, на нашу думку, – кінчає Костомаров, – годилося б тепер узятись українським письменникам, а люди заможні, що живуть на Україні, нехай же покажуть свою любов до народу ділом, прийнявши на свій кошт видання таких книжок та заводячи школи, де б селянські діти побирали науку рідною мовою» [67].

Я не розглядатиму переказаної тут програми, бо вона, як відомо, лишилась тільки на папері. Як ми знаємо, реакція зараз же знесла навіть недільні школи на Україні, то про якусь планомірну діяльність шкода було й марити. Мало того – за рік Валуєвський циркуляр заборонив якраз і всю ту літературу, на яку наполягав найдужче Костомаров. Проте його заклик, поки ще дійшло діло до згаданих репресій, мав і деякі реальні наслідки.

Жертви грішми на видання підручників та євангелії в українському перекладі почали були приходити на руки Костомарова й на них видано було р. 1863-го «Оповідання з святого писання» Опатовича та «Арихметику або щотницю» Кониського. На цьому видання підручників мусило спинитися, як і збирання жертв, бо всесильний тоді Катков зробив цю справу «польскою интригою», кинувши самому Костомарову ущипливе натякання: «бросьте эти деньги – они жгутся»!..

Треба додати, що остачу з громадських жертв Костомаров згодом передав до Академії наук на премію за словарь української мови [68]. Премію цю р. 1905 присуджено редакції «Киевской старины» за відомий «Словарь української мови», що впорядкував Борис Грінченко.

Така була доля просвітніх заходів Кирило-Мефодіївського братства та поодиноких братчиків. Не багато дали вони позитивного, але цьому на заваді стали надзвичайно суворі обставини громадського життя, що в корені підтинали всяку практичну роботу навіть на просвітній ниві. Зате дали братчики велику для свого часу ідею – ідею повсюдної й обов’язкової народної освіти народною ж і мовою – ту ідею, що й для нас має ще всі прикмети високої актуальності… Ця ідея ріднить наші покоління з тім, що 67 років тому засвітило було перші проміні національної свідомості, виступивши з вимаганням волі й науки для народу.

1913.


Примітки

58. Твори Т. Шевченка, Т.II. СПБ, стор. 100.

59. «Былое», 1907, № 8, 205.

60. «Галерея Шлиссельбургских узников», т. I, стр. 47.

61. Кониський Ол. Тарас Шевченко-Грушівський, т. I, стор. 234.

62. Куліш Хуторна поезія, Львів, 1882, стор. 8.

63. «Древняя и новая Россия», 1876, V, 85.

64. Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 288.

65. Як дуже дбав Шевченко про народну освіту, показують його листи з останнього часу його життя, повні всяких просвітних проектів, планів, заходів, то-що. 7 серпня 1860 р. він пише до Тарновського, що 50 пр. «Кобзаря» він жертвує на чернігівські воскресні школи, а 50 на київські і потім ще раз нагадує про це в листі з 16 лютого 1861 р. Тоді ж таки, 4 січня 1861 р., він пише в Київ до Чалого:

«посилаю вам на показ 10 екземплярів мого Букваря, а з контори транспортів ви получите 1000 екземпл. Добре було б, як би можна розпустить його по уїздних та по сільських школах. Та вже, що хочете, то й робіть з ними, а як Бог поможе, зберете гроші, то положіть їх в касу ваших воскресних шкіл».

«Це не моє добро, а добро наших убогих воскресних шкіл», нагадує ще раз поет, запитуючи, чи не візьме митрополит Київський 5000 пр. «Букваря» за гроші. Див. «Твори Т. Шевченка», т. II, стор. 444.

66. Костомаров скрізь уживає термінів «южнорусс», «южнорусский», зам. «українець», «український».

67. «Основа», 1862, V, 1 – 3.

68. Ось які відомості про ті громадські жертви подає сам Костомаров у листі до Драгоманова з р. 1877-го:

«В настоящее время я эти деньги положил в билетах херсонского земского банка и храню в банке, составив на случай смерти моей завещание, показывающее, чьи и какого рода эти деньги, который после меня должны быть препровождены в минист. Нар. Просв, и обращены на народное образование в Малороссии. Денег было доставлено до 4000 р., из них 1300 истрачено на издания Опатовича и арифметики Конисского, да дано авторам гонорара вперед, но с течением времени проценты от оставшихся накопились до того, что теперь скоро опять сумма достигнет 4000 р.» («Житє і Слово», т. III, стор. 336 – 337).

Як бачимо, Костомаров таки не віддав грошей міністерству народної освіти, певне міркуючи, що тоді вони зовсім для української справи були б пропащі.

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 213 – 220.