1

Сергій Єфремов

Дві знаменні дати зійшлися близько в сусідстві одна коло одної. 19 лютого впали кріпацькі кайдани з «людей закованих», 26 лютого помер Шевченко.

Буває, що такі надзвичайні події збігаються. В цьому разі доля немов умисне зв’язала оці дві події, щоб тим ніби краще й виразніше зазначити й підкреслити глибокий внутрішній зв’язок українського поета з справою цілого життя його – отією боротьбою за визволення селянства. Сам колишній кріпак, що на власній спині зазнав усіх страхів безмежної сили людини над людиною й тільки через свій хист геніальний та щасливі обставини визволився з кріпацького безголов’я – Шевченко ніколи не поривав кревних зв’язків з кріпаками, раз-у-раз інтереси їхні на першому становив місці. Не дурно свою автобіографію в листі до редактора «Народного чтения» він кінчає просто таки розпачливим криком про «страшное уразумение своего прошлого», куплене ціною надмірного силкування, щоб не загинути.

«Это уразумение, – пише Шевченко, – ужасно. Оно тем более для меня ужасно, что мои родные братья и сестры, о которых мне было тяжко вспоминать в своем рассказе, до сих пор крепостные. Да, м. г., они крепостные до сих пор!»

Приїздячи до рідних околиць, Шевченко раз-у-раз єднався з кріпаками, воліючи бути з ними, ніж в одному товаристві з «душевласниками»; до нас дійшли зворушливо-сердечні спомини про його тих простих людей, що чули в поетові свого приятеля найщирішого та невтомного оборонця, який раз-у-раз про їх думав і їхньою долею болів.

По смерті Шевченка серед народу по рідних сторонах цілі легенди виросли про його піклування за свій народ під’яремний. Одна з тих легенд, що й досі живе серед селянства, переказує дуже популярну чутку, що поет і не вмирав зовсім, що замісць його когось іншого поховано, а він тільки не хоче виявляти себе перед людьми аж поти, поки «справжня воля» не прийде: тоді, разом з нею, й Шевченко з’явиться, щоб дати лад людям і зробити порядок у народному житті.

Воля і Шевченко – це, можна сказати, неподільні розуміння в народному світогляді, і твердо в йому й навіки врізьбилася думка, що Шевченко й був тим, хто людям «волю писав». По селянських хатах на Україні не рідко побачити характерне поличчя-портрет поета в простому кожусі й шапці, поставлений разом з «богами» на покуті; так само не рідко знайти і його «Кобзаря», захованого як скарб найдорожчий на дні прадідівської скрині загорненим у сувій доброго полотна. Не зовсім може ясно й свідомо, але надзвичайно влучно і цілком справедливо народ оцінив свого геніального заступника: боротьба з кріпацтвом таки й справді була першою й найбільшою справою в житті Шевченковім.

Добрий та лагідний – Шевченко зовсім іншим робився, коли мова мовилась про заступників та оборонців кріпацького ладу. Він увесь тоді напружувавсь, серце запалювалось, очі вогнем брались і всю глибоченну ненависть своєї страдницької душі до одвічної неправди виливав він тоді у вогневих словах своїх пісень, ні на кого не зважаючи, ні осіб, ні становища не милуючи. Безнадійно хворий, стоячи вже на божій дорозі перед лицем таємничої вічності, накидає він тремтячою рукою останні свої могучі закиди проти «людей неситих» і в оборону «малих отих рабів німих», неначе поспішаючись усе виявити, що наказувало йому велике його серце. На смертельному ліжку нетерпляче розпитує про справу з селянською реформою, журиться і побивається, обертаючись од надії до непевності й остраху за долю рідного народу.

Як знаємо, тільки тиждень перед смертю Шевченка великий акт визволення підписано, але й тут доля немилосердно собі з поета зажартувала: оповіщення маніфесту одкладено, і Шевченкові так таки й не довелось побачити його на власні очі, щоб промовити своє «нині отпущаєши» [1]. Як Мойсей – помер і він на порозі землі обітованої… Усе життя й діяльність Шевченкові дають, коли по правді говорити, такий тяжкий акт обвинувачення проти системи пригнічення й самовправства, що ледве чи можна другий такий і знайти, рівний своєю силою, цілістю й безпосередністю. І глибоченний сенс криється в тому, що роковини визволення з неволі кріпацької одбуваються поруч роковин смерті нашого поета, сплітаючи в одну неподільну цілість згадки про великий акт соціальної справедливості і про великого борця за ту справедливість. Пам’ять про Шевченка навіки цим сплелася з найкращою стороною його літературної й громадської діяльності.

Коли вийшов Шевченко на літературну ниву, відроджене в XIX в. українське письменство вже перебуло першу – організаційну, скажу так – добу свого розвитку. На чолі його стояли такі визначні таланти, як Котляревський, Артемовський-Гулак, Квітка, Костомаров, Метлинський та ін., що зразу взяли певний тон щодо справ дійсного життя, які тоді долягали людям на Україні. Глибоким демократизмом віє од цих початкових сторінок молодого письменства, і такий напрям запанував у йому традиційно аж до останніх часів. Мовою кріпаків, поневоленого народу, заговоривши, воно, оте «мужицьке письменство», повинно було, певна річ, говорити й про те, що найдужче боліло народ – про його муки, потреби та інтереси. І воно про це говорило.

В письменстві, таким способом, Шевченко знайшов потрохи, деякою вже мірою, підготовлений грунт, щоб кинути в його найкраще насіння української думки. Та не вважаючи на цю спільність у настроях Шевченка з його попередниками, була між ними й велика різниця, що зараз же виявилася в тому запальному напруженні, з яким ударив Шевченко на те, що мав за вороже народові. Разом з тим саме розуміння ворожого він так поширив, що далеко позаду лишив своїх попередників, на таку широту неспроможних просто вже з причини соціального свого становища.

