Шевченко в світлі офіціальної критики

Сергій Єфремов

Раз-у-раз коло кожної великої людини безліч ворушиться всякої дрібноти, чіпляючись за голосне наймення, щоб разом, хоч контрабандою, прослизнути до «храму слави». Та опріч цієї не-шкідливої, хоч і вельми часом неприємної дрібноти, плазує тут чимало й просто людського гаду, що вже не про славу думає, а тільки використовує велике наймення для своєї нікчемної користі. Цей гад людський навіть і в думках не покладає, що вчепившись до ймення великого, вони теж переступають поріг того храму, принаймні заробляють собі пам’ять на довгі-довгі часи.

Перечитуючи колись про заслуги невмирущих діячів людськості, спиниться читач і на тому гадді, що плазувало круг його, й плазуючи, кусалось часом дуже боляче, дарма, що й не знало, на кого ціляє своїм отрутним жалом. Чи відав би тепер хто, що був собі на світі такий Дантес або Мартинов, коли б куля першого не спровадила на той світ Пушкіна, а другий не посиротив був російського письменства з Лермонтовим? Чи згадав би хто, що жив колись такий от Петров, коли б цей маньяк доносу не зв’язав був свого ймення навіки з долею Шевченка?..

Так нежданно-негадано попадають і патентовані нікчемності до історії, як примха вередливої долі, як жарт над людськістю в тому життєвому морі, що ковтає багато коштовного матеріалу, а виносить на-поверх нікому непотрібну тріску. Про одну таку тріску нікчемну з породи людей-плазунів і буде зараз мова.

Мені пощастило дістати до рук дуже цікавий офіціальний документ із доби повороту Росії на старий шлях і початку реакції по «епосі великих реформ». Документ цей – то досить груба, на 296 сторін in 8° книга, з назвою: «Собрание материалов о направлении различных отраслей русской словесности за последнее десятилетие и отечественной журналистики за 1863 и 1864 г. С.-Петербург, 1865». Над заголовком угорі напис: «секретно», а по другий бік заголовної картки: «Напечатано по распоряжению Министра внутренних дел» і «печатано в типографии Министерства внутренних дел».

Офіціальне походження книги, як бачимо, документально засвідчено оцими авторитетними приписками, але розгорнувши її, читаємо не що інше, як… літературну критику. Мало того – між авторами, яких тут критиковано, знаходимо й нашого Шевченка! Метаморфоза з Міністерством внутрішніх справ занадто чудна й несподівана… Щоб зрозуміти цю дивовижну річ, як і на віщо міністерство внутрішніх справ переодяглося в убрання літературного критика, що так не личить оцій зовсім в інших сферах діяльності компетентній інституції, треба оповісти історію книги перше, ніж до її змісту обернутися. Історія цікава не менш, як і самий зміст.

Треба пам’ятати, що до 1862 р. оте знаряддя до запаморочення й затьмарення голів, що зветься цензурою, було в Росії під рукою міністра народної освіти, – факт сам по собі чудний, але нікого він не дивує, бо відомо, що це міністерство в Росії раз-у-раз належало до найреакційніших. Р. 1862 сталась одміна: 10 березня видано царський указ, яким функції цензурного догляду над письменством поділено між двома міністерствами – народної освіти й внутрішніх справ. Це був перший ступінь до того, щоб віддати цензуру зовсім до рук міністрові внутрішніх справ, а ним був тоді Валуєв, записаний на сторінках і нашої історії, як автор одного з перших «актів» (р. 1863) проти українського слова.

