Знов «пропала книга»

Сергій Єфремов

Повний «Кобзарь» Шевченків, який був з’явився тільки останніми часами в Росії, знов став заказаною у нас річчю. По 50-літньому ювілею смерті великого співця України й напередодні 100-ліття його нарождення, дійсність знову поклала свою важку руку на його єдину спадщину – натхненне слово й чарівні образи. І може найхарактерніше, що і сталося це як раз неначе з приводу святкування 50-літнього ювілею.

Всім певне в пам’ятку ще той галас, що зняла була торік реакційна преса під час 50-літніх роковин Шевченкової смерті, ті чи потайні чи й безсоромно-одверті доноси, що ними засипали тоді адміністрацію зважливі «патріоти своего отечества». І свого вони таки достукались: наслідком галасу була, як відомо, конфіската останніх видань «Кобзаря» й судова справа проти його видавців. Справа та докотилась аж до сенату і 18 декабря сенат видав свій присуд. «Марію», «Юродивого», «Кавказ» і «Царя Саула» – знищено зовсім, 21 п’єсу понівечено, повикидавши з них деякі слова та цілі фрази.

Звичайно, до такого трактування утворів невмирущої думки людської ми звикли, – може навіть занадто звикли, ганебно звикли, і воно вже нас не вражає так, як би повинно вражати. Звикли, бо світова це у нас річ, і не самого Шевченка спіткала така доля.

Ще недавно, бо цими тільки днями, засуджено й Толстого і так само пропала натхненна праця «великого писателя земли русской». Про інші приклади, менш визначні, вже й не згадуємо. Та й на віщо? Всі їх знають і всі належно вміють їх оцінити. Всі, не виключаючи й самих суддів, знають так само й те, що всі ці засуди власне ні на що, бо коли можна знищити матеріальне вживлення думки – книгу, то саму думку знищити не сила, як не сила, звісно, знищити й ту форму, в яку одлила її геніальна вдача великого письменника.

Знають усі й те, що думки в такій якраз формі занадто вже поширились між людьми і що нова заборона нову їм та ще й більшу дає принаду. Знають нарешті й те, що раніше чи пізніше заборонені і ніби то «знищені» твори вийдуть знову між люди і ще ясніше сяятимуть, оздоблені до всього ще й тим ореолом мучеництва, якого надають усякі утиски.

Усі це знають і через те, може, й не вражає нас так прикро самий факт замаху на творчу думку людську. «Пропала книга» – але ми певні, що не навіки пропала і навіть не на довго: вона знайдеться… І звичайно – самій книзі тут нема небезпеки. Бо коли вона пережила вже найбільш може небезпечний час, то напевне переживе й те, що судилось ще перетерпіти.

«Пропала книга» – та вона знайдеться, вона воскресне, як була вже раз воскресла на наших очах і за нашої пам’яті. Воскресне, – бо не від сенатських вотумів залежить доля книг: єсть інший вотум, і він давно вже присудив «Кобзареві» певне місце серед невмирущих утворів людської думки. А проти такого присуду нема апеляції…

1912.

Примітки

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 201 – 202.