6

Сергій Єфремов

Важко з Шевченком розлучатись, раз почавши про його говорити; трудно вичерпати скарби його високих дум, трудно змалювати красу його натхненного слова, однаково дужого й вимовного і в тихих ідилічних картинках ясного людського щастя («Вечір», «І досі сниться», «На Великдень на соломі», «За сонцем хмаронька пливе» і т. і.), і в грізних драматичних переживаннях, яких зразки ми вже бачили; однаково глибокого і в розумінні людської психології, і в описах природи. Хоч і не дбає він про форму, але на палітрі у Шевченка таке невичерпане багацтво фарб і такої сили, що й між геніальними заступниками людської думки завжди вміє він проказати власне слово і так проказати, як тільки один він потрапить. Найкраще може буде його силу та його ж словом і виказати:

Неначе той Дніпро широкий

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко

І ніби тим огнем пекли

Холодні душі («Пророк»).

Справді, для України вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам на їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що «за собою день веде», – день нового народження на світ великим культурним народом; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу.

На Україні ім’я Шевченка – не тільки ім’я великого поета, але й символ національного відродження, ознака перемоги над тією смертію, що до неї засудила була український народ низькоока політика державного централізму. На претензії централізаторів, що домагаються казенної одномастності, народ наш спокійно може відповісті, показавши на Шевченка, і спокійно ж своїм шляхом далі йти. Геніальні люди всюду велике роблять діло, – всюди вони творять життя, розпускаючи паруси світа і тепла навкруги себе, повертають людей на нові шляхи, нові думки їм проказуючи.

Але на Україні геній Шевченка зробив не тільки це. Адже ж тут ціла нація, живцем похована, конала, роблячи надзвичайні силкування, щоб прогнати смертельний холод од своїх задубілих членів. Результатом того силкування було нове письменство перед-Шевченкової доби. Та воно не здужало ще скинути смертельні кайдани з рідного краю; добре на початок, воно все ж таки не мало стільки сили, щоб збудити національний організм і вивести його на спасенну путь оновлення. Це зробити міг тільки світової міри геній і таким генієм для України й став Шевченко.

50 років оце минуло, як помер великий автор «Кобзаря», а його книга й досі свіжою сяє красою, служить невичерпаною криницею глибоких думок. Це через те, що поезії Шевченка належать до тієї категорії творів, які не старіються й не пліснявіють, бо зворушують усяку людську душу, хоч би за яких часів вона жила. Люди цієї міри вічно дивляться вперед і мов витичками позначають собою ті шляхи, що проходить людськість у своєму невпинному ходові до одвічних ідеалів правди, добра і щастя. І коли б українське письменство було більш відоме за межами України, то напевне б Шевченкові давно визначено було б те місце, якого він заслужив і яке признала йому не тільки своя, українська, а й російська критика в особах кращих своїх заступників.

«Гигант южнорусской поэзии», мовляв Скабичевський, «последний кобзарь и первый великий поэт новой великой литературы славянского мира», як зве Шевченка А. Григорьєв, повинен бути в пантеоні всесвітнього письменства, – і безперечно він там буде. Вже й тепер переклади творів Шевченка єсть не тільки на всіх слов’янських мовах, а й на багатьох інших європейських, і всюди вони роблять велике враження своєю оригінальною красою. В рідному ж письменстві, на Україні, ім’я Шевченка не тільки ім’я геніального письменника, а й запорука того, що не може без сліду зникнути народ, що таку силу з-межи себе виставив; це національний стяг наш, на якому написано найкращий заповіт «живим і мертвим і ненарожденним землякам», як мовляв у своєму посланії Шевченко.

Високі ідеали правди, добра і волі, рівності й братерства записано в тому заповіті, та ще так записано, як тільки виборна істота може написати, – а це такі ідеали, які ніколи не старіються. Бувши апостолом правди не тільки для свого рідного краю, а й для всієї людськості, не перестаючи сподіватись, що правда все переможе, Шевченко і в своєму «Заповіті» ще раз висловив ту свою невмирущу надію:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій

Не забудьте пом’янути

Не злим, тихим словом.

«Велика, вольна, нова сім’я» і для нас такий самий ще ідеал, як був і за часів Шевченка, проте й тепер не забуто співця того сподіваного ідеалу. Повною ж мірою віддячать і українці, і всі люди великому Кобзареві України справді тільки за нових обставин життя, до яких – треба сподіватись – ми таки наближаємося з кожним днем, що відходить у минуле…

Діяльність Шевченка ввела українське письменство до гурту світових літератур і на новий шлях поставила його, давши свіжі мотиви й нові форми поезії, як рівняти до попереднього періоду, здобувши нові стимули для праці на полі українського письменства. Генії не можуть з’явитися без попередньої роботи цілих поколіннів, що прочищають дорогу одному вибранцеві; з другого боку, не можуть рядові робітники обійтись і без того синтезу їхньої роботи, який творить геніальна людина.

З цього погляду Шевченко з’явивсь якраз у пору, коли треба було зміцнити роботу попередників і здобуті позиції так, щоб назад не було вже вороття, та разом покласти підвалини й на потомні часи. І як попередня література українська завершилась у своєму розвиткові Шевченком, так і вся дальша на йому засновується. Ставши в центрі нашого літературного розвитку, Шевченко й досі лишається центральною фігурою в українському письменстві і хоч як піде наша історія на далі, а для XIX в. такою центральною фігурою Шевченко в ній і зостанеться.

50-ті роковини смерті Шевченкової припали на часи може не так і великого, але все ж помітного громадського оживлення після доби короткого, та важкого занепаду. Отієї «нової сім’ї, про яку згадував Шевченко, ми не маємо й тепер, як і 50 літ тому – це, правда. Ми не можемо так пом’янути й досі декому ненависного й досі гонимого апостола правди, як він того заслужив і як того ми бажали – це так само правда. Але й те правда нестеменна, що година, коли це можна буде зробити, з кожним днем наближається і з кожним же днем зменшається час панування тієї неправди, що проти неї так боровся Шевченко.

Минуть,

Уже потроху і минають

Дні беззаконія і зла;

А львичища про те не знають, –

Ростуть собі, як та лоза

У темнім лузі, уповають

На корінь свій, уже гнилий,

Уже червивий і малий

І худосилий. Вітер з поля

Дихне – погне і полама,

І ваша злая своєволя

Сама скупається – сама

В своїй же крові… («Подражаніє Ієзекіїлю»).

Так пророкував Шевченко. І можемо тільки найдужче бажати, щоб той «вітер з поля» не забарився й своїм подувом до решти прочистив атмосферу, в якій ще можуть виростати страхіття з отим наскрізь гнилим корінням…

Примітки

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 35 – 40.