Допавшись до «команди над літературою», але до якого часу тільки частково, Валуєв цим останнім вельми був незадоволений; не до вподоби йому була перспектива поділу тієї «команди» з міністром народної освіти, він бажав усю справу догляду над письменством прибрати до своїх рук, щоб панувати тут неподільно. Отже насамперед треба було якось здихатись свого тимчасового спільника, міністра народної освіти, Головніна, що теж у нашій історії відомий як оборонець прав української мови проти заходів Валуєва. На цьому от грунті й розпочалася боротьба між двома спільниками, хоч вони щодо письменства, були правду кажучи, однієї думки. І Валуєв, типовий російський бюрократ, прихильник законності на словах і компромісів у душі, що вмів поводитись хамелеоном, служити і нашим і вашим, скрізь насамперед власної вигоди шукаючи; і Головнін, що на словах як на цимбалах грав ліберальні п’єси, а потай видавав обмеження та кари на письменство – обидва ці достойні бюрократи були однаково реакціонерами.

В справі цензурній обидва одного бажали – щоб письменство ані дихнуло, але особисті стосунки та свого роду конкуренція поставила цих справжніх спільників та однодумців одного навпроти другого, як ворогів та антагоністів. Антагонізм між двома міністрами й був справжнім батьком згаданої книжки, повернувши міністерство внутрішніх справ на emploi літературного критика.

Щоб допекти Головніну, бо таки ж він поки що був головою в цензурі та «старшим» над літературою, Валуєв почав доводити до царя про кожний випадок, який, здавалося йому, свідчив, що письменство «розпущено», а цензура не глядить гаразд свого діла. Виправдуючи насамперед самого себе проти закидів щодо недбальства цензури, Головнін, навпаки, виставляв цареві «благонамеренность» письменства й журналістики. Одвертаючи од себе докори за літературні провини неслухняних письменників, Головнін напав на спасенну думку – подавати цареві періодично коротенькі огляди літературного руху в Росії.

Автором згаданих оглядів був «чиновник особых поручений» у Головніна, граф П. И. Капніст. Коли таких оглядів зібралось чимало, їх видруковано книжкою (не для приватного, звичайно, вжитку) під довгим і незграбним заголовком: « Краткое обозрение направления периодических изданий и газет и отзывов их по важнейшим правительственным и другим вопросам за 1862 год». Та незабаром Капніст перейшов на таку саму посаду «чиновника особых поручений» до Валуєва і цей, знаючи «літературну» вдачу нового поплічника з його праці у Головніна, обернувся до тієї ж спасенної думки й доручив Капністові скласти огляд письменства в Росії за р. 1863, але вже з погляду його, Валуєва.

В огляді Капніст найдужче мав підкреслити неминучу потребу того, щоб догляд над письменством, віддано до рук міністрові внутрішніх справ, бо міністр освіти не може з тією справою дати ради. Служити особам, а не ділу й робити все, чого треба старшим і що звелять – це принцип кожного путящого урядовця. А бувши таким, Капніст не завагався під рукою Валуєва писати проти колишнього свого начальника – Головніна, та й проти самого себе, як автора Головнінових оглядів.

Але промітний Валуєв не обмежився на періодичних оглядах літературного руху для царя, як це робив його антагоніст; він глянув на справу ширше й практичніше, вигадавши для цензорів такий, мовляв би то, «курс российской словесности», до якого б вони заглядали, розливаючи моря червоного атраменту. Книжка, що про неї мова мовиться, й мала бути тим «курсом» на науку цензорам – як їм ставитись до всяких напрямів у письменстві та до поодиноких письменників. Капністові належить тут огляд ліричної поезії (значить – і оцінка Шевченка), прозового письменства, а також почасти й періодичних видань за р. 1863 – 64; останній «за недосужностью і ділами по должности», мовляв Тетерваковський-Возний, попросту передруковано з згаданих «обзорів», що подавав цареві Головнін!.. [28]

Таким от способом, на-швидку, і складено офіціальну критику, справжній продукт бюрократичної творчості в письменстві, писаний дубовим стилем петербурзьких канцелярій. Мета критики – кайдани на краще, поступове письменство – виразно проступає в передмові, що належить чи не самому Валуєву. Офіціальний критик виступає щирим прихильником так званого «чистого мистецтва» і в передмові починає навіть з крокодилячої сльози над тим, що

«оставя путь свободного (це під цензурою Бенкендорфів та Дубельтів «свобода»!) развития, литература наша значительно отклонилась в несвойственную (!) ей среду одностороннего служения временным политическим гражданским и общественным вопросам» (стор. І),

а тим часом нібито «истинная среда изящного может развиваться совершенно свободно помимо преходящих явлений жизни» (II).