Справді – Шевченко був продуктом зовсім іншої соціальної атмосфери і всіх взагалі громадських обставин, ніж ті письменники, що були перед ним. Коли не рахувати 2 – 3 чоловіка «різночинців», то були все панського коліна люди, – він був кріпак, що вийшов із самого споду соціальної піраміди й знав народне життя, не тільки згори на його поглядаючи, а й на власній шиї перетерпівши все, що доля одважувала у нас кріпакові. То були знов же мало не одним лицем люди з лівобережної України, де національні стосунки не так тяжко поплутались, – він був з правого боку Дніпра, де соціальна безодня між паном та кріпаком ще глибше позначилась і ширше розсунулась через національну та релігійну різницю між паном-поляком-католиком і кріпаком-українцем-православним. Національні та релігійні ознаки тут ще дужче загострювали й так напружені соціальні стосунки поміж покріпаченою масою та жменькою дармоїдів, і все, що виносилось понад кріпацьку масу, вже тим самим уважало себе за щось вище і з національного та релігійного погляду і справді було зовсім чуже народові й вороже. Та й сама неволя кріпацька тут давніше вкорінилась і тяжче на народних масах одбивалась, ніж на лівому боці.

За дитячих літ Шевченка ще живі були в його рідному селі з околицями спомини про події останнього повстання на правобережній Україні – гайдамаччини і йому, малому, «не раз довелось за титаря плакать», слухаючи з свого куточка оповідання про старі часи, старі неправди. Такі сльози дитячі не присихають без сліду, а засівають перші зерна не дитячих вже питань про світ, людей та стосунки людські. Шевченко й сам опісля згадує ці моменти, коли повстали не дитячі запити в малій голівці.

Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині – я колись блукав

Без свити, без хліба по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.

Давно те минуло, як тими шляхами,

Де йшли гайдамаки – малими ногами

Ходив я та плакав та людей шукав,

Щоб добру навчили…

(«Гайдамаки», епілог).

Людей сироті не було – були кати: була люта мачуха, що знущалася з сироти; був дядько Павло – «великий катюга»; був дяк-учитель – перший деспот, що, як сам Шевченко в автобіографії пише, «поселил во мне на всю жизнь отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим»; був другий учитель-маляр, що замісць науки виварював тільки воду з хлопця тяжкою роботою; був ще один учитель-хіромантик, що не вагався прогнати цікавого хлопця, бо на його долоні не доглядів кебети «ні до шевства, ані до бондарства»; був пан, що держав майбутнього поета за козачка в своїх горницях, ставив йому в повинність «только молчание и неподвижность в углу передней», караючи ляпасами й різками за всякий живий порух дитячої вдачі; був цеховий майстер Ширяєв, що в одній особі своїй зібрав до купи вдачу дяка-спартанця, диякона-маляра й дяка-хіромантика і вагою такого троїстого генія тим дужче гнітив безталанного хлопця…

Легко зміркувати, що перетерпів він, шукаючи людей і натрапляючи на самі розкішні екземпляри двоногої звіроти, що засівали в його душі насіння огиди й протесту. Зате в душі у хлопця разом з іскрою протесту була віра в людину й невиводне шукання правди і справжніх людей, і воно вивело кріпака-художника на добру путь, звело його з людьми, од яких уперше почув він людський голос, вложило перо в руки й нашептало йому натхненних пісень.

Року 1840-го Шевченко був уже автором «Кобзаря», р. 1841 з’явились «Гайдамаки». На Україні заспівав соловейко, про якого пророкував Гребінка, тільки що у цього соловейка такий був широкий діапазон голоса й така сила геніального розмаху, що перші ж його пісні звернули на себе загальну увагу на Україні. Найкраще може висловив враження од дебюту Шевченкового старий Квітка, що йому аж волосся на голові догори встало, коли почав читати «Кобзаря»: «я його притулив до серця, – ветеран українського письменства до новака, – бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу».

Коли Шевченко скінчив академію й року 1845-го поїхав на Україну, щоб оселитися в Києві і жити й працювати для рідного народу – він був уже першим і найбільш популярним серед українських поетів, великою надією всіх прихильників рідного слова, признаним ватажком рідного письменства, українським бардом, на якого дивились люди, як на національного, мовляв Куліш, пророка. В Києві знайшов Шевченко цілу вже громаду ентузіастичної молоді, а на чолі серед неї Костомарова та Куліша, і на якийсь – правда, дуже короткий – час Київ робиться центром українського життя, тим живцем, стукання якого розноситься по всій Україні.

Тут, серед згаданої громади, повстають і перші свідомі зародки громадсько-політичної програми українства, яка своєю глибиною й широтою попередила де в чому ідеї навіть пізніших часів і наложила свою печать на все наступне українське письменство. Цей новий напрям українського громадського життя виявився в организації Кирило-Мефодіївського братства, а в письменстві найкращим його заступником зробивсь Шевченко.

Примітки

1. Якраз 19 лютого до недужого поета навідався один з його знайомих, Черненко. Шевченко стояв біля вікна, спершись обіруч на стіл; він був збентежений, очі й вид увесь виявляли нетерпляче дожидання. Скоро Черненко увійшов до його, замісць звичайного привітання Шевченко кинув: «Що – є? Є вже? Є маніфест?» – і глянувши в вічі Черненкові, зрозумів відповідь. «Так нема? Нема?… Коли ж воно буде?» І загнувши прикрим словом, Тарас закрив лице руками і впавши на ліжко, заридав. [О. Кониський Т. Шевченко-Грушівський, т. II. Львів, 1901, стор. 373.]

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 3 – 10.