3

Сергій Єфремов

Перші поезії Шевченкові належать до кінця 1830-х років і в них молодий поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспівуванню минулого України під впливом загального напряму в тодішньому письменстві та специфічних обставин українського життя тих часів. Але і в цих перших спробах недосвідченого пера видко вже руку великого майстра слова, що на очах переростає умовні вимагання часу й здіймається над ним у височінь майже недосяжну. Разом з такими творами, як «Причинна» і «Тополя», з’являється цілком реальна щодо способу трактування теми «Катерина»; поруч яскравих, колоритних малюнків історичних, як «Тарасова ніч», «Іван Підкова» з сумовитим жалем за славним минулим України – стоять такі високою свідомістю переняті – принципіальні, скажу так – твори, як «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка», «Перебендя». Ще бринить у Шевченкових творах сумовита струна жалю за минулим –

Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться,

Було колись – панували,

Та більше не будем («Тарасова ніч»),

але в тужливу цю мелодію вривається дужий поклик цілком сучасного вже протесту проти того, що «над дітьми козацькими поганці панують»… Через те може й обертається поет до загорнутого в чарівний серпанок минулого, що дійсність занадто тяжко й цинічно розбиває всі сподівання.

Було колись добре жити

На тій Україні…

А згадаймо! Може серце

Хоч трохи спочине («Іван Підкова»), –

каже поет, шукаючи в принадних малюнках минувшини спочинку од сучасних злиднів. Цей мотив сучасності дедалі – все більшу й більшу бере силу над поетом, поки аж зовсім запанував у його творах. Шевченко знає, що минуле не вернеться, хоч би яке гарне було воно та принадне, що не може знов пишним цвітом забуяти те, що вже одцвілося:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернеться козаччина,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани.

Ціла низка отих болючих «не» щодо минулого, суцільне нехтування його тим дужче розкриває поетові очі на сучасне, і він бачить, що Україна

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче

на сміх ворогам. Гнів запалює серце поетові й він сміливо обертається до ворога:

Смійся, лютий враже,

Та не дуже! («До Основ’яненка»).

Не вважаючи на свою офіціально невелику й досить припадкову освіту, геніальною інтуїцією розбирає Шевченко і давню славу рідного народу, й сучасні його злидні; творчим летом здіймається до оцінки ваги українського письменства в поезіях: «На вічну пам’ять Котляревському» та «До Основ’яненка» і дає образ натхненного кобзаря-пророка в «Перебенді». По смерті Котляревського на Україні

Все сумує, – тільки слава

Сонцем засіяла.

Не вмре Кобзарь, бо навіки

Його привітала («На вічну пам’ять Котляревському»).

Слава минулого не вернеться, як реальна дійсність – то правда, але й «не поляже» вона, а вічним буде свідком того –

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти, –

і вже тим самим робиться вона підвалиною нової сили, вже цілком сучасної – великої й вільної творчості народної в слові.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люди, слава наша,

Слава України –

могуче голосна слава, та сила, що підійме рідний народ з його теперішнього занепаду до нового життя культурною нацією.

Ось який довгий шлях пройшов Шевченко на першій ж порі своєї діяльності, і пройшов його без чужої допомоги, майже самостійно, бо в обставинах його життя в Петербурзі ми нікого не знаємо, хто б глибше і ясніше дивився на минуле й сучасне; нічого, що порівнялось би з цими заявами, не маємо ми і в тодішньому письменстві. Схоплюючи бистрим розумом загально-літературні впливи, Шевченко переживає їх своїм потужним духом і переробляє до такої міри, що вони стають його власним добром, виявляються в самостійних формах.

Правда, не все ще вияснилось у світогляді Шевченка. Поет поки що дивиться на світ божий широко розплющеними, допитливими очима; він бачить окремі факти лиха на землі, та не вміє ще зв’язати їх в одну велику цілість, не може вгадати за ними системи, на пагубу слабшим націленої, не може встановити залежності в ланцюзі причин і наслідків. На першій порі своєї діяльності Шевченко ще не дізнався був, що поодинокі прояви лиха мають своє коріння не в лихій волі окремих людей, а в загальних установах, у цілому складі людського життя.

Навіть торкаючись конкретних форм того лиха, він все ж приймає їх немов якісь абстракції, бо одриває від того загального грунту, в який вони глибоко вросли своїм корінням. Характерно, що в перших поезіях Шевченкових на всій причині лихого бувають «злії люди», або й просто «люди», – як от у цьому уривкові з «Катерини»:

Люди б сонце заступили,

Як би мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

І це звичайнісінька форма, в яку зодягав тоді Шевченко свої запальні ієреміади, і тільки хіба де-не-де блисне тут зародок того цілком реалістичного світогляду, що вже добачає й конкретніші підстави лиха в соціальних умовах життя. Прокидаються вже, напр., подекуди нарікання на громадський нелад, національну боротьбу з Польщею закрашено вже соціальною барвою («ляхи-пани»), але все це, знов кажу, не розгорнулось ще уповні. Думка поетова блукала ще в первісній невинності, не здужаючи зв’язати окремі факти в цілу систему й знайти загальні причини цікавих йому тоді подій.