Згадане збочення письменства на стежку погибельну «служения временным etc. вопросам» автор передмови поясняє найбільше впливом російської критики (Белінського, Чернишевського та Добролюбова), що ширила невідповідний нібито погляд на письменство й навертала його до протесту проти уряду та пропаганди соціалізму й комунізму. Зазначивши і підкресливши «неблагонадежность» цілого письменства, офіціальний критик на науку цензорам кінчає так:

«знание главных направлений, существующих в литературе, и разумение тех целей, которым служат наиболее влиятельные писатели (,) может нередко содействовать к (sic!) верному взгляду на новое литературное произведение, к справедливому заключению о нем и даже (!) к правильному применению относительно его того или другого цензурного постановления» (V – VI).

Оце шило, що виткнулося з мішка з «чистим мистецтвом», певна річ, треба розуміти, як певну інструкцію цензорам: caveant consules!

Поминувши усі викрути канцелярського пера щодо «натуральной школы» и «свободного искусства», обернуся просто до оцінки Шевченка. Його залучено до гурту поетів, «предметы песнопений (!) которых суть по преимуществу народ и разные общественные вопросы», й поставлено зараз по слов’янофілах. Щоб не порушити своєрідного духу в канцелярському стилі цієї «характеристики», подаю її од слова до слова в оригіналі.

«Вслед за поэтами-славянофилами должно упомянуть еще лирика, которого так называемые нынешние [29] украйнофилы считают (хотя совсем несправедливо) истолкователем их стремлений.

Собрание стихотворений Т. Шевченко явилось в печати под общим заглавием Кобзарь еще в 1842 [30] году и известность его как прекрасного лирического поэта упрочилась гораздо прежде, чем заявил себя кружок украйнофилов в новом смысле этого слова. Дело в том, что собственно-украйнофилы всегда существовали в Малороссии; но они имели совершенно не тот характер и не те цели, какими отличаются нынешние новые украйнофилы, средоточие которых в течение всего минувшего десятилетия было в С-Петербурге, где издавался и журнал их Основа.

Настоящие, коренные, малороссийские (!) украйнофилы, представители которых суть Основьяненко (Квитка), Гоголь и Шевченко (исключая весьма немногих (sic) из его произведений), – известны страстной, поэтической любовью к своей родине и ее природе, детской и беспредельной преданностью к ее старине, к ее песням и богатым по фантазии преданиям; грустным и глубоким сознанием, что негодные во всех отношениях этнографические (?) условия Малороссии были причиной ее несчастной истории и исключают всякую возможность самостоятельной политической для нее роли в будущем.

Это сознание у коренных украйнофилов тем прочнее и основательнее, что народ в Малороссии решительно чужд всякой тени стремления к политической самостоятельности; идея «билого Царя» окончательно заглушила в нем влияние «гетьманщины», и если в массах можно было замечать по временам недовольство, то это никак не было выражение каких-либо политических тенденций, но последствие непривычки к упраздненному ныне крепостному праву, которое было введено в Малороссии только при Императрице Екатерине II-ой.

Нередко, в этом же недовольстве, которое некоторые принимают совершенно ошибочно за тенденции к сепаратизму, выражается простое сожаление и сознание, что экономическое процветание в этом щедро наделенном природою крае, – стеснено и поставлено в самые невыгодные условия.

Со времени пародии, написанной Котляревским на Энеиду, в Малороссии все (?!) смотрели на попытки писать на южнорусском наречии как на шутку (!), или как на следствие незнания (!) автором великорусского языка. Лучшее (!) произведение Основьяненко – Пан Холявский написано по-русски, Гребенка и Гоголь тоже писали по-русски.

Шевченко писал на южно-русском наречии; но записные украйнофилы, как коренные так и новые утверждают (!), что Шевченко владел южно-русским наречием слабо (?!). Как бы то ни было, но если взять всю совокупность произведений Шевченки, то окажется, что его деятельность вполне соответствует идеалам коренных, а не новых украйнофилов. То у него являются превосходные воспроизведения поэтической природы Украйны и образцы чисто народного миросозерцания; такова например вошедшая в собрание его стихотворений (Кобзарь) баллада – Тополя, начинающаяся прелестными стихами:

По дуброви витер вие,

Гуляе по полю

Край дороги гне тополю

До самого долу:

Стан високій, лыст широкій,

Нащо зеленіє? и проч.

То в стихотворениях Шевченки оживает старая, несчастная история Малороссии с ее преданиями, проникнутыми мелодией южных песен, страстным народным пафосом, с плачем о бедственных этнографических (sic) условиях страны, с дикой и геройской ненавистью к полякам-притеснителям, которая и до ныне живет в народе, с злобою против панов-угнетателей, а под час и с широким козацким разгулом. Такова поэма Наймычка (Работница), Гайдамаки, Гонта в Умани (sic!) и многие другие стихотворения.

Что-же касается до новых украйнофилов, которые существенно отличаются от коренных сепаратистическими мечтами и которые не имеют никакого влияния на массы населения в Малороссии, то, не смотря на все усилия их провозгласить Шевченка последователем (!) их стремлений, – произведения Шевченки решительно не имеют этого направления. Таких произведений, как Кавказ, Роскопана (sic) могила и проч. у Шевченка очень мало, их можно, что называется, по пальцам перечесть и притом в них совершенно нет сепаратистических тенденций (которые суть главный признак новых украйнофилов), но они проникнуты совершенно тем же направлением, как Ода на вольность, Кинжал и другие пьесы Пушкина, которого конечно никто не заподозрил бы в сочувствии нашим сепаратистам.

Правда, если бы Шевченко жил долее, то, как знать, быть может под влиянием некоторых новейших безобразных (?) явлений нашей общественной жизни он и увлекся бы эфемерными стремлениями новых украйнофилов (которых нельзя не признать во многих отношениях близорукими врагами своей родины); но судьбе угодно было, чтобы лучший украинский лирик остался, по своей литературной деятельности, коренным, старым украйнофилом в возвышенном и благороднейшем смысле этого слова» (стор. 74-77).

Поминувши все, що тут офіціальний критик понаплутував, не можна не завважити одного: це ж правдива апологія Шевченка! Капніст видимо його обороняє й когось силкується упевнити, що Шевченко – найневинніший у світі чоловік з цензурного погляду, от ніби український Фет: описував, мовляв, природу та ненависть до поляків, а коли й написав «Кавказ» та інше, то це вийшло мало не помилкою. Соціальної сторони в Шевченковій поезії не зачеплено ані словечком, на протест проти політичної неволі тільки легеньким натяком озвався критик і замісць того тягне Шевченка силоміць до компанії з Гоголем і тими «коренными украйнофилами», лояльність яких стояла поза всякими підозріннями.

Апологетичний характер наведеної критики стане ще виразніше, коли порівняти її до оцінки російських поетів, – оцінки причіпливої, уїдливої, чисто поліцейської. Чим же провинуватився наш Кобзарь, що доля наслала на його такого оборонця непевного? Яка причина подіяла на «чиновника особых поручентй» гр. Капніста й зробила з його такого лагідного, ніби аж прихильного критика?

Д. Лемке, про якого книжку я вже згадував, поясняє цю несподіванку тим, що Капніст був сам українець з роду й любив гомінку, соковиту мову своїх земляків, і що поет у йому (Капніст і сам писав поганенькі вірші), мовляв, переважив у цьому разі «чиновника особых поручений». Останнє мені здається зовсім неймовірним: адже ж прихильність до поезії не завадила Капністові з чисто поліцейською уїдливостю стежити за кращими російськими поетами й оцінювати їх твори з погляду самої «благонадежности», а тільки українському поетові даровано з цього погляду деяку пільгу. Це справді наводить ніби на думку про українські родові традиції, що нахилили російського урядовця взяти в оборону українського Кобзаря, – тим більш, що до тих традицій рід Капністів безперечно, як зараз побачимо, був причетний.