Та прудко збігали літа, стрілою пролітали, забираючи з собою багато дечого у людини й додаючи натомісць досвіду, – «і я прозрівати став потроху», каже Шевченко в поезії «Три літа», яку взагалі можна вважати за поворотний у світогляді Шевченковому пункт. Найбільше прозрів він, коли вернувсь на Україну й знову віч-на-віч став із своїм смертельним ворогом – неволею, отим кріпацьким ладом, що мильйони жертв держав у своїх цупких пазурях. З одного боку, картини кріпацького лиха, з другого – ті розмови щиро-дружні, на які потай миру сходились у Києві братчики, не одне досі темне питання освітили Шевченкові, не одній несвідомій думці певний проказали шлях, і вже діло поета було добрати їм блискучої поетичної форми, перелити в огневе слово й гострими стрілами послати в ворогів одвічних добра і правди.

Муза Шевченкова, мовляв Куліш, «запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира сього»; з-під пера його, не лічачи дрібніших перлин високої лірики, один по одному виходять такі достиглі з громадського боку твори, як «Чигирин», «Єретик або Іван Гус», «До живих і мертвих», «Кавказ», «Невольник», «Наймичка», в яких надзвичайна краса форми тісно сплітається з глибоким змістом в одну неподільну цілість.

Світогляд Шевченків шириться, міцнішає, переростає всякі умовні межі, і хто зна, де б спинилась була творча сила Шевченкова, як би не спіткала його відома катастрофа 1847-го року. Шевченко став тоді вже тим Шевченком, на якого земляки почали дивитись не просто як на письменника, а як на пророка національного, що поруч зразків натхненної громадянської поезії низав перлини незрівняної найчистішої лірики, яка до всякого серця знаходить дорогу й скоряє його собі своєю красою. Поет переглянув свої попередні погляди й багато дечого поодміняв у них. Тепер він переконався, що наша давня слава, наша історія, яку за «поему вільного народу» вважали, поруч зразків високого героїзму й чимало темного, ганебного показує; що багато з національних героїв не що інше, як

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття;

що за чужі й далекі справи, або за егоїстичні вигоди точили вони кров із рідного народу

І нам синам передали

Свої кайдани.

Рішуче пориваючи з облудними фантомами колишнього, нові завдання ставить перед земляками поет: учитися добра з усякого чистого, не скаламученого джерела, але не забувати й свого власного, не цуратись рідного краю та народу і – як останній акорд лунає:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата («До живих і мертвих»…).

«Найменший брат», що практично й перше сидів, скажу так, на покуті в світогляді Шевченка, тепер знаходить собі на підпомогу вже цілу ідеологію. Ради «найменшого брата» Шевченко здіймає бунт проти соціального укладу, проти державних форм, проти релігійних установ – проти самого Бога, що нібито потурає на кривди та знущання з народних мас. І ні тяжка неволя, ні муки самотності, ні літа не вгасили вже в Шевченкові того вогню, що ним запалав він, і раз-у-раз поет вертається до об’єкту своєї великої любові і з його погляду все міряє і всіх судить.

Такий ото був шлях, що від перших неясних романтичних симпатій до народності привів Шевченка до активної любові до конкретного народа; що відповідальність за лихо з поодиноких людей переложив на соціальну систему й державні установи. Почуття зросло до непереможного переконання, до готовності душу свою положити за рідний край.

Я так її люблю,

Мою Україну убогу,

Що . . . . . . . . . . . . . . .

За неї душу погублю («Сон»), –

кров’ю серця пише на чужині Шевченко. Таку ж любов заповідує він і всім землякам своїм.

Свою Україну любіть,

Любіть її… во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть («Чи ми ще зійдемося знов?») –

озивається Шевченко з-за грат Петропавловки. Рідний край та думки про його тільки й піддержують великого страдника в неволі на чужині і навіть саме бажання смерті зникає перед надією ще раз свою рідну сторону побачити й

Хоча серце замучене,

Поточене горем

Принести і положити

На Дніпрових горах («Сон»).

І болем стискається, холоне серце у поета від самої думки,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить («В неволі тяжко»).

Але навіть свої найгірші особисті муки, які завдає розлука з усім, що серцю любе, Шевченко забуває, коли хоч на думку спадеться якесь громадське лихо, якась небезпека для рідного краю. Навіть під час найглибшої туги, коли посідає людину холодна байдужість до всього на світі – сама думка про рідний край викликає у Шевченка щирий гнів, що чергується з стогоном од свідомості несили своєї. Нехай усе байдуже, все однаково, – криком виривається у Шевченка –

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять, –

Ох, не однаково мені! («Мені однаково»).

Я не знаю, чи у всесвітній літературі пролунав коли-небудь ще один такий крик серця з безмірної туги та жалю за рідним краєм, чи знайдеться поет, що б так дуже любив свій край, побивався за ним і так до його рвався. Правда, що взагалі не багато на світі таких великих душ, як у Шевченка, і не часто доводиться їм зазнавати такої долі важкої, якої він зазнав. І талант Шевченка, і його життєпис – це надзвичайна трагедія виборної людської натури, що виходить сам-на-сам битися з убійчими обставинами околишнього життя й на-останці таки перемагає їх силою свого духа.

Примітки

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 15 – 22.