Ми знаємо, що українське родовите панство в старовину дуже не спочувало централістичним заходам російського уряду щодо України і в глибині душі ховало виразні автономістичні тенденції. Відомо й те, що ці тенденції виявлялися насамперед у письменстві (знаменитий памфлет – «История Русов») і підіймались іноді до таких національних демонстрацій, які з погляду російської лояльності були більш, ніж необережними.

Історія записала один з таких фактів і якраз рід Капністів причетний до його. Р. 1791 до Берліна заїхав заступник українського панства і в розмові з пруським міністром Герцбергом ознаймив, що земляки його, доведені до одчаю «тиранією російського уряду», послали його запитати, чи не стане часом Прусія до помочі Україні, як що вона спробує скинути з себе російську зверхність? Герцберг од певної відповіді ухилився й поміркувавши порадив королеві, щоб той не встрявав до такої непевної авантюри. Емісар мусів покинути Берлін, нічого не здобувши [31].

Дуже цікаво нам тепер буде довідатися, що тим сміливим емісаром був не хто інший, як Василь Капніст, – той самий Капніст, що придбав опісля славу визначного російського письменника комедією «Ябеда», «Одою на рабство», «Одою на истребление в России звания раба» та ін. Цікаво дуже й те, що згадані зараз «оди» написано якраз про події на Україні: тоді саме виковано кріпацькі кайдани для українського народу. «Чиновник особых поручений» по черзі то у Головніна, то у Валуєва був онуком того емісара…

Таким чином фактично виходить, що в роді Капністів національно-українські традиції були, що під чиновницьким мундиром, за «цинковими гудзиками» в онука справді могла тліти слабенька іскра тієї любові до рідного краю, що колись діда запровадила була до Берліна шукати оборони й захисту, од «російської тиранії».

Це могло бути, але певна річ, що іскра та занадто вже під грубою корою попелу лежала й ледве чи свідома була самому її носителеві, бо чудово могла миритися з становищем душителя письменства взагалі й українського зосібна. І з цього погляду апологія Шевченка показується в надзвичайно характернім для таких людців світлі. Читаючи Капністові викрути, отой поділ на «коренных украйнофилов» та «нынешних или новых» – ви дуже ясно бачите за цими викрутами обличчя того типу, досить широко розповсюдженого серед українців з роду, який можна назвати, – та й сам він до себе це ймення охоче прикладає, – «тоже малороссом».

«Тоже-малоросс» так само, як і «коренной украинофил» Капністів любить – або хоч голосно говорить, що любить – природу України, вишневі садочки, співи соловейків, національні співи й танці, і так само відхрещується від будь-яких глибших проявів діяльної любові до українського народу. Таким «тоже-малороссом» безперечно був і сам Капніст, і пишучи апологію Шевченка, кажучи, що діяльність його «вполне соответствует идеалам коренных, а не новых украйнофилов», він у першій лінії себе самого обороняв та людей такого ж самого типу. Інакше бо ніяк не зрозуміти того, що він заплющив очі на соціально-політичний бік Шевченкової поезії й вицідив з неї тільки те, що йому, «тоже-малороссу», до смаку припадало.

Адже ж Капніст знає, що між творами Шевченка є й такі, як «Кавказ» та «Розрита могила»; певне й те не було йому тайною, що Шевченко і до гурту «Основи» належав, яку видавали в усякім разі не «коренные», любі Капністові, «украйнофилы», – і проте лаючи той гурт і «близорукими врагами своей родины», і «сепаратистами», він пильно відгороджує від його Шевченка, затягаючи його силоміць у компанію «тоже-малороссов», себто – в свою власну.

Але, мовляв російським прислів’ям – «и хочется, и колется»: кожний «тоже-малоросс» насамперед органічно хорує на заячий дух і найбільш боїться, щоб його не обвинувачено в якому-небудь «фільстві». Критик міністерства внутрішніх справ не міг, певна річ, не знати, що принципал його, сам Валуєв, ненавидить український рух; до того ж і Шевченко, хоч і як його паче снігу збілити патентом «коренного малороссийского (!) украйнофила», був усе-таки Шевченком, перетерпів за віщось там заслання і в один чудовий день таки добре міг би скомпрометувати перед начальством чесну компанію до дна душі лояльних «тоже-малороссов». Отже треба було й себе забезпечити від усяких закидів щодо спочуття «украйнофильству», треба було знайти вилазку, щоб нею умкнути, коли б критичний «рапорт» принципалові був не сподобався, або за Шевченком викрито було щось не вельми «благонадежное».

Бюрократ бюрократом не був би і «тоже-малоросс» не мав би заячого духу, як би не покинув собі такої вилазки «про всяк случай». І Капніст це робить, хоч і не дуже то зручно. Ми бачили, що він, аби тільки згадав про «нынешних или новых украйнофилов», то вже не промине їх, не пришивши якої-небудь квітки. Та ще мало того, – затягаючи Шевченка до своєї компанії, «хитрый малоросс» наприкінці пустив таки злегенька, так між іншим, натяк, що – хто його, мовляв, знає, чи й Шевченко не збився б з правої путі та не пристав до «эфемерных стремлений новых украйнофилов», як би пожив був довше, але «судьбе угодно было» і т. і.

Коли епізод цей відбувався, «судьбе угодно было», щоб Шевченко вже спав вічним сном у могилі; українському Кобзареві байдуже було до тієї операції, яку з його спадщиною та йменням виробляла святотатська рука урядового хамелеона й «тоже-малоросса». Але живе було діло Шевченкове, живі були ті, хто коло того діла працювали, і тому живому ділові й тим живим працівникам не минулась дурно ця апологія догадливого землячка, бо практично, можна думати, операцію на їх перенесено. Не забудьмо, що в своєму «критичному рапорті» начальству Капніст підморгує саме на тодішніх наступників Шевченкової ідеї; не забудьмо також і того, що «рапорт» цей разом мав служити й інструкцією для цензури.

Ми не маємо тепер безпосередніх фактичних підстав, щоб сказати, який для українського письменства був наслідок од того земляцького підморгування; але можемо гадати напевне, що бодай на початку Валуєвський «курс литературы» мусів бути для цензорів обов’язковим, – вони повинні були до його ходити по розум, щоб знати, чого держатися в своїх кривавих операціях над літературним організмом у Росії. А позичаючи звідти розуму, вони між іншим натрапляли там і на кваліфікацію українців, як «сепаратистів» та «близоруких врагов своей родины». А натрапляючи, не могли певне на те не зважати. А зважаючи, мусіли вживати червоного атраменту, щоб тих ворогів винищувати…

Такою видається мені логічна консеквенція, що виникає з переказаного епізоду, де дієвою особою був Капніст. І хто знає, чи не позначив на довгі часи цей «тоже-малоросс» тієї позиції, на яку зараз же стала щодо українського слова цензура, і чи в нашому письменстві антракт 1863 – 1872 років не був хоч почасти наслідком офіціальної апології Шевченка?…

1904.

Примітки

28. Історію боротьби між Валуєвим та Головніним розповів д. М. Лемке в цікавій книжці «Эпоха цензурных реформ 1859 – 1865 годов». С.-Петербург, 1904; тут наведено й частину офіціальної критики про Шевченка.

29. Підкреслює скрізь сам автор.

30. Очевидна помилка, бо р. 1840.

31. Проф. М. Грушевский Очерк истории украинского народа. Спб., 1904, стор. 314 і 339.

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 154 – 